Про цю стару легенду нам нагадали фільми із серії «Пірати Карибського моря». Серед різноманітних судів далекого минулого, любовно відновлених творцями фільмів, є одне, особливо химерне та загадкове. Та й команда на ньому дивна, починаючи з капітана Деві Джонса, у якого замість вусів та бороди ростуть… щупальця восьминога. Цей корабель – «Летючий Голландець»...

А з чого все почалося?

Жив колись в Ірландії кишеньковий злодій Джордж Баррінгтон. Крав, попався; був засуджений відбувати каторжні роботи на берегах затоки Ботані-бей. Але далі сталося щось незвичайне. Потрапивши до Австралії, містер Баррінгтон відбув свій термін, проте на батьківщину не повернувся. З роками став шановним громадянином колонії та навіть... поліцейським. А на дозвіллі написав книгу спогадів про свій довгий морський шлях із Великобританії – «Плавання до Ботані-бей». І – першим у світі! – навів у цій документальній повісті морську оповідь про корабель-примару. Сталося це 1795 року.

Треба сказати, легенда одразу стала популярною та залучила безліч митців. Вже 1803 року британський орієнталіст Джон Лейден виступив із поемою «Сцени з дитинства», де описав страшний привид, що з'являється біля узбережжя Африки. Наступного року англійський поет Томас Мур написав вірш «Летючий Голландець» з підзаголовком «Писаний  під час проходження повз острів Мерця»; у вірші йдеться про примарний корабель, що борознить хвилі Північної Атлантики.

Через дев'ять років  сер Уолтер Скотт, «батько історичного роману», у примітках до своєї поеми «Рокбі» повідомив, що фантомний корабель повний нечуваних скарбів, а до вічних мандрів засуджений за жадібність членів екіпажу, які займалися піратським промислом. Повз тему «Летючого Голландця» (хоч не скрізь його названо саме так) не пройшли ні поети Семюел Колрідж і Генріх Гейне, ні фантаст-містик Едгар По, ані автор авантюрних романів Фредерік Маріетт (Капітан Маріетт). У 1826 році на театральних підмостках з'явилася п'єса англійського драматурга Едварда Фітцболла «Летючий Голландець, або Корабель-примара. Морська драма у трьох актах».

Нарешті, данину похмурому міфу віддав Ріхард Вагнер, який написав у 1843 оперу «Летючий Голландець». Цікаво, що великому німецькому композитору тема морських пригод була близька особисто: чотирма роками раніше, пливучи з дружиною Мінною з Риги до Лондона, Вагнер потрапив у неабиякий шторм.

Важко навіть перерахувати, у скількох фантастичних оповіданнях і повістях ХХ століття, у скількох фільмах з'являвся (і з'являється) страшний вітрильник, що світиться, з командою скелетів на борту. Напевно, цей сюжет не менш популярний у фантастів та авторів екранізацій, ніж пригоди чудовиська Франкенштейна чи графа Дракули.

Що ж являє собою сама легенда?

Вона має кілька варіантів. Згідно з найпоширенішим, у 1641 році (погодьтесь, не кожен міф прив'язаний до певної дати!) голландський капітан Філіп ван дер Декен, повертаючись до Нідерландів з Ост-Індії, віз на борту молоду пару. Капітанові сподобалася жінка; недовго думаючи, він убив її чоловіка, а молодій вдові запропонував стати його дружиною. Та красуня викинулася за борт.

Огинаючи мис Доброї Надії, корабель потрапив у сильний шторм. Серед забобонних матросів почалося невдоволення, і штурман запропонував перечекати негоду в якійсь бухті. Але крутий ван дер Декен тут же застрелив штурмана, а також ще кількох скигліїв. Потім капітан присягнув кістками своєї матері, що ніхто з команди не зійде на берег доти, доки судно не обійде мис. Навіть якщо на це піде вічність! Цієї сатанинської клятви вже не витримали найвищі  сили  – і послали ван дер Декену мученицьке безсмертя. Він, нестаріючий, невразливий, але нездатний зійти на берег, приречений борознити хвилі світового океану до другого пришестя  Христа. Матроси мимоволі поділяють долю командира. Вони не відчувають ні болю, ні втоми, ні тепла, ні холоду, але при цьому глибоко нещасні.

За іншою версією, у богохульника все ж таки є шанс знайти спокій. Раз на десять років ван дер Декен може повернутися на землю і спробувати знайти жінку, яка добровільно погодиться стати його дружиною. Він уже багато разів пробував, поки не виходить...

Ім'я капітана варіюється; часом воно звучить у переказах, як ван Страатен. Але майже завжди в основі легенди – доля  рішучого та безсердечного мореплавця. Є версія про те, що він поклявся продати душу дияволу, якщо зможе неушкодженим обійти небезпечний  мис  і не наскочити на скелі. Побажання  здійснилося, але «отець зла» взяв своє: ван дер Декен (ван Страатен) приречений на вічні мандри.

Розповідали також, що корабель злощасного капітана через сильні шторми довго не міг обійти мис Горн. Команда збунтувалася і вимагала повернути назад. Упертий голландець у відповідь заявив, що штурмуватиме чортів мис, навіть якщо йому доведеться плисти до другого пришестя. У відповідь пролунав грізний голос з неба: «Хай буде так – пливи!»

Є історія про капітана Фалькенбурга: він приречений блукати Північним морем до дня Страшного суду, оскільки програв сатані в кістці власну душу.

Ось більш реалістичний варіант того, що сталося. Команда одного голландського торговельного судна захворіла на страшну хворобу. Зі страху, що хвороба може бути занесена на берег, жоден порт не приймав судно. Корабель із померлими моряками став блукати морями і океанами… В основі цієї фабули лежить дійсний факт: одного разу, наприкінці 1770 року, до острова Мальта причалив корабель, весь екіпаж якого, включаючи капітана, був заражений жовтою лихоманкою. Великий магістр Мальтійського ордена наказав – відбуксирувати корабель з порту. Судно попливло до Тунісу, – але тамтешня влада вже була попереджена і не пустила корабель до берега. Вітрильник попрямував до Неаполя, однак і там йому не дозволили пристати. Те ж саме трапилося і у Франції, і в Англії... Двадцять три моряки повільно вмирали – і, зрештою, це судно попалося комусь, несучи одні скелети на борту. Отже, «Летючий Голландець» був породжений людською черствістю…

А ось – чисто «моральна», повчальна варіація міфу: команда «Летючого голландця» так поспішала додому, що не прийшла на допомогу в біді зустрінутому кораблю, за що й була проклята.

За легендою, моряки зазвичай бачать корабель-фантом здалеку, іноді в оточенні ореолу, що світиться. Якщо ж «Летючий голландець» впритул підходить до іншого судна, його команда намагається передати послання своїм близьким… яких давно вже немає в живих. Взагалі ж, у морських повір'ях будь-яка зустріч із «Голландцем» вважалася поганою ознакою. Вона передвіщала важкі випробування, часто загибель.

Можливо також, що ореол, що світиться, –  це так звані «вогні святого Ельма», розряди у формі пучків, які  виникають на верхівках високих предметів (зокрема, на корабельних щоглах) при великій напруженості атмосферного електричного поля. У наш час розроблені методи, що дозволяють отримувати подібний розряд штучним шляхом.

Проте,  не завжди зустрічі з «Летючим Голландцем» укладаються у пояснення фізиків… У 1881 році його побачили з британського корабля «Вакханка», на борту якого плив спадкоємець престолу. Доля дала принцу довге життя, він став королем Англії Георгом V. Але ось дозорний матрос, який першим помітив вітрильник-привид, незабаром трагічно загинув.

Примару старовинного корабля бачили в 1923 році біля того самого мису Доброї Надії, який затятий ван Страатен поклявся обійти навіть ціною порятунку власної душі. За «Голландцем» з борту одного британського судна спостерігали чотири моряки. Один із них, помічник капітана  Н. К. Стоун, повідомив про цей випадок Ернесту Беннетту, члену Товариства з вивчення психічних явищ. Згідно з розповіддю, фантом помітили вночі 26 січня. Напередодні днем ​​корабель Стоуна, що прямував з Австралії до Лондона, пройшов повз мис Таун. Моряк писав Беннетту: «Близько 0.15 ночі ми побачили дивне свічення попереду з лівого борту. Стояла непроглядна темрява, була суцільна хмарність, місяць не світив. Ми подивилися в бінокль і корабельний телескоп – і розрізнили обриси, що світилися, двощоглового корабля…  Судно, здавалося, рухалося прямо на нас, і швидкість його була такою самою, як наша. Коли ми його помітили вперше, воно знаходилося від нас десь за дві-три милі, а коли було від нас за півмилі, то раптово пропало. Це видовище спостерігали  четверо: другий помічник, стажер, керманич і я сам. Я не можу забути переляканий вигук другого помічника: «Господи, та це ж корабель-примара!..»

Намагаючись у своїй книзі пояснити цю зустріч, Беннетт стверджував, що у деяких випадках людська свідомість переживає смерть – і здатна телепатично проектувати образи у мозок живим людям, а вони сприймають цю проекцію як привид. Вигляд «Летючого Голландця» був зоровим фантомом, який передала Стоуну та іншим загибла команда судна, що давно затонуло… Таке пояснення можна приймати чи не приймати, але… Важко повірити в те, що звичайна «фата-моргана» показала морякам 1923 року один з кораблів, що плавали років за триста до того. «Міраж у часі» –  гіпотеза не менш екзотична, ніж телепатія з боку померлих.

У березні 1939 року старовинний вітрильник з'явився біля берегів Південної Африки і зник. Про це тоді писало багато газет. Описи подібних зустрічей з'являються й досі…

Андрій ДМИТРУК