Із спогадів про вчених

Оригінальний гумор самого Бориса Євгеновича авторка цієї статті відчула на собі.

У минулі часи до кошторису витрат академій наук включався «обмін досвідом». Наприкінці травня 1964 р. Рада молодих учених Азербайджану приймала 16 молодих вчених України. За тиждень ми показали історичний Баку, фортецю, музеї, театри, завод «Синтезкаучук» у Сумгаїті, Нафтове каміння, наш молодіжний табір «Гяндлік», ботанічний сад та кілька інститутів. Як потім зізнався один з українських делегатів, під час підготовки візиту у відповідь, у них виникла проблема: «Як дотягнути до такого рівня і чим здивувати?»  І вони організували прийом у президента Академії наук Бориса Євгеновича Патона.

Б.Є. Патон привітався з кожним за руку, запитав кожного про теми робіт, умови та успіхи. Дізнавшись, що я працюю в Президії академії, він зрадів: «Я лише два роки як президент, але встиг познайомитися з вашим на зборах у Москві. Набираюся досвіду, але одна справа – розповіді керівництва, офіційна інформація, інша – думка підлеглих, так би мовити – погляд зсередини. То що там у вас робиться?» – жартома запитав Борис Євгенович. Але я серйозно відповіла: «Не знаю, що Вам розповідав президент нашої Азербайджанської Академії наук. Він людина серйозна, хвалитися не любить. Звісно, підлеглі завжди помічають недоліки. Але я не люблю виносити сміття з хати. Тим більше, що у нас повний порядок».

Б.Є. Патон відреагував несподівано: «Відповідь чудова. Переходьте до нас працювати. Нам потрібні такі кадри. Минулого року ми запросили вашого нафтохіміка академіка Гутирю».

– Я не академік, маю подумати, – відповіла я не зовсім чемно. А через 4 роки я приїхала вступати до аспірантури Академії наук УРСР. І спізнилася на кілька днів. Друзі зі знайомих молодих учених привели мене до самого… президента академії. Б.Є. Патон зустрів мене словами: «А, вирішили все ж таки познайомити мене з Вашою академією зсередини».

Це потім я дізналася, що в Бориса Євгеновича феноменальна пам'ять, що він пам'ятає тисячі імен, прізвищ, чим займаються, коли і чим прославилися, впізнає в обличчя. Не гаючи часу президента і без особливої надії, я сказала: «Ви запрошували, а мене не приймають до аспірантури. Кажуть, спізнилася. У нас на Кавказі за знайомством...»  Він посміхнувся: «Ага, все-таки розкриваєте таємниці. Мушу зізнатися, що в нас теж… До кого ж Вас направити? – Борис Євгенович подивився диплом. – «Університет. Біолог-хімік». Давайте до Інституту Заболотного. Теми там актуальні, здобутки світового рівня. Ось тільки директор там строгий, крутий. Прізвисько «Козак». Розмовляє тільки українською мовою або латиною. На нього навіть скаржилися. Але захищаються всі. Напишу йому записку. Та й подзвоню. Як у вас, на Кавказі, по знайомству. Ну а проблеми з мовою вирішуйте самі. Ви українську ще не вивчили, а у Московця це принцип, одним словом – упертий Козак». – Борис Євгенович, подаючи записку, якось підозріло посміхнувся. А я пошкодувала, що тоді, за першого знайомства, та ще й при всіх, не досить чемно відповіла самому президентові.

Мене підвезли на машині президії. Біля входу до Інституту мікробіології та вірусології ім. Д.К. Заболотного на моє «привіт», черговий порадив говорити директору: «Добрий день» і провів мене на другий поверх. Секретарка сказала: «До Семена Микитовича можна» і навіть відчинила двері. У глибині кабінету за окремим столом сидів широкоплечий аксакал в українській вишиванці, чимось схожий на гоголівського Тараса Бульбу. У відповідь на моє вітання українською, я почула: «Салям алейкум!». Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, хто ж це сказав чи мені це здалося. «На бахр сем? Гяль бура. Отур» – директор йшов мені назустріч. Побачивши атестат про закінчення Кіровабадської школи, він засипав мене питаннями. Причому чудовою азербайджанською з гянджинською вимовою.

Виявилося, що Московець 20 років працював в Азербайджані, його учениця – директор НДІ бавовництва, була нашою сусідкою. Було багато інших спільних знайомих. Спогади молодості затягувалися. Марія Василівна принесла чай. Семен Микитович попередив про перенесення наради на півгодини. Як я потім дізналася, співробітники почали хвилюватися: «Що перевіряє ця молода дама з президії? Чому так довго?» А Марія Василівна відповідала, що вона не може нічого зрозуміти, що телефонував безпосередньо сам президент, директор і гостя розмовляють незнайомою мовою, але розмовляють як рідні, навіть сміються. Співробітники заспокоїлися лише тоді, коли хтось згадав, що Козак провів молодість в Азербайджані та що, мабуть, звідти й гостя.

С.А. Мамедова, кандидат біологічних наук