Все найдорожче й святе у людини пов’язане з жінкою. І, мабуть, недаремно такі, здавалося б, прості, але в той самий час значущі для кожного з нас слова, як Батьківщина, свобода, честь, совість, робота, війна, біль, перемога – це слова жіночого роду.

На перший погляд, «у війни не жіноче обличчя» і «не жіноча це справа – воювати», але, якщо приходить небезпека, то на захист Батьківщини, життя, свободи і честі стають усі, незалежно від віку і статі. І це особливо виявилося в роки Другої світової війни, пережити всі страхіття якої нарівні з чоловіками довелося і жінкам.

У роки Другої світової війни в Робітничо-селянській Червоній армії, до складу якої входили сухопутні війська і військово-повітряний флот, а також у військово-морському флоті, за різними даними, служило від восьмисот тисяч до двох з половиною мільйонів дівчат і жінок. Майже всі вони були добровольцями. І це без урахування підпільниць і партизанок, кількість яких серед тих, хто боровся з ворогом на окупованій території, перевищила сто тисяч.

Безумовно, в роки Другої світової війни в арміях інших держав служили жінки: в англійській армії їх налічувалося 225 тис, а в американській і німецькій – по 500 тис, але жодна з них безпосередньої участі в бойових діях не брала.

На війні жінки оволоділи майже усіма військовими спеціальностями, у тому числі і суто чоловічими.

Як пізніше згадував Маршал Радянського Союзу А.І. Єременко: «Навряд чи знайдеться хоч одна військова спеціальність, з якою не впорались наші відважні жінки так само добре, як їх брати, чоловіки і батьки».

Проте спочатку навіть виникла мовна проблема, адже у таких слів як «танкіст», «піхотинець», «автоматник», «прожекторист» до того часу не існувало жіночого роду, оскільки відповідну роботу жінка до того ще ніколи не виконувала.

Відповідно до 13-ї статті Закону про загальний військовий обов’язок, прийнятого IV сесією Верховної Ради СРСР 1 вересня 1939 року, жінки разом з чоловіками мали право проходити військову службу. Єдина відмінність – вони повинні були мати медичну, ветеринарну чи спеціальну технічну підготовку. До Другої світової війни жінки в частинах Червоної Армії не служили.

Створений 30 червня 1941 р. Державний комітет оборони (ДКО) прийняв ряд постанов про мобілізацію жінок для несення служби у військах протиповітряної оборони, зв’язку, внутрішньої охорони, на воєнно-автомобільних дорогах.

Першими до служби стали жінки-медпрацівники: лікарі, медсестри і санітарки. Також було проведено декілька мобілізацій у військово-морський і військово-повітряний флоти.

Жінками замінювали на допоміжних службах червоноармійців, що відправлялися на фронт, вони виконували роботу зв’язківців, зброярів, техніків, водіїв автомашин і тракторів, телефоністок, комірників, поварів. Майже всі зенітні частини були укомплектовані молодими жінками у віці від 18 до 25 років.

Були сформовані три жіночі авіаполки. У молодіжних підрозділах Всевобуча (скорочення від рос. «загальне військове навчання громадян СРСР») за час війни були підготовлені сотні тисяч медсестер, сандружинниць, мінометниць, станкових кулеметниць, ручних кулеметниць, стрільців-автоматниць, стрільцівснайперів, зв’язківців і інших військових фахівців.

Одне з найбільших жіночих військових формувань було створене в 1942-1943 роках. Це був багатотисячний жіночий корпус, у якому були артилерійські, мінометні, танкові, саперні та інші підрозділи.

Їхня підготовка велася протягом декількох місяців, після закінчення її були проведені великі навчання з відпрацювання взаємодії та злагодженості підрозділів.

Корпус був повністю готовий до відправки на фронт, але його несподівано розформували. Після цього його бійці поодинці або групами були направлені в різні роди військ Червоної Армії.

Не меншою, ніж на фронті, була роль жінок і в тилу. З початком війни всі промислові підприємства країни перейшли на режим воєнного часу, і жінки почали активно навчатися чоловічим професіям. Вони ставали токарями, фрезерувальниками, слюсарями, водіями комбайнів і автомашин, щоб замінити чоловіків, які пішли на фронт. За 1941-1945 роки серед робітників і службовців кількість жінок зросла на 15 млн і склала 56% від загального числа працюючих (для порівняння – в 1940 році кількість жінок серед робітників і службовців становила 13 млн, або 39% від загального числа працюючих), при цьому в промисловості частка жінок склала 52%, а в сільському господарстві – 75% всіх трудівників.

У роки Другої світової війни жінці довелося стати солдатом. Вона не тільки рятувала, перев’язувала, але й стріляла зі снайперської гвинтівки, підривала мости, ходила в розвідку, брала «язиків», партизанила, билася з ворогом у небі.

Мужність і відвага наших жінок, які не бажали терпіти на своїй землі німецькофашистських окупантів, стали для останніх повною несподіванкою.

Дуже влучно про це в одній зі своїх статей висловився російський радянський письменник Ілля Григорович Еренбург (18911967): «Вони хотіли, щоб радянські дівчата днем прали німецьку білизну, а ввечері тішили німців танцями.

Грубі й нахабні самці, вони звикли мати справу з жадібними, але покірними самками. Вони шукали на нашій землі покоївок і танцюристок. Вони знайшли жінок-бійців, жінок, готових до останньої краплі крові захищати свою честь і свою свободу».

... Санінструктор полку (медична сестра) Зіна Туснолобова воювала в стрілецькому полку на Калінінському фронті під Великими Луками. За вісім місяців перебування на фронті вона винесла з поля бою 123 поранених – солдатів і офіцерів.

У лютому 1943 року в бою за станцію Горшечне Курської області, намагаючись надати допомогу пораненому командиру взводу, була важко поранена: їй перебило обидві ноги. У цей час німці перейшли в контратаку.

Туснолобова спробувала здатися мертвою, але один із німців помітив її, і ударами чобіт і приклада почав добивати санітарку.

Лише добу потому на неї натрапили радянські розвідники, які поверталися з бойового завдання. У кишені гімнастерки вони знайшли документи на ім’я гвардії старшого сержанта медичної служби Зінаїди Михайлівни Туснолобової.

Медсестру неможливо було впізнати. Сніг навколо Зіни був червоний від крові, шкіра на обличчі висіла рваними клаптями. До губ дівчини приклали фляжку зі спиртом. Почувся слабкий стогін. Зіна ще дихала. Після цього розвідники ножами вирубали її з сніжно-крижаного панцира і перенесли в розташування радянських військ.

І тільки на третій день після поранення вона була доставлена в польовий госпіталь. У Зіни були відморожені кисті рук і нижні частини ніг, почалася гангрена. Лікарі виявилися безсилими, і в результаті кінцівки довелося ампутувати.

... Колись енергійна, а після ампутацій абсолютно безпорадна Зіна проходила тривале лікування в глибокому тилу, в одному з госпіталів Свердловська. За декілька мі-

сяців вона попросила чергову медсестру написати під диктовку в діючу армію лист своєму коханому, Йосипу Петровичу Марченко, з яким познайомилися ще до війни. (У багатьох публікаціях повідомляється, що Зінаїда та Йосип зіграли весілля навесні 1941 року, однак зі слів їхнього сина Володимира ця подія відбулася вже після війни, в 1946 році):

«Милий мій, дорогий Йосип! Вибач мені за такий лист, але я не можу більше мовчати. Я повинна повідомити тобі тільки правду ... Я постраждала на фронті. У мене немає рук і ніг. Я не хочу бути для тебе тягарем. Забудь мене. Прощавай. Твоя Зіна».

Через деякий час з рідної дивізії прийшло повідомлення, що Зінаїді присвоєно чергове військове звання – гвардії старшини медичної служби, а слідом за ним дівчина отримала і довгоочікувану відповідь від коханого:

«Мила моя маленька! Рідна моя страдниця! Ніякі нещастя і біди не зможуть нас розлучити. Немає такого горя, немає таких мук, які б примусили забути тебе, моя кохана. І в радості, і в горі – ми завжди будемо разом. Я твій колишній, твій Йосип. От тільки б дочекатися перемоги, тільки б повернутися додому, до тебе, моя кохана, і заживемо ми щасливо.

Вчора твоїм листом поцікавився один із моїх друзів. Він сказав, що, судячи з мого характеру, я повинен з тобою відмінно жити і в подальшому. Я думаю, він правильно визначив. От і все. Писати більше нема коли. Скоро підемо в атаку. Бажаю якнайшвидшого одужання. Нічого поганого не думай.

З нетерпінням чекаю на відповідь. Цілую нескінченно. Міцно люблю тебе, твій Йосип».

... Завдяки підтримці Йосипа Марченка Зіна поступово почала звикати до мирного життя. Після восьми найскладніших і болісних операцій опанувала протези рук і ніг. Зміцніла.

Народила та разом з чоловіком і своєю матір’ю Тетяною Миколаївною виростила сина Володимира (1951 р.н.) і дочку Ніну (1959 р.н.), дочекалася народження внучки Юлії. (Раніше у подружжя Туснолобових-Марченко народилися ще двоє синів – Славик і Толя, але вони обидва померли в дитячому віці від інфекції.)

Померла Зінаїда Михайлівна в 1980 році від запалення легенів у віці 59 років і була похована в білоруському місті Полоцьку.

У 1957 році Зінаїді Михайлівні було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а в 1965 році Міжнародний комітет Червоного Хреста нагородив її медаллю Флоренс Найтінгейл – англійської сестри милосердя, яка під час Кримської війни 1853-1856 рр. налагодила польове обслуговування поранених в англійській армії, що різко скоротило смертність в лазаретах, а в 1860 році організувала першу в світі школу медсестер у лондонському госпіталі Сент-Томас.

На зворотному боці цієї почесної медалі латиною зроблений напис: «Pro vera misericordia et cara humanitate perennis decor universalis», «За справжнє милосердя і турботу про людей, що викликають захоплення всього людства».

Зінаїда Туснолобова-Марченко стала третьою радянською медсестрою, удостоєною цієї почесної нагороди.

Зіна Туснолобова – автор листа-заклику, який було надруковано в червоноармійській газеті 1-го Прибалтійського фронту «Вперед на ворога» 13 травня 1944 року і який зачитували радянським солдатам перед штурмом Полоцька:

«Помстіться за мене! Помстіться за мій рідний Полоцьк!

Нехай цей лист дійде до серця кожного з вас. Це пише людина, яку фашисти позбавили всього – щастя, здоров’я, молодості. Мені 23 роки. Вже 15 місяців я лежу, прикута до госпітального ліжка. У мене тепер немає ні рук, ні ніг. Це зробили фашисти.

Я була лаборанткою-хіміком. Коли почалася війна, разом з іншими комсомольцями добровільно пішла на фронт. Тут я брала участь у боях, виносила поранених.

За врятування 40 воїнів разом з їх зброєю уряд нагородив мене орденом Червоної Зірки. Всього я винесла з поля бою 123 поранених бійців і командирів.

В останньому бою, коли я кинулася на допомогу пораненому командиру взводу, поранило і мене, перебило обидві ноги. Фашисти йшли в контратаку. Мене нікому було підібрати. Я прикинулася мертвою. До мене підійшов фашист. Він ударив мене ногою в живіт, потім став бити прикладом по голові, по обличчю ...

І ось я інвалід. Нещодавно я навчилася писати. Цей лист я пишу обрубком правої руки, яка відрізана вище ліктя. Мені зробили протези, і, можливо, я навчуся ходити. Якби я хоча б ще один раз могла взяти в руки автомат, щоб розквитатися з фашистами за кров. За муки, за моє сплюндроване життя!

Російські люди! Солдати! Я була вашим товаришем, йшла з вами в одному ряду. Тепер я не можу більше битися. І я прошу вас: помстіться! Згадайте і не щадіть проклятих фашистів.

Винищуйте їх як скажених псів. Помстіться їм за мене, за сотні тисяч російських невільниць, викрадених в німецьке рабство. І нехай кожна дівоча горюча сльоза, як крапля розплавленого свинцю, спопелить ще одного німця.

Друзі мої! Коли я лежала в госпіталі в Свердловську, комсомольці одного уральського заводу, що прийняли шефство наді мною, зробили в неурочний час п’ять танків і назвали їх моїм ім’ям. Розуміння того, що ці танки зараз б’ють фашистів, дає величезне полегшення моїм мукам

...Мені дуже важко. У двадцять три роки опинитися в такому становищі, у якому опинилася я ... Ех! Не зроблено і десятої частки того, про що мріяла, до чого прагла ... Але я не впадаю у відчай. Я вірю в себе, вірю в свої сили, вірю в вас, мої дорогі! Я вірю в те, що Батьківщина не залишить мене. Я живу надією, що горе моє не залишиться без помсти, що німці дорого заплатять за мої муки, за страждання моїх близьких.

І я прошу вас, рідні: коли підете на штурм, згадайте про мене!

Згадайте – і нехай кожний з вас уб’є хоча б по одному фашисту!

Зіна Туснолобова, гвардії старшина медичної служби. Москва, 71, 2-й Донський проїзд, д. 4-а, Інститут протезування, палата 52».

…Однією з найвідоміших жінок-фронтовичок стала поетеса Юлія Володимирівна Друніна (1924-1991), яка пройшла війну санінструктором з першого дня майже до кінця 1944 року, коли під час одного з боїв була тяжко контужена, в результаті чого була визнана непридатною до стройової служби і комісована.

Після тяжкого поранення в 1943 році (їй у шию влучив осколок і зупинився всього в декількох міліметрах від сонної артерії), перебуваючи в госпіталі, вона написала свій перший, і чи не найвідоміший, її вірш про війну:

Я только раз видала рукопашный,
Раз наяву. И тысячу – во сне.
Кто говорит, что на войне не страшно,
Тот ничего не знает о войне.

В одному полку з Юлією Друніною воювала санінструктор Зінаїда Олександрівна Самсонова, якій на момент загибелі було всього

19 років (загинула 27 січня 1944 року, посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу). Їй поетеса присвятила один зі своїх найбільш проникливих віршів «Зінка», у якому є такі рядки:

В мир приходит женщина, чтоб свечу зажечь.
В мир приходит женщина, чтоб очаг беречь.
В мир приходит женщина, чтоб любимой быть.
В мир приходит женщина, чтоб детей родить.
В мир приходит женщина, чтоб цветком цвести.
В мир приходит женщина, чтобы мир спасти.

Саме серед медиків на фронті була найбільша кількість жінок. Це і лікарі, що оперували поранених бійців, і медсестри, які виносили їх з поля бою, і санітарки, що виходжували поранених.

17 жінок-медиків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. У Червоній Армії жінок – медичних працівників було близько ста тисяч: більше 40% лікарів і понад 80% – середніх та молодших медичних працівників.

Саме цим жінкам, які беззавітно працювали на передовій, у медсанбатах (медико-санітарні батальйони), польових рухомих госпіталях, госпіталях і санітарних ешелонах, зобов’язані життями мільйони радянських солдатів і офіцерів.

А з яким острахом німецько-фашистські загарбники вимовляли словосполучення «нічні відьми»! Так вони називали радянських жінок-льотчиць і штурманів 46-го гвардійського Таманського нічного бомбардувального авіаційного полку під командуванням гвардії підполковника Євдокії Давидівни Бершанської (1913-1982), котрі бомбили ночами позиції ворогів із здавалося б примітивних літаків У-2 (з 1944 р – По-2) конструктора М. М. Полікарпова (як тут не згадати чудовий фільм «У бій ідуть лише «старі»).

Ці літаки зазвичай базувалися не далі, ніж за десять кілометрів від лінії фронту. Для зльоту і посадки їм часто вистачало всього двохсот метрів досить рівної поверхні. При цьому У-2 міг доставити до 200 кг бомб на відстань до 100 км. Кожен з них за ніч на німецькі позиції скидав до двох тонн бомб.

До цілі вони підходили безшумно, з вимкненим двигуном. З кілометрової висоти могли планувати на відстань до двадцяти кілометрів, тому збити їх було дуже важко.

Спочатку гострі на язик чоловіки-льотчики з певною недовірою ставилися до сформованого полку, нерідко жартівливо називаючи його «Дунькін полк» (з натяком на повністю жіночий склад і виправдовуючись при цьому ім’ям командира полку).

Однак за найвищий професіоналізм і безстрашність особового складу в 1943 році полк був удостоєний звання Гвардійського, а пізніше був нагороджений орденами Червоного Прапора і Суворова третього ступеня.

Двадцять три льотчиці полку були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а його командир Євдокія Бершанська стала єдиною жінкою, удостоєною ордена Суворова. Цікаво, що до свого розформування у жовтні 1945 року полк залишався повністю жіночим: на всіх посадах у частині служили тільки жінки. Не менший внесок у перемогу над ворогом зробили і жінки-снайпери.

Однією з найвідоміших серед них є Павличенко Людмила Михайлівна (1916-1974), яка в 1943 році була удостоєна високого звання Героя Радянського Союзу. Вже до липня 1942 року на її рахунку було 309 знищених німецьких солдатів і офіцерів, у тому числі 36 снайперів противника.

У червні 1942 року Людмила отримала важке поранення і була евакуйована на Кавказ. Після лікування в госпіталі вона в складі делегації радянської молоді відвідала Канаду і Сполучені Штати.

У ході цього візиту за океан Павличенко побувала на прийомі у Президента США Франкліна Делано Рузвельта та на запрошення його дружини Елеонори Рузвельт деякий час навіть жила в Білому домі.

Пізніше на правах першої леді Елеонора Рузвельт організувала для радянських представників подорож країною. Лейтенант Павличенко виступила перед Міжнародною студентською асамблеєю у Вашингтоні, Конгресом промислових організацій у НьюЙорку, але багатьом особливо запам’яталася її промова в Чикаго.

«Джентльмени, – промовила вона. – Мені двадцять п’ять років. На фронті я вже встигла знищити триста дев’ять фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?!» Після деякої паузи зал вибухнув громом оплесків.

... Однією з дев’ятнадцяти жінок-танкісток була командир легкого танка Т-60 Катерина Олексіївна Петлюк. Для зручності взаємодії в бою багато бойових машин мали свої імена. Власне ім’я було і у Катрусиного танка. Однак, на відміну від нерідко страхітливих і грізних слів, написаних фарбою на баштах і корпусах інших машин, на вежі її танка було виведено абсолютно незвичайне слово – «Малятко». При цьому багато танкістів посміювалися: «Ось уже в точку потрапили – малятко в «Малятку»».

Вже після війни Катерина Петлюк дізналася історію незвичайного імені свого танка. Виявляється, він був побудований на гроші омських дітей-дошкільнят, які віддали на будівництво бойової машини 160886 рублів – всі свої гроші, накопичені на іграшки та ляльки.

При цьому, в своєму листі до Верховного Головнокомандувача Збройними Силами СРСР Й.В. Сталіна вони просили назвати свій танк «Малятко».

«Малятко» був зв’язковим танком. Справа в тому, що основна на той час сила бронетанкових військ – танки Т-34 – далеко не всі були забезпечені радіостанціями. Тому верткий Т-60 Катерини Петлюк під час бою йшов позаду танків Т-34, і якщо якийсь із них підбивали, то «Малятко» підходив до ушкодженого танка і надавав посильну допомогу, доставляв необхідні запчастини і вивозив з поля бою поранених і вбитих бійців.

Пару років потому Катя Петлюк вже вела у бій більш досконалий танк «Т-70», брала участь у битві за Сталінград, а потім воювала у складі Донського фронту. Брала участь у битві на Курській дузі, звільняла лівобережну Україну. Була тяжко поранена – у 25 років стала інвалідом другої групи. Нагороджена орденами Вітчизняної війни II ступеня і Червоної Зірки, а також медалями.

Через багато років Маршал Радянського Союзу І.Г. Якубовський, колишній командир 91-ї окремої танкової бригади, у своїх спогадах напише: «... а взагалі-то важко виміряти, у скільки крат підносить героїзм людину. Про нього кажуть, що це – мужність особливого порядку. Їм, безумовно, володіла учасниця Сталінградської битви Катерина Петлюк».

За бойові звитяги у Великій Вітчизняній війні орденами і медалями були нагороджені понад 150 000 жінок, з них 86 присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, а четверо стали повними кавалерами ордена Слави (повітряний стрілець-радист старшина Надія Журкіна, санінструктор старшина Мотрона Нечепорчукова, снайпер старшина Ніна Петрова і кулеметниця старшина Дануте Станілієне).

Не менш складною, ніж у бойовій обстановці, виявилася жіноча доля і в мирний час. Післявоєнна демобілізація жінок-фронтовичок багатьох з них застала зненацька: вони не були готові до такого повороту подій, оскільки нічого, крім війни, в цьому житті вони ще й не бачили і не вміли.

До того ж, у своїй промові в липні 1945 року Голова президії Верховної Ради Михайло Іванович Калінін рекомендував демобілізованим жінкам не хвалитись своїми військовими заслугами. В результаті деякі з них нерідко не наважувалися навіть згадувати про своє військове минуле.

У повоєнний час по всій неосяжній країні були споруджені пам’ятники, що нагадують про суворі роки Другої світової війни та ту ціну, якою дісталася велика Перемога. На жаль, серед численних скульптурних композицій майже немає жінок-воїнів, але, тим не менш, у багатьох з них втілений образ Матері – Жінки, Вітчизни.

У місті-герої Києві на крутому правому березі Дніпра стоїть монумент Батьківщини-матері висотою більш, ніж сто метрів (разом з п’єдесталом) і масою 530 тонн.

Однак набагато більш людяними і зворушливими видаються скромніші за розміром пам’ятники Матері в сосновому лісі київського парку Перемоги, один з яких символізує мати, що проводжає на фронт довготелесого сина-підлітка, а інший – мати з маленьким сином на руках і дочкою, яка притулилась до неї.

1418 днів і ночей, долаючи всі труднощі і негаразди військового життя нарівні з чоловіками, фронтовими дорогами йшли жінки. Однак дуже хочеться, щоб вони більше ніколи не брали в руки бойової зброї, а залишалися берегинями оселі – ніжними, тендітними, які самі потребують захисту.

І щоб чоловіки більше ніколи не перекладали на тендітні жіночі плечі свою роботу!

І.О. Мікульонок, доктор технічних наук, професор, с.н.с., заслужений винахідник України, НТУУ «КПІ»