Частина 4. Відкриття та вивчення української Антарктики

Проходячи повз крижані поля, скелі та вкриті снігом острови на сучасному судні, мимоволі задаєш собі запитання: як подібне робили наші предки на своїх утлих човнах?

Адже загалом освоєння Південного океану триває вже 220 років, а історія дослідження Антарктики це окрема велика тема. Тож тут ми сконцентруємося на історії регіону нашого призначення – району південного узбережжя острова Анверс, де знаходиться американська станція Палмер, а також української Антарктики – Аргентинських островів та прилеглих архіпелагів. До нього вже недалеко, адже наш криголам минає протоку поміж островами Брабант та континентом.

Коли вперше людина побачила ці величні скелі крижаного континенту? Антарктика досі приховує безліч таємниць. Це породжує низку чуток та фантастичних припущень. Однією з них є загадка так званої мапи Пірі Рейса, складеної в XV ст. турецьким мореплавцем Хаджі Мухеддін Пірі ібн Хаджі Мехмедом. Вона начебто не тільки з дивовижною точністю показує абриси континентів та морів, але й наводить берегову лінію відкритої багато століть по тому Антарктиди.

При цьому ділянка антарктичного півострова показана без льодового покриву. Проте, якщо поглянути на даний фрагмент мапи, трудно зрозуміти, чому фрагмент Антарктиди не відділений від Південної Америки протокою Дрейка? І взагалі що за фрагмент Південної Америки тут показано?

Загалом картографи минулого інтуїтивно відчували необхідність існування на південному полюсі континенту, тож гіпотетичні його абриси можна знайти на низці інших стародавніх мап.

По мірі дослідження південної кулі площа континенту, який зображали на південному полюсі, ставала все меншою, а дослідники вперто намагалися дістатися його берегів. У другій експедиції на суднах «Resolution» і «Adventure» Дж. Кук також спробував знайти шостий континент або спростувати його існування. Йому вдалося просунутися далі, ніж попередникам; у в 1773 р. він перетнув Південне Полярне коло і досяг 71°10" пд. ш., але далі пакові льоди блокували його шлях.

У 1775 р. Дж. Кук ще раз спробував пробитися на південь, але знову його зупинили пакові льоди і, повернувши на схід, він відкрив субантарктичні острови: Південну Георгію і Південні Сандвічеві острови. Дж. Кук був розчарований цими відкриттями, порахувавши, що якщо південний континент і існує, то він холодний, неживий і не принесе користі людству.

Через кілька років після плавань Дж. Кука і відкриття низки субантарктичних островів, що містили великі скупчення тюленів, на південь кинулися звіробої. У 1778 р. перші англійські звіробійні судна припливли на Південну Георгію для полювання на морських котиків.

В цей же час з метою відкриття нових територій і розширення своїх володінь правителі інших країн також відправляли експедиції в Південний океан. Перше достовірне відкриття Антарктичного континенту було зроблене 27 січня 1820 р. російською експедицією, спрямованою на південь російським царем Олександром I на корветі «Восток» під командуванням естонця Тадея (Фабіана) Беллінсгаузена в супроводі шлюпу «Мирний» під командуванням Михайла Лазарєва.

Ф. Беллінсгаузен відкрив острів, який назвав островом Петра I, а берег, що якого підійшов – берегом Олександра, на честь царя. Пізніше було встановлено, що це острів, з’єднаний з континентом шельфовим льодовиком.

Зауважимо, що на момент того плавання звіробої вже добивали останніх тюленів на субантарктичних островах.

Всього на три дні пізніше до північного краю Антарктичного півострова підійшов англієць Едвард Брансфілд на судні «Вільямс». А ще через десять місяців до Антарктичного півострова припливли американські звіробійні суда Натаніеля Палмера, який також відкрив Оркнейські острови.

Перші дослідження району бухти Артура – Аргентинських островів, куди ми направляємося, припадають на XIX ст. Зокрема в лютому 1832 р. капітан Джон Біско відкрив перші острови, що знаходяться на захід від півострова.

У 1893-1987 рр. Німецька Морська Компанія організовує промислову китобійну експедицію на судні «Грюнланд» (капітан Даллман). Хоча комерційного успіху експедиція не мала, вона нанесла на карту цілий архіпелаг островів, що отримав ім’я кайзера Вільгельма. До складу цього архіпелагу входять розташовані неподалік української станції Академік Вернадський острови Бус, Плено, Ховгаард та Пітерман.

У 1887-1899 рр., західне узбережжя Антарктичного півострова, а саме узбережжя Данко (Danco) та Грехем (Graham) досліджувала бельгійська антарктична експедиція.

На початку ХХ ст. цих островів досягла французька антарктична експедиція на шхуні «Франсе», якою керував Жан-Батист Шарко. У серпні

1903 р. «Франсе», маючи на борту 21 особу, покинула французький порт Гавр і в лютому наступного року

1904 р. досягла острова В’єнке архіпелагу Пальмер. Тут було відкрито дуже зручну бухту, названу на честь морського міністра Франції Едуарда Локроя – Порт Локрой.

Детально були досліджені острів В’єнке (Wiencke), затока Біскоу (Biscoe Bay) та південнозахідне узбережжя острова Анверс (Anvers), зокрема і бухта Артура. Результатом цього обстеження стало, окрім іншого, перше повідомлення про знахідки на території західного узбережжя Антарктичного Півострова двох судинних рослин: щучника та перлинниці антарктичних.

Експедиція змушена була зазимувати на острові Бус, оскільки просуванню на південь заважали шторми і потужні льоди. Це відбулося у берегів затоки, названої Порт Шарко. Наразі на вершині тутешнього пагорбу височіє пам’ятний знак на честь тої зимівлі

До грудня 1904 р. було описано більшість островів архіпелагу Вільгельма, що знаходяться на захід від Антарктичного півострова: Бус, Ховгаард, Плено, Пітерман, Рокас, Крулс, Анаграм, Ялур (на честь лейтенанта аргентинського флоту Джорджа Ялура (Jorge Yalour), старшого помічника капітана корвета «Уругвай» в компанію 1903-1904 рр.), Белбедер, а також група Аргентинських островів.

Цю незвичайну для французької експедиції назву було дано на знак подяки уряду Аргентини за врятування у лютому 1903 р. шведської експедиції Отто Норденшельда. Відправлений у ці води корвет «Уругвай» (кап. J. Irizar), прийняв на борт людей, що висадилися на острів Лур’є (море Скотія) після загибелі експедиційного судна «Антарктік». У 1904-1905 рр. і 1907-1908 рр. цей корабель забезпечував роботу і експедицій самого Ж.-Б. Шарко.

Так на карті Антарктики з’явилися острови, названі на честь самого корвета і його офіцерів. Серед них був нанесений на карту і острів Галіндез, названий так на честь командира корвета «Уругвай» в кампанію 1904-1905 рр. фрегатен-капітана Ісмаеля Галіндеза (Ismael F. Galindez).

Завдяки своєму зручному географічному положенню ці острови стали місцем створення перших британських антарктичних станцій. Однією з таких станцій стала база F (згодом Фарадей), а потім Академік Вернадський.

Під час останньої французької антарктичної експедиції у 1908-1910 рр. на кораблі «PourquoiPas ?» (французькою – «чому ні?») під керівництвом того ж Ж.-Б. Шарко досліджувалися розташовані південніше острівні архіпелаги вздовж узбережжя Антарктичного півострова. Перед тим, як відправитися на південь, експедиція зимувала на Пітермані.

Наступним етапом вивчення регіону була робота британської експедиції на Землі Грехема (Graham Land – фрагмент Антарктичного півострова поблизу Аргентинських островів) протягом 1934-37 рр.. Це час реалізації британських амбіцій з оволодіння значною частиною Антарктичного півострова.

Перед першою світовою війною Англія в односторонньому порядку оголошує «залежною територією» (колонією) Фолклендські острови, передавши під управління її адміністрації значні території в Антарктиці (у тому числі Землю Грехема, Південні Оркнейські і Південні Шетлендські острови). Для вивчення та освоєння антарктичних територій в Англії створюються Комітет з дослідження та розвідки колонії Фолклендських островів (1919 р.) і океанографічний комітет «Діскавері» (1924 р.), які започатковують великомасштабне вивчення регіону. В цей самий час організовується Королівське Антарктичне товариство, яке координує наукове вивчення Антарктиди.

За їхнім завданням в 1934-1937 рр. в районі Аргентинських островів працювала англійська експедиція Джона Раймілла на риболовецькій шхуні «Пенола» водотоннажністю всього 130 тонн. Для дослідження територій на схід від острова Олександра I пропонувалася велика програма морських і санних експедицій, підтриманих авіаційною розвідкою. Головною метою експедиції було підтвердження англійської переваги над островами, на яких виставлялися британські емблеми.

На жаль, експедиційне судно (трищоглова бретонська шхуна з двома гвинтами) виявилося малопристосованим до плавання в льодах. Фундамент для парової машини був виконаний з молодого непросохлого дерева, яке покоробилося і потріскалося від спеки під час плавання в тропіках. Це порушило центрування гвинтів і не давало можливості заходити далеко в льоди. Тому на початку 1935 р. було прийнято рішення про створення проміжної зимової бази для подальшого плавання на південь.

23 січня 1935 р. з Порта Локрой в район Аргентинських островів, де раніше розвідувальний літак «Фокс Мот» виявив незамерзлу воду, було спрямовано пошукову партію на моторному баркасі «Стелла». У її завдання входив пошук зручної якірної стоянки для «Пеноли» і вибір місця майбутньої бази.

Баркас виявив протоки між центральними Аргентинськими островами, які отримали назви Мік (Meek channel, на честь Вільяма Міка – британського морського архітектора і топографа, який допомагав у підготовці плавання «Пеноли») і Стелла (Stella Creek, на честь баркасу), а також зручний плоский кам’янистий берег на щойно відкритому острові Вінтер (Winter), з глибинами, достатніми для підходу «Пеноли». Саме плавання «Пеноли» до острова було дуже складним, оскільки через забиті льодами протоки довелося пробиватися за допомогою динаміту.

14 лютого 1935 р., у день Святого Валентина, «Пенола» підійшла до острова. Саме цей день англійці вважають днем народження своєї першої бази на Аргентинських островах. Її прямим наступником стала база F (1947-1958 рр.); згодом Арджентайн Айлендс (1958-1977 рр.); Фарадей (1977-1996 рр.), а потім і Академік Вернадський (з 1996 р.).

Протягом трьох тижнів на острові Вінтер було побудовано житловий будинок, два склади та ангар для літака і розпочато систематичні метеорологічні спостереження і спостереження за рівнем моря. Проводилися регулярні виїзди на баркасі і польоти літака, а 25 липня по льоду стартувала перша санна експедиція.

Крім наукових пошуків на острові був організований масовий забій пінгвінів (особливо Аделі) і тюленів на харч для запряжних собак та у якості резерву продовольства для людей. Тюленів тоді ділили на три групи: м’ясо яких їли і люди, і собаки (тюлені – крабоїди), м’ясо яких їли тільки собаки (тюлені Уеделла) і м’ясо яких не їли навіть собаки (морські леопарди).

Наприкінці грудня 1935 р. шторм зламав льоди навколо островів і «Пенола» змогла піти на північ до острова Десепшен. Однак для цього членам експедиції довелося прорубати в льоду канал довжиною 274 м.

17 лютого 1936 р. експедиція остаточно покинула острів Вінтер і вирушила на південь. Тоді ж було складено детальний картографічний опис Аргентинських островів (у тому числі і о. Галіндез) і залишено на них британські емблеми. Отримані карти використовуються навіть у наш час.

Найважливішим результатом експедиції Дж. Раймілла стало доведення того, що Земля Грехема є частиною материка (півостровом), а не великим островом, як гадали раніше.

Напередодні другої світової війни Британія планувала створення в Антарктиці наглядових постів з метою отримання регулярних метеопрогнозів. Це мали бути невеликі (на 5-7 зимівників) бази, які виконували б стандартні метеота радіоспостереження.

Але на початку сорокових років відбулися події, що прискорили створення англійських наукових станцій. Справедливо вважаючи себе нічим не гіршими, ніж Британія, одночасно Аргентина і Чилі (1940 р.) оголосили про свій пріоритет над територіями Антарктики, раніше привласненими британцями.

Протягом 1942-1943 рр. Аргентина посилає експедиції, які знищують британські державні символи на антарктичних островах. Тому з 1943 р. для повернення британського панування над антарктичними територіями англійським флот провів секретну операцію «Табарін», яка полягала у створенні наглядових станцій на стратегічно важливих ділянках узбережжя.

За 1943-1944 рр. експедиції на мобілізованих дослідницьких судах «Діскавері», «Фіцрой» і «Вільям Скорсбі» побудували станції на островах В’єнке і Десепшен бази – А (наразі Порт Локрой) та базу В відповідно. На них уже в сезон 1944 р. залишилися зимівники.

В 1945 р. в бухті Хоп (Земля Грехема) експедицією зі звіробійної шхуни «Ігл» була організована ще одна станція – база D.

Після закінчення війни функції Адміралтейства були передані Управлінню колоній, а антарктичні землі отримали назву «Колонія Фолклендських островів». Служба, яка їх обслуговувала (FIDS – Falkland Islands Dependencies Survey), перетворена 01.01.1962 р. на Британську Антарктичну Службу – British Antarctic Survеy.

Операція зі створення станцій продовжилася. У сезон 1946-1947 рр. експедиційні судна «Фіцрой», «Вільям Скорсбі» і «Трепассі» засновують ще три станції – база С (о. Лорі), база Е (о. Стоінгтон ) і база F (о. Вінтер), а в 1948-1949 рр. Великобританія створила в Антарктиці ще три бази (Y, G і Н). І хоча більшість створених в поспіху станцій функціонували короткий час, деякі з них, наприклад, база F, перетворилися на стаціонарні наукові центри.

Як постала база F на о. Вінтер? У лютому 1946 р. судно «Трепассі», що обслуговувало вже створені англійські бази, зайшло на Аргентинські острови. Тут на острові Вінтер вона виявила прекрасно збережені будівлі, створені експедицією Дж. Раймілла. Однак, над ними майорів аргентинський прапор, а до дверей була прибита мідна табличка «1/de Mayo, Marina de Guerra, Republicа Argentina, Febrero 1942». Ці атрибути були британцями, звичайно ж, знищені, а над островом знову було піднято «Юніон Джек». У будівлі залишили запас продовольства та одягу, а також журнал відвідувачів. На наступний рік було прийнято рішення про створення постійно діючої англійської бази на Аргентинських островах.

Однак, партія зимівників, яка прибула на «Трепассі» 7 січня 1947 р. виявила, що споруди на острові Вінтер знищені – вцілів лише один човен, що зачепився за металеву антену, вмуровану в бетонну основу. Довгий час вважалося, що будівлі бази знищили аргентинські моряки, проте останнім часом причиною загибелі станції вважають «величезну хвилю», яка виникла внаслідок Алеутського землетрусу 1946 р.

Тому силами експедиції було побудовано нову будівлю, в якій з 1947 по 1954 рр. працювали британські експедиції. Ця будівля колишньої бази F на острові Вінтер, відома з 1974 р. як «будинок Ворді» (Wordie House, на честь сера Джеймса Манна Ворді (Sir James Mann Wordie, 1889-1962), шотландського геолога і полярного дослідника, керівника численних експедицій 1921-37 рр., президента Королівського Географічного Товариства (1951-54)), функціонує на даний час як музей, який з 1968 р. щорічно відвідується численними туристами.

У 1953-1954 рр. станція була перенесена з острова Вінтер на місце, де базується на сьогодні – західний край острова Галіндез (мис Маріна, точка з координатами 65015’S і 64016’W) і перейменована на Арджентайн Айлендс («Аргентинські острови»).

У 1977 р. станції було присвоєно ім’я відомого англійського фізика Майкла Фарадея (1791-1867). У 1979-1980 рр. тут був побудований існуючий нині комплекс будівель.

Наш корабель наближався до південного узбережжя о. Анверс. Тут слід згадати і про ще одну англійську базу – N, що була закладена в ході тієї ж самої операції «Табарин» на острові Анверс, на північ від бухти Артура (названа в 1956 р. на честь О.Р. Артура, губернатора Фолклендських островів) в лютому 1954-1955 рр.

Вона стала ще однією базою, яка збереглася до сьогодні і перетворилася згодом на наукову станцію. Проте перетворили її на сучасну станцію Палмер американці. Спочатку на місці старої бази існував так званий Старий Палмер.

В на прилеглій території півострова (Norsel Point) з іншого боку бухти Артура в 1968 р. закінчили зводити сучасну станцію Палмер, що є єдиним сусідом української станції Академік Вернадський (відстань 50 км), який не один раз допомагав нашим зимівникам.

Цікаво, що американська станція Палмер знаходиться на тій самій широті, що і американське місто Фейрбанкс на Алясці, що наочно демонструє вплив ізоляції на природні умови Антарктиди.

З 1947 р. в цьому районі Антарктики проводяться безперервні метеоспостереження, які є найбільш тривалими в Антарктиді і являють собою найцінніший ряд наукових даних. Систематичні дослідження регіону британцями розпочалися з 1954 р. База F спочатку функціонувала як метеорологічна обсерваторія і з середини 50-х років стала головним науковим центром з вивчення клімату і фізики верхньої атмосфери. З 1955 р. тут проводилися цілорічні геомагнітні, сейсмологічні, метеорологічні спостереження, вимірювання припливів, дослідження іоносфери. Тут отримали перші дані про стан озонового шару над Антарктикою.

Саме безперервні спостереження за станом озонового шару над британськими станціями Фарадей (база F) і Халі (база H), розпочаті ще в 1957 р., привели до відкриття «озонової діри» над Антарктидою, зробленого Джоном Фарманом, співробітником Британської антарктичної служби. Завдяки наявності цілорічної бази було зібрано чимало ботанічних колекцій під час експедицій, проведених британською антарктичною службою. Велика кількість статей та доповідей була наслідком проведених польових робіт.

Британська станція на Галіндезі має свою увічнену на фотографіях та матеріальних предметах історію; ці фото можна побачити в коридорах сучасної станції Академік Вернадський.

Зараз їх з цікавістю оглядають численні туристи, які відвідують станцію Академік Вернадський. Проте найбільше їх цікавить оригінальний бар, виконаний в англійських традиціях на станції ще за британських часів. Його спорудив британський зимівник К. Ларатт, використавши для цього деревину, закуплену для господарських потреб, за що він отримав різку критику від начальства.

Тим не менше, його дітище прийшлося до смаку британським колегам, а згодом і українським зимівникам, а також численним туристам. Різьблена стійка прикрашена зображеннями качурки Вільсона, тюленя та пінгвіна.

Зауважимо також, що Великобританія тримає в повному порядку свої історичні бази, добре розуміючи, що вони є підставою для її претензій на антарктичні території в разі поділу Антарктики. Часто можна почути жарти: мовляв, які недолугі Чилі та Аргентина, бо скрізь оголошують Антарктику своєю. Проте якщо ви відвідаєте Порт-Локрой, то з легкістю купите британську марку з написом «Британські антарктичні території». Стратегічним положенням відносно Антарктики пояснюються і проблеми з Фолклендськими островами.

Український етап вивчення району Аргентинських островів, прилеглих архіпелагів та континенту офіційно розпочався у 1994 р., коли британська станція Фарадей стала українською Академік Вернадський. Проте це не означає, що лише в цей час перший український вчений зайнявся питанням Антарктиди. На жаль ми недостатню уваги приділяємо своїй історії та не цікавимося участю наших земляків в найбільш ранніх антарктичних експедиціях, а потім багатолітньою діяльністю українців в рамках радянських антарктичних експедицій.

Високою є імовірність, що в команді кораблів російської імперії, які першими досягли Антарктиди, були українці. Проте першим достовірно відомим українцем, який ступив на крижаний континент, був конюх експедиції Р. Скотта – Антон Омельченко. Омельченко працював жокеєм на кінному заводі і вважався кращим жокеєм на іподромі міста Владивосток, куди потрапив в роки російсько-японської війни, часто брав участь у кінних перегонах і вигравав призи.

Випадково доля звела його з Вільямом Брюсом, що приїхав на Далекий Схід, аби придбати партію маньчжурських коней для експедиції Роберта Скотта до Південного полюса на кораблі «Терра Нова». Саме за його рекомендацією Скотт включив Антона Омельченка до складу експедиції «Терра Нова» в 1911 році. В експедиції Антон Омельченко на конях провів її учасників до середини шельфового льодовика Росса. Оскільки далі коні пройти вже не змогли, Омельченко повернувся з ними на базу. Більше року тривала ця небезпечна подорож.

І хоча Скотту не вдалося досягти Південного полюса першим (його випередив Руал Амундсен), але в Англії тих членів експедиції, що залишилися в живих, зустрічали, як національних героїв. У королівському палаці був влаштований урочистий прийом (із врученням нагород), учасником якого став і Омельченко. Нагороду, як й інші члени експедиції, він отримав із рук англійської королеви. Це була медаль, викарбувана на честь подвигу першопрохідців Антарктики, а також довічна пенсія.

З початком Першої світової війни Антон Омельченко потрапив на фронт. У рідне село Батьки Зінківського району Полтавської області він повернувся лише після закінчення громадянської війни. Ім’ям А. Омельченка названа бухта у Східній Антарктиці.

Згадуючи про українських дослідників Антарктики, варто навести також ім’я Степана Львовича Рудницького. Народжений у м. Перемишль.

Емігрувавши до УРСР, С. Рудницький очолив кафедру топології і географії Геодезичного інституту (Харків), був першим ректором Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, редактором «Вісника природознавства», потім керував кафедрою географії ВУАН, комісією з краєзнавства, музеєм антропології та етнографії ім. Ф. Вовка.

Вчений не тільки започаткував українську географію (праці «Начерк географічної термінології» (1908 р.), «Коротка географія України» (1910-1914 рр.), «Завдання географічної науки на українських землях» (1927 р.)), але і є автором першої української наукової праці про Антарктиду (1904 р.). Зважаючи на це, запропоновано назвати другий за розміром острів з групи Форджі (Аргентинські острови) ім’ям вченого.

В радянські роки Україна направила сотні полярників та спеціальну техніку для робіт не тільки на півострові, але на набагато менш привітних континентальних ділянках Східної Антарктики. Саме тут, починаючи з 1950-х рр., СРСР розпочав зводити свої полярні станції.

А деякі наші співвітчизники, як наприклад тракторист Іван Хмара, поклали на олтар вивчення Антарктиди свої життя. Уродженець с. Вишняки Хорольського району Полтавської області І. Хмара під час військової служби на Діксоні пройшов надзвичайно складний конкурс серед механіків різного віку на участь у першій радянській антарктичній експедиції. І це в 19 років...

До тієї експедиції готувалися дуже ретельно, вона була дуже відповідальною. І це не просто слова, адже був 1955-й рік, країна ще не оговталася від другої світової війни. Іван Хмара з перших же днів був оточений друзями і досвідченими полярниками як наймолодший, але, в той самий час, надійний механік-водій санно-гусеничного поїзда.

З перших днів січня 1956-го, коли криголами підійшли до Антарктиди і почали висадку для створення радянської станції «Мирний», Іван Хмара був там, де кипіла робота. Навіть уславлений полярник Михайло Сомов, який був начальником експедиції, з перших днів помітив українського хлопчину і вже планував включити його в антарктичну пересувну експедицію. Біда, як це часто буває, прийшла несподівано.

21 січня йшло розвантаження другого криголама. Іван Хмара з напарником, вже як досвідчені (два тижні в Антарктиді щось значать), допомагали новоприбулим у розвантаженні. При вивантаженні будівельно-монтажного обладнання один з тракторів з причепленими саньми з раптово заглухлим двигуном застиг над проломом. Тракторист вискочив з кабіни. Іван не зобов’язаний був йти на ризик, це був не його трактор, але він же знав, що вся техніка дійсно на вагу золота...

Хмара встиг зстрибнути в кабіну, завів двигун і направив трактор назад, до теплохода. Але тут пролунав тріск льоду і... Івана не стало... глибина пролому в тому місці сягала 72 метрів. А проломи і сьогодні – ризик для полярників.

Заслуги цих людей у вивченні Антарктики зумовлюють необхідність присвоєння їх імен географічним об’єктам в околицях УАС «Академік Вернадський».

Після розпаду СРСР в України залишився великий риболовний флот, який можна було б використати в Антарктиді. Однак Росія залишила всі радянські станції собі, навіть неспроможна їх обслуговувати, вона воліла за краще законсервувати їх, ніж передати сусідам.

Вилов риби та інших ресурсів в Антарктиці могли проводити лише країни Антарктичного договору. Загальне ослаблення позицій Росії в антарктичному договорі призвело до того, що ряд країн (Аргентина, Чилі, ПАР) стали вимагати розділу антарктичних територій.

Як ми вже зазначали, головні країни договору мають готові схеми такого розділу, в яких немає місця країнам СНД. У цій ситуації, а також з політичних міркувань, керівництво України (незважаючи на важке економічне становище країни) приймає рішення про приєднання до Антарктичного Договору у повному обсязі.

Однією з обов’язкових умов такого приєднання є проведення досліджень в регіоні. Тому в липні 1993 р. створюється Національний Антарктичний Комітет (НАК), якому розпорядженням Президента доручається розробка та реалізація української антарктичної програми. Були розпочаті переговори з Росією, яка, в принципі, була згодна здавати в оренду одну зі станцій колишнього Радянського Союзу, але в передачі її Україні назавжди було відмовлено.

Повідомлення про те, що Британська Антарктична служба прийняла рішення закрити станцію Фарадей восени 1996 р. прийшло в Україну ще на початку 1993-го. Це рішення було прийнято з фінансових причин: у 360-ти км на південь від станції Фарадей британцями було побудовано нову наукову станцію Розера (Rothera). Там вже був аеродром довжиною близько 1 км і причал, до якого можуть підходити судна будь-якого тоннажу. Мати дві станції практично поруч Британія не могла собі дозволити. Разом з цим було б набагато дорожче демонтувати станцію, як це вимагає Антарктичний Договір, ніж передати її іншій країні. Україні ж було дуже вигідно з мінімальними витратами стати антарктичною державою і активно включитися в Міжнародні проекти з дослідження Льодового континенту.

20 липня 1995 р. у Лондоні між Британською Антарктичною службою та Українським антарктичним Центром (УАЦ) був підписаний Меморандум про передачу станції Фарадей Україні. Відповідно до Меморандуму Україна зобов’язалася продовжувати наукові спостереження, що виконувалися англійцями на станції, щонайменше протягом 10 років і проводити регулярні морські експедиції.

При цьому англійці залишали функціонуючу станцію і необхідну апаратуру. 20 листопада 1995 р. відбулася урочиста церемонія передачі станції Україні, а 28 листопада 1995 р. перша партія українських зимівників висадилася на станції Фарадей.

31 січня 1996 р. був підписаний акт передачі станції, з британської сторони його підписали Д. Хейг (останній начальник станції Фарадей), а з української – Г.П. Міліневський (перший начальник станції Академік Вернадський).

6 лютого 1996 р. під звуки боцманських дудок британський прапор був урочисто спущено.

Україна стала антарктичною державою. У 1998 році Указом Президента України троє перших зимівників, учасників 1-ї Української Антарктичної експедиції, за особисту мужність і високий професіоналізм було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня. Почалася нова сторінка в історії старої станції.

До Антарктиди я вирушив у складі 18-української Антарктичної експедиції. Станція Академік Вернадський мало змінилася з британських часів. І наразі вона являє собою комплекс з 10 будівель і включає, в тому числі, двоповерховий житловий будинок з каюткомпанією (баром), бібліотекою, їдальнею, робочими офісами; два немагнітні павільйони; ДНЧ – лабораторію (для вивчення верхніх шарів атмосфери); аварійну базу, склади, генераторну.

Втім, зусиллями України на станції змонтовано новий бак для пального, влаштовано кран для розвантаження вантажів. Обладнання, приміщення та усе господарство станції підтримується зимівниками в зразковому стані.

Українські дослідники продовжують весь комплекс розпочатих британцями спостережень, до яких додано багато нового. На станції започатковано моніторингові дослідження впливу змін клімату на морські та наземні екосистеми регіону.

Єдине, що засмучує, це те, що на станції досі немає музею Антарктики, хоча на самій станції зберігається багато цікавих артефактів, пов’язаних з історією її функціонування. Зважаючи на це, ми не маємо змоги сформувати у численних туристів та науковців, які щорічно відвідують станцію, доброго уявлення про діяльність України в регіоні, хоча б побіжно ознайомити їх з основними результатами нашої роботи та дати їм можливість відчути дух української культури. Ситуація на станції сприяє знайомству майже виключно з британським минулим. Ой як не завадив би музей Антарктики і в самій Україні!

Не дивлячись на це, своєю гостинністю, відповідальністю та професійністю українські зимівники заслужили собі добру славу в регіоні, тож рідко який туристичний чи дослідницький корабель оминає наше найвіддаленіше антарктичне «посольство».

(Далі буде)

І.Ю. Парникоза, кандидат біологічних наук, науковий співробітник, історико-архітектурна пам’ятка музей «Київська фортеця»