Григорій Сковорода є найвидатнішою постаттю в культурному і літературному житті України 18 століття. Видатний український філософ-містик, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики, який мав значний вплив на сучасників і подальші покоління своїми байками, піснями, філософськими творами, а також способом життя, через що його називали «Сократом».

Його також називають мандрівним філософом. Саме Григорія Сковороду вважають основоположником жанру байки в українській літературі. Він писав свої твори переважно староукраїнською та латинською мовами.

Від народження Сковороди минає три століття, від смерті – 228 років, а від часу створення ключових текстів – приблизно два з половиною століття.

Народився Григорій Савич 1722 року в містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, в козацькій родині Сави та Пелагеї. Батько був рядовим козаком, у мирний час він займався шинкуванням і продажем вина. Біограф Сковороди Михайло Ковалинський так пише про батьків Григорія: «Вони мали господарство міщанське, середнього достатку, але чесністю, правдивістю, гостинністю до прочан, побожністю, миролюбним сусідством відрізнялися у своєму колі».

У 7 років Григорія віддали до чотирирічної дяківської школи в Чорнухах. Михайло Ковалинський каже, що вже на 7-му році життя Григорій почав показувати прихильність «до богочтенія, талант до музики та охоту до наук», мав добрий голос і співав у місцевій церкві.

1734 року хлопець вступив до Києво-Могилянської академії. Але у 1741 році, не закінчивши класу філософії, Сковорода у Глухові пройшов конкурсний відбір до придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни і вирушив до Санкт-Петербурга. У придворній капелі він виконував партії альта в операх, літургіях та різних урочистостях. 1744 року разом з почтом імператриці Єлизавети прибув до Києва і повернувся до Києво-Могилянської академії, щоб завершити курс філософії. Проте вищої освіти так і не здобув.

Вже за часів навчання у Києво-Могилянській академії Сковорода набув досвіду професійного музиканта, обізнаного не тільки з нотною грамотою, але і з принципами нового партесного стилю (тобто багатоголосної музики). Знав він силу-силенну співів. Коли до Києва приїхав Головня (петербурзький бас, уповноважений з набору до придворної капели), то саме бурсак Сковорода знайомив його з новою церковною музикою і, зокрема, з так званим київським розспівом.

Григорій Квітка-Основ’яненко писав: «Сковорода склав веселий і урочистий наспів «Христос воскрес» і канон «Воскресеніє день», що його використовують у церквах по всій Росії замість колишнього сумного ірмолойного наспіву й скрізь називають «Сковородиним».

Сковорода вільно грав на багатьох інструментах: бандурі, гуслях, скрипці, флейті, органі. Полюбляв виконувати музичні п’єси на флейттраверсі (поперечній флейті) та простій сопілці. Багато його віршів покладені на музику. Крім того, існують відомості про композиторську діяльність Григорія Сковороди. Йому належать пісні: «Ой, ти птичко жовтобока» та «Стоїть явір над водою».

Не маючи вищої освіти, він самостійно досконало оволодів багатьма мовами. Знав латинь, грецьку, польську, німецьку, італійську, французьку мови. За життя Сковороди не було надруковано жодного його твору, хоча в рукописах вони були, і Сковорода був відомий. Загалом він написав 17 філософських творів і 7 перекладів. Найвідоміші його твори: «Сад божественних пісень», «Жінка Лотова» та «Байки харківські».

Перу Сковороди належить перша в історії української літератури збірка байок. У 1769 році він заходився коло літературної праці, написавши півтора десятка прозових езопівських байок. А навесні 1774 року – ще 15 та й скомпонував збірку, яку назвав «Харківські байки».

Байку Сковорода розглядав як філософський жанр. Основна тема, якою переймається Сковорода-байкар, так само філософська – «сродність»,  «сродна праця» (тобто та, до якої людина має природний нахил). Персонажами  «Харківських байок» виступають тварини й птахи, люди, стихії, приладдя, коштовне каміння. Частково вони взяті Сковородою з езопівських сюжетів (Орел та Черепаха, Гній); частково з популярних емблематичних енциклопедій (Змія, яка скидає із себе линовище, Верблюд та Олень); частково є цілком оригінальними (дзигарські коліщата, Вітер чи Брусок).

Сковорода у своїй творчості дволикий: він писав тексти добре охудожнені (байки, пісні), і відверто філософські (трактати).

 Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Він відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. Від 1769 року вів життя самітника і мандрівного філософа. Тоді ж почав писати філософські трактати.

Михайло Ковалинський, автор ґрунтовної біографії філософа, так писав про Григорія Сковороду: «Він був козак, тобто у всякому випадкові особисто і з сім’єю зовсім вільний чоловік, і не підпадав ніякому кріпацтву ні з боку поміщика, ані з боку монастиря. Григорій Савич Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані».

Образ Сковороди асоціюється з образом бродячого чоловіка, який ходив по селах, проповідуючи свою філософію, і жив по хатах. Але це далеко не так. Він дійсно любив ходити пішки та влітку жив у лісах, а взимку – по хатах та монастирях. Але при цьому був незвичайним аскетом, який дуже любив вишукані та дорогі речі. Його друзі з елітних кіл щедро обдаровували Сковороду, висилаючи йому окуляри (а їх непросто було дістати в ті часи). Найдорожчі музичні інструменти виготовлялися на його замовлення за кордоном, бо на дешевих він не любив грати. Сир пармезан привозили спеціально для нього з Європи. В його торбинці завжди були елітні трубки з тютюном та пляшечка дорогого вина.

Спав він не більше 4-х годин на добу. Був завжди веселий, бадьорий, активний та добродушний. З сумкою через плече, з Біблією він мандрував по селах та містах. Сковорода ніколи не мав сім’ї, власного житла і постійного доходу. Він жив то в одних, то в інших знайомих. Все його майно було завжди з ним: рукописи, книжки, за поясом – сопілка, у руках – посох, на плечах – селянська свита. Під час своїх мандрів він був нерозлучний із сопілкою.

Михайло Ковалинський так писав про стиль життя Григорія Сковороди: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав».

Сковорода був вегетаріанцем. Одного разу йому наснився сон, де він відчув огиду до смороду смаженого м’яса, що доходив до вівтаря. І його палка фантазія приєднала до картини м’ясоїдства і картину людоїдства.  

У мандрах Григорій Савич провів 20 років. Зупинявся у своїх знайомих та учнів, багато писав, хоч за життя не видав жодної своєї книжки. Він казав: «Шукаємо щастя по сторонах, по віках, по станах. А воно скрізь з нами, як риба у воді, так ми в ньому. Воно преподібне до сонячного сіяння: відкрий тільки вхід йому в душу свою».

Сковорода створив учення про три світи:

- великий, або загальний світ;

- мікрокосм, тобто маленький світик, або людина;

- світ символічний, або Біблія.

Втім стосовно Біблії Сковорода застосовує іноді негативні характеристики. Для нього Біблія є водночас Богом і змієм. Вона брехлива, але і правдива, дурна, але і премудра. Цей подвійний характер Біблії дозволяє порівняти її зі сфінксом. Саме тому Сковорода відкидає буквальне розуміння Біблії. Біблія – це не остаточна істина, а тільки шлях, яким можна йти.

Уся творчість Сковороди – це один-єдиний великий коментар до Святого Письма, це спроба розгадати потаємний сенс біблійних образів-символів. Ось чому Сковорода називає себе «любителем священної Біблії».

У свідомості сучасних європейських інтелектуалів саме Сковорода постає втіленням «українськості» у філософії. Окрім того, він є одним із найглибших християнських містиків новочасної Європи, чия філософія була альтернативою просвітницькій ідеології.

Окреслюючи природу емблематичних образів, Сковорода казав: «Стародавні філософи мали свою особливу мову, вони змальовували власні думки образами, неначе словами». Ті образи були фігурами небесного та земного творення, наприклад, сонце означало правду, кільце або звитий у кільце змій – вічність, якір – упевненість чи пораду. Образ, що приховував у собі таємницю, називався по-грецькому – емблема. Основним джерелом цих образів Сковороди були дуже популярні під добу бароко емблематичні збірники та енциклопедії.

Сковородинські емблеми та символи Чижевський поділяв на 5 основних груп:

1). Тварини і птахи (змія, бусел, мавпа, голуб, олень, верблюд);

2). Фантастичні істоти (сфінкс, сирени, фенікс);

3). Рослинний світ (колос, яблука, квасоля, зерно);

4). Мертва природа (магніт, веселка, сонце, вода, джерело, потік, криниця, скеля);

5). Продукти людської праці (трикутник, лабіринт, перстень, годинник, якір, колесо, коло, ціп, сітка).       

Його улюбленою місцевістю було село Іванівка на Харківщині (тепер – Сковородинівка). Відчуваючи свою смерть, Григорій сковорода у 1794 році прийшов туди помирати. До обіду скликав своїх друзів, провів із ними весело час. Потім пішов і викопав собі могилу у парку, уславши її дубовим листям. Зайшов до хати, перевдягнувся в чистий одяг, ліг на лавку, поклавши торбу під голову, і заснув вічним сном.

Сковорода заповів на своїй могилі поставити камінь з його крилатою фразою: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Офіційне вшанування пам’яті Григорія Сковороди розпочинає свою історію в 1894 році.

23 грудня 1922 року в Лохвиці з нагоди 200-літнього ювілею від дня народження Григорія Сковороди було відкрито пам’ятник, автором якого став Іван Кавалерідзе. У 1977-му році пам’ятник Сковороді роботи скульптора Івана Кавалерідзе було відкрито у Києві, а 1992-го року – за його ж проєктом – у Харкові.

Григорій Сковорода є оригінальним типом письменника-мандрівника, що, подібно до сучасника Жана-Жака Руссо, усім своїм життям проповідував зречення від гідностей і почестей світу, від ученої чи урядової кар’єри і поворот до найпростішого, природного життя.

Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка