Таємниця Сірано де Бержерака

Поет-дуелянт

Еркюль Савіньєн Сірано де Бержерак народився 6 березня 1619 року у Парижі. Перші роки життя він провів за містом, у маєтку батька. Цей «доброчесний представник старої шляхти» доручив його виховання сільському панотцю. Хлопчик вважав, що його вчитель мало що тямить у науках і, врешті-решт, вмовив батька надати йому більш ґрунтовну освіту  у паризькому колежі де Бове. Проте і там юний Савіньєн не був задоволений ані рівнем викладання, ані стилем життя. Пізніше, в дорослому віці, він написав п’єсу «Ошуканий педант», у якій висміяв викладачів-невігласів.

Після закінчення колежу Савіньєн вирішив пробиватись до вищого світу та стати відомим літератором. Він вів богемне життя – між шинком Латинського кварталу та салоном далекої родички. Незабаром хлопець і справді став відомим, проте зовсім не так, як хотів. Завдяки буйній вдачі й численним дуелям Сірано де Бержерак прославився як скандаліст та відчайдух.

Незабаром батько відмовився утримувати сина-гультяя. Савіньєну довелося змінити світське життя на військове. Кар’єра починалась непогано – Сірано де Бержерак вступив до славнозвісної роти гасконських гвардійців під командою Карбона де Кастель Жалу. Савіньєн не був гасконцем за походженням (Бержерак – не родове ім’я, а назва маєтку), проте його відчайдушна хоробрість не залишала місця сумнівам. Казали – якось, захищаючи друга, він побився сам-на-сам... із сотнею!

Сірано де Бержерак хоробро бився на фронтах Тридцятирічної війни, проте від військової служби не отримав нічого, крім поранень. Він був поранений двічі: при облозі Музону у 1639 році і Аррасу у 1640-му. Поранення виявилися досить тяжкими, і Бержерак був вимушений піти у відставку.

Сірано повернувся до Парижу. Знову скандальні витівки, дуелі, посиденьки у шинках. Мало хто з приятелів здогадувався: під маскою гультяя – інтелектуал, який захоплюється працями Демокрита, Сократа та Томмазо Кампанелли. У вільний від пиятик та дуелей час той писав комедію про ошуканого педанта (ту саму, про яку згадувалось вище!), а також у компанії з Мольєром та іншими представниками богемної молоді слухав лекції філософа Ґассенді. Послідовник Епікура, супротивник понівеченої схоластами доктрини Аристотеля, Ґассенді був відомою у ті часи, дещо скандальною фігурою – матеріалістом та сенсуалістом, який вважав, що речовини складаються з атомів, а основа Всесвіту – матерія, яка існує в просторі та часі. Згодом, у своїх фантастичних трактатах, Бержерак популяризував ідеї вчителя.

Раптово Бержерак змінив звичний стиль життя і перетворився з гультяя на самітника. Що призвело до цього? Хвороба – наслідок поранень та нестримних крутежів? Невеличка спадщина від батька? Чи – щось інше?

Сірано де Бержерак, як і в юні роки, присвятив себе літературі – попри те, що його рання п’єса «Ошуканий педант», поставлена на сцені у 1646 році, не мала успіху у глядачів. Згодом її «покращив» «приятель» Мольєр – поцупив дві сцени для «Плутощів Скапена». Деякі, виправдовуючи його, кажуть: цим він нібито врятував від забуття найкраще, що в ній було. Втім, все одно – вчинок негарний.

Під час подій Фронди де Бержерак став відомим як один з авторів «Мазарінад» – сатиричних віршів, спрямованих проти тодішнього прем’єр-міністра, кардинала Мазаріні. Спочатку поет був прихильним до фрондерів, проте незабаром зневірився і складав сатиричні вірші вже... проти них!

Приблизно в той саме час, наприкінці 1640-х та на початку 1650-х, створені найвидатніші роботи Сірано де Бержерака: дилогія «Інший світ» про Місяць та Сонце. Твори були прийняті з цікавістю, та комерційного успіху не мали.

Гроші незабаром закінчилися. Довелося знову йти на службу, проте вже не військову, а цивільну. Де Бержерак прийняв «опіку» герцога Д’Арпажона, який у 1653 році спонсорував постановку його п’єси «Смерть Агрипини». Прем’єра закінчилася скандалом. Хтось з ворогів де Бержерака знайшов у п’єсі крамолу та домігся зупинки спектаклю.

Та вже за рік, у 1654 році, життя, здається, стало повертатися на краще. Сірано зміг видати свою першу книгу, до якої увійшли п’єси та листи. Йшла до завершення робота над другою частиною дилогії – трактатом «Держави та імперії Сонця». Перша частина, тим часом, поширювалася та здобувала популярність у самвидаві. Ніщо не віщувало, що життя письменника йде до трагічного фіналу.

На початку 1655 року  Сірано «випадково» впала на голову балка. Мало хто сумнівався, що над цим «попрацював» хтось із його численних ворогів. Сірано де Бержерак не зміг впоратися з наслідками травми (далися взнаки попередні хвороби й поранення) і помер у липні 1655 року.

Його знакові твори «Держави та імперії Місяця» та незакінчені «Держави та імперії Сонця» видав рік потому друг дитинства Андре Лебре.

Інший світ

«Держави та імперії Місяця» вважають одним з перший творів, які можна віднести до жанру фантастики, хоча про польоти на Місяць писав багато хто до Сірано. У чому ж полягає своєрідність та оригінальність його книги?

Герой (він же – автор) після суперечки з друзями (з якими, вочевидь, хильнув добряче) вирішив... полетіти на Місяць! Сказано – зроблено! Дивак обмотався склянками з росою, які підняли його вгору. Поки він летів, Земля оберталася (про це вже знали!), тож приземлився горе-мандрівник не на Місяці, а ... у Канаді! (Вона у ті часи була французькою) Поки – ніякої науки чи фантастики, суцільні жарти. Проте – постривайте! Далі – буде...

З Канади мандрівник здійснив другу спробу злетіти на Місяць, вже як справжній астронавт – ракетою! На відміну від попередніх жартівливих епізодів, тут Бержерак влучив «у яблучко» – вірно вгадав принцип її дії. Його сучасники, звісно, цього не помітили...

На Місяці, як з’ясував герой – той саме рай, де живуть праведні душі. Щоб пояснити, як вони там опинилися, автор вигадує найкумедніші способи «міжпланетних вояжів». Здається – жартома, проте...

Приміром, Єнох «наповнив випарами дві величезних посудини... Дим почав підіймати їх вгору – разом з праведником!» Нагадує повітряну кулю, чи не так? А ось і «парашут». «Він міг би розбитись, якби не мав широкого плаща, у який вривався вітер». Опис дещо архаїчний, та ідея слушна!

У раю герой пробув недовго – не зміг втриматись від богохульних жартів, і його вигнали звідти. Мандрівник дуже скоро з’ясував – більша частина Місяця заселена п’ятиметровими аборигенами, і незабаром потрапив до них у полон. Селеніти показували на ярмарках кумедного прибульця, потім подарували його королю та королеві. Вони вважали землянина дивною тваринкою. Той, звісно, намагався довести, що має розум. Для розв’язання цього питання зібралася рада наймудріших селенітів. Герой вирішив похизуватись ерудицією – чесно розповів усе, чому навчався в школі. Результат не виправдав очікувань – селеніти «остаточно впевнилися», що він не розумна істота, а... птах на кшталт страуса.

Історія поневірянь землянина на Місяці дуже нагадує окремі епізоди «Гулівера» Свіфта (особливо – з тієї частини, де Гулівер потрапляє до велетнів). Проте Бержерак написав свій роман на 70 років раніше!

Сатира де Бержерака, взагалі-то, дуже нагадує Свіфтівську. На Місяці, де «усе навпаки», як у кривому дзеркалі, зображені вади суспільства. Селеніти ходять не на двох, а на чотирьох кінцівках, бо бажають «милуватися земними благами, а не благати подачок від небес», як це роблять двоногі. Замість грошей там використовують вірші – мрія поета! Головує у родині не немічний батько, а здоровий, дужий та розумний син. (Це, мабуть, відгомін суперечок з батьком в юності). Шляхетні та простий люд спілкуються різними мовами: пани – музикою, співами, «холопи» – жестами. (Прості люди позбавлені голосу! – наголошує де Бержерак).

Навіть війни на Місяці якісь кумедні. Вони повинні вестися по-чесному, на рівних. Недостатньо виставити рівну кількість бійців в обох арміях. Кожен вояк повинен знайти «гідного» суперника: хворий – недужого, велетень – колоса, інвалід – каліку, карлик – ліліпута... Якщо хтось порушує це правило, його вважають... боягузом!

За таких умов не варто й воювати! Краще владнати справу перемовами або... розіграти в карти спірну територію. Селеніти щиро дивувалися, чому люди не роблять так само:

«Дарма я ганю ваших славетних вояків, адже, помираючи на полі бою, вони вирішують дуже важливу справу: чи ставати їм васалами того короля, що носить брижі, чи того, в кого плоєний комірець», – дивується місячна принцеса.

У цьому пасажі сучасники вгадували натяк на ворогування Іспанії та Франції.  Читачі прийдешніх поколінь знов згадували Свіфта та оспівану ним боротьбу «гостроконечників» з «тупоконечниками». До речі, існує версія, що Свіфт, як і Мольєр до нього, «надихався» текстами де Бержерака...

Є у творі Сірано де Бержерака й паралелі... з пригодами славнозвісного Мюнхгаузена! На Місяці смажені жайворонки падають просто з неба, адже кулі селенітів здатні «вбити, обскубати та підсмажити з приправами» дичину.

Герой де Бержерака, як і автор, не міг довго прожити без пригод. На черговому «слуханні», де знову обговорювалося, чи вважати його розумною істотою, він почав сперечатися з місцевими «світилами» – переконувати тих, що їхній світ – то Місяць. А вони ж вважали навпаки! Називати Місяць Місяцем, Землю – Землею – нечувана єресь, страшний злочин! Кара за подібне – лише смерть!

На Землі єретиків у ті часи ще спалювали на вогнищах. На Місяці, у «дзеркальному світі», їх топили. Героя ледь не засудили на страту, проте в його справу втрутився... демон, який виявився... прибульцем з Сонця! Землянина виправдали та визнали розумним, та змусили відректися від «єретичних» тверджень!

Демон та його протеже оселяються у будинку юного селеніта, який відрізнявся з-поміж співвітчизників «авангардними» поглядами й судженнями. «Єретиками» були усі друзі його кола. У гостинному маєтку велися сміливі розмови. Саме у цій частині книги – більшість «передбачень», які згодом шокують нащадків. Автор приписує «демону», юному філософу та його друзям свої найпотаємніші думки: про безкінечність світів, атомарний склад Всесвіту, кругообіг речовин, природу відчуттів та навіть... чутливість рослин!

Завершується книга якось несподівано. Погляди та розмови юного безбожника врешті-решт розлютили... диявола! Той потяг його до пекла, яке, звісно, на Землі. Герой де Бержерака, намагаючись відбити друга, вчепився у нього та... повернувся додому.

Сумнівно, що цей варіант кінцівки – авторський. Якщо зважити на натяки у тексті – імовірно, Бержераком планувався інший, майже «голлівудський» фінал. Його герой майстрував апарат, яким мав повернутись на Землю... разом з чарівною селеніткою! А вдома – зайнятись спорудженням приладу, який зблизить Землю й Місяць. Можливо, останні сторінки вилучені та переписані видавцем – щоб зайвий раз не дратувати Церкву? Це – лише одна з багатьох загадок тексту...

До речі, твір де Бержерака – зовсім не шедевр. Він написаний дуже нерівно. Влучні та дотепні епізоди межують з нудними та довгими, під час яких губиться динаміка, а читач ледь не засинає. Читати книгу: часом – весело, повчально, часом – нудно. Жанрову приналежність визначити важко. Оповідка про пригоди в мандрах? Сатиричний твір? Популяризація наукових досягнень того часу? У тому, що це – фантастика, сумнівів нема, проте – якась нетипова, неформатна. Як і у ті легендарні часи, так і зараз.

Сучасний редактор без вагань відхилив би цей текст – «неформат»! Не вразив він і сучасників Сірано. У той час творили титани, і книгу дуелянта-поета забули...

Фантаст чи пророк?

Перевидання творів Сірано де Бержерака у середині XIX сторіччя не стало літературною сенсацією. Сірано «відродився» лише півсторіччя потому – як... персонаж п’єси Едмона Ростана!

В наш час Сірано де Бержерак перш за все асоціюється з ростановським героєм – відчайдухом з велетенським носом, який ховає під бравадою ніяковість з власної потворності та... безнадійну любов до кузини. Багато хто навіть не підозрює, що він – реальний історичний персонаж. Про те, що Сірано – фантаст і... персонаж фантастики, знають ще менше.

У 80-х роках ХХ сторіччя вийшла дилогія Олександра Казанцеві про Сірано де Бержерака «Клекочучи пустота». Казанцевський де Бержерак – не лише нещасливий коханець та не надто успішний письменник, а досить-таки вагома історична постать. (Більш історична, аніж славнозвісний Д’Артаньян, який, до речі, був його сучасником та епізодично з’являється в романі.) За Казанцевим, Сірано де Бержерак був особисто знайомим не лише з Гассенді та Мольєром, що історично підтверджено, але й з Ферма, Декартом та Томмазо Кампанеллою! Більше того – він навіть бере активну участь в звільненні останнього! (У цьому епізоді, як, до речі, і в деяких інших, Казанцев свідомо порушує хронологію подій. «Обґрунтування» притягнуте за вуха.) Участь Сірано в подіях Фронди також вагоміша, аніж відомо із джерел. Врешті-решт і його передчасна смерть – результат інтриг самого Мазаріні!

Могло таке бути чи ні? Ймовірно.

Та найголовніше, чим цікавий цей роман – сміливими гіпотезами щодо походження героя. За Казанцевим, Сірано де Бержерак – нащадок інопланетян та контактер, який, можливо, справді побував у космосі. А на Землі він входив до таємної спільноти, на чолі якої стояли прибульці...

Підстави? Перша – незвичайна зовнішність: гігантський ніс, уславлений Ростаном.

Друга – знання, які обігнали свій час.

Величезний ніс – не вигадка. Зберігся портрет Сірано де Бержерака, де він зображений «в усій красі».

«Цей нереальний ніс вільно розкинувся на фізіономії, яка зображена в три чверті, і займає щонайменше її чверть; зсередини він являє собою гору трохи нижчу хіба що за Гімалаї, а потім прямує донизу, подібно хоботу тапіра чи дзьобу хижого птаха... Все інше, що, крім цього переможного носа, вдається роздивитись на обличчі, здається на диво привабливим та гармонійним... Якби не ніс, який б то був привабливий юнак!» – писав про ніс Сірано де Бержерака Теофіль Готьє.

А от щодо знань... З цим – складніше.

Сучасники Сірано вважали «місячні дива» кумедними курйозами. У XIX сторіччі помітили «повітряну кулю». На початку ХХ сторіччя відмічали роздуми письменника про клітинну природу організму та його прозріння про те, що причина хвороб та одужання – боротьба у ньому «корисних істот» зі шкідливими. У разі перемоги перших настає одужання, а змертвілі частки відпадають. Якщо гору беруть другі – йде погіршення хвороби.

Головне передбачення Сірано – політ на Місяць у багатоступеневій ракеті – побачили лише з початком космічної ери. Ростан, до речі, цей спосіб навіть не помітив. У жартівливій сцені, в якій Сірано дурить де Гіша, прикидаючись прибульцем з Місяця, перераховані усі мандрівки космосом, про які той згадував у своїй книзі, крім... ракети!

Втім, Казанцев та його колеги-фантасти ракету помітили! І після цієї несподіваної знахідки почали ретельно вчитуватись в текст «Держав та імперій Місяця» у надії знайти ще щось цікаве. І таки знаходили!

Помешкання селенітів освітлюється чимось дуже схожим на... електричні лампи!

Є на Місяці і книги, для читання яких потрібні не очі, а... вуха! У ХХ сторіччі в цих приладах вгадували радіо або магнітофон. Проте, здається, Бержерак хотів розповісти про більш просунуті гаджети, які в часи Казанцева були ще невідомі.

Зокрема, він пише, що його герой «підвісив книги до вух, наче сережки, та пішов гуляти». Юнаки на Місяці читають постійно: «у кімнаті, у місті, на прогулянці, в дорозі – усюди вони можуть мати при собі, у кишені чи на поясі, зі тридцять фоліантів: і їм слід лише завести пружину, щоб прочитати якусь главу чи, якщо вони мають настрій, то всю книгу. Таким чином, з вами завжди поряд усі найславетніші мудреці, і живі, і покійні, і усі вони самі розмовляють з вами», – підсумовує автор.

Зараз юнаки з «книгами-сережками» у вухах – звичайна, буденна картина. Шкода лише, що спілкуються вони аж ніяк не з «найславнішими мудрецями».

Будинки у місячних містах бувають нерухомими й рухомими. Часом рухаються і самі міста. Навіть Казанцев вважав, що то – жарт. Проте... Чи не існує чогось подібного до цього зараз? Приміром, залізничний потяг міг сприйматися як мандрівний будинок чи поселення. А якщо додати трейлери, автобуси, автівки... Буденні реалії нашого часу і... фантастика для епохи Сірано!

«Нерухомі» будинки також часом рухаються – проте не у далечінь, а... вглиб. Взимку вони опускаються під землю, влітку – нагору, на свіже повітря. Чи на мав Сірано на увазі... ліфти, які справді можуть відвезти як до торгівельного центру у підземці, де насправді тепло навіть взимку, так і на верхівку хмарочосу?

У книзі Сірано можна знайти не лише «технічні», але й «медичні» передбачення. Результат боротьби з хворобою, на його думку, залежить не лише від боротьби у організмі «невидимих корисних істот» зі шкідливими, але і... від навіювання! Він надає парадоксальну пораду: краще звертатися до нетямущого лікаря, якого вважають тямущим, ніж до досвідченого, якого вважають невігласом! «Сірано на сотні років передбачає психотерапію!» – слушно відмітив Казанцев. А от «фізіонома»-дієтолога, який підбирає пацієнту режим та дієту, фантаст не помітив. Це – «фішка» пізніших часів...

Крім всього цього, книга Сірано насичена роздумами про вічність та безкінечність світів, різноманітність позаземних форм життя...

Звідки автор про все це довідався?

Відповідь, можливо – на сторінках книги.

Учень прибульців?

Сірано де Бержерак вірить у населеність інших світів, різноманіття позаземних форм життя. У його книзі, крім людиноподібних селенітів, діє і представник більш розвиненої цивілізації – прибулець з Сонця. Саме цей персонаж, названий «демоном», бере опіку над героєм Сірано та ознайомлює його з дивами місячного світу.

Опис прибульця з Сонця нетиповий. На відміну від людиноподібних селенітів, це – геть інша форма життя, яку неможливо сприйняти людськими органами чуттів. Сірано, подібно деяким сучасним вченим та письменникам-фантастам, вважав: прибульці – поряд, проте – непомітні для нас. Надто відрізняються вони від того, що оточує нас на Землі, що ми здатні побачити, почути чи відчути. Вони – ІНШІ.

Щоб увійти у контакт, прибульцям слід перетворитися на щось прийнятне для людей. Ось так, на думку Сірано, з’явилися міфологічні, казкові істоти різних часів та народів: оракули, духи, феї, гноми, привиди й багато інших. У наші часи ця ідея експлуатується багатьма фантастами. Сірано, імовірно, був першим...

Сірано де Бержерак стверджував – «прогресори» з Сонця неодноразово відвідували Землю, починаючи з часів античності. «Демон» особисто зустрічався з усіма його кумирами – Сократом, Гассенді, Кампанеллою, а також «з купкою молодиків-пройдисвітів, відомих загалу у якості «лицарів ордену Розенкрейцерів», яких навчив багатьом хитрощам та відкрив їм деякі таємниці природи, завдяки чому ті набули славу неперевершених чарівників».

Цей колоритний персонаж, демон-прибулець, перейшов зі сторінок роману Бержерака до сторінок роману Казанцева. Той припустив – а що, як майже все написане про нього – правда? «Демон Сократа», за Казанцевим – зоряний наставник Сірано. Може, і нам слід повірити у те, що загадкового француза вчив прибулець?

Це – лише одна із гіпотез.

Розенкрейцер-відступник?

Слова Сірано де Бержерака про орден Розенкрейцерів варті уваги. За іронією у них прихована повага.

Існує думка, що сам де Бержерак був одним із розенкрейцерів. Цим можна пояснити багато загадок його біографії: раптову зміну способу життя, потяг до науки та таємничі знання.

Замах на Сірано також можна обґрунтувати зв’язком з розенкрейцерами. Можливо, від виказав у своїх творах те, про що заборонено повідомляти непосвяченим, і «брати» вирішили покарати його за довгий язик. Цікавий момент. Під час одного з переїздів злодій вкрав у Сірано... скриню з рукописами! Сумнівна цінність для кримінальних кіл... якщо не припускати, що у текстах було дещо, про що не слід знати стороннім. Останні праці Сірано де Бержерака втрачені...

Бержерак стверджував: Орденом керували прибульці. Казанцев підтримує цю ідею. Проте у «офіційній» розенкрейцерській легенді нема жодного слова про них. Створення Ордену приписують іншим силам та чинникам.

Хто ж такі ці таємничі розенкрейцери? Офіційна історія Ордену містить не менше фантастики, аніж славнозвісна книга Сірано.

За легендою, Орден заснував такий собі Христіан Розенкрейц. Він народився у 1378 році у сім’ї збіднілих німецьких дворян. Христіан виховувався у монастирі, а з 16 років вирушив у паломництво на Святу Землю. Після смерті попутника юнак раптово змінив мету подорожі: замість Єрусалиму та Гробу Господнього його притягнув таємничий Дамкар, де здавна жили мудреці-алхіміки, які намагались розгадати втрачені секрети Соломона та Гермеса Трисмегіста. Хоча загадковий город намагались відшукати у Аравії чи Ємені, більшість дослідників вважає його символічним місцем – чимось на кшталт Шамбали чи Утопії.

Крім легендарного Дамкара, «східний вояж» Розенкрейца включав і історично відомі, проте не менш таємничі місця: Єгипет, Сірію та Марокканський Фес. На Сході Христіан вивчав магію та каббалу та навчився читати Адамову книгу («Книгу Світу»), тексти якої записані священною Єнохіанською (Адамовою) мовою. Вивчав Розенкрейц і більш «приземлені» науки: математику, медицину та арабську мову. Всі ці знання зміцнили його віру, засновану на «світовій гармонії».

Коли Христіан повернувся до Європи, він спочатку хотів оселитися в Іспанії, яка у ті часи була поділена між християнами та мусульманами. Тамтешні інтелектуали звикли до синтезу знань Сходу та Заходу, і він сподівався, що ті приймуть його вчення та наважаться виправити помилки офіційної церковної доктрини. Проте іспанські вчені не прийняли Розенкрейца, більше того – відчули у ньому та його вченні загрозу. Христіан знов вирушив у мандри. Врешті-решт він оселився у рідній Німеччині, у якомусь монастирі. Розенкрейц знав секрет трансмутації металів і міг би казково розбагатіти, проте надавав перевагу духовному самовдосконаленню.

У 1407 році він заснував таємне братство Рози та Хреста, метою якого стало пізнання божественної мудрості, розкриття таємниць природи та поміч людям. Велику увагу у Ордені приділяли етичному самовдосконаленню, заняттям магією, каббалою, алхімією та астрологією. З повагою ставилися там і до природничих наук, медицини та математики. Пізніше розенкрейцери замислилися і над вдосконаленням суспільства. Спілкувалися між собою брати таємною «енохіанською мовою».

Коли кількість братів досягла восьми, вони створили центр під назвою «Дім Святого Духу» та написали книгу про свою «таємну, проте відкриту філософію». Після цього п’ятеро із них стали місіонерами й вирушили в мандри. Поступово вчення Христіана Розенкрейца почало поширюватися світом, а кількість «братів Рози та Хреста» зростала. Проте розенкрейцерів завжди було небагато, і вони дотримувались суворої конспірації.

З-поміж багатьох таємниць, їм був відомий секрет довголіття. За легендою, Христіан Розенкрейц прожив більш ніж 100 років. Він помер у 1484 році, наказавши, щоб його усипальницю відкрили через 120 років.

За легендою, у визначений час її знайшли. Крім нетлінного тіла, там була священна книга, написана «батьками-засновниками» Ордену. Закінчувалася вона девізом розенкрейцерів: «Від бога народжуємося. У Христі помираємо. Воскресаємо у Дусі Святому».

Згодом до розенкрейцерів відносили чи не усіх найвизначніших особистостей XV – XVII сторіч: Леонардо да Вінчі, Парацельса, Джона Ді та багатьох інших. Проте – лише «заднім числом». Справа у тому, що про розенкрейцерів... ніхто не чув до початку XVII сторіччя! Точніше – до появи між 1614 та 1616 роками так званих «Розенкрейцерських маніфестів».

Перший, «Fama Fraternitaits R.C.» («Слава Братства») з’явився у 1614 році, через 10 років після «відкриття» поховання Християна Розенкрейца. У ньому розповідалася історія засновника Ордену (до речі, ім’я його не вказано, а зашифровано під ініціалами Х.Р.) та проголошувалася провідна мета організації: реформа суспільства та його духовного життя.

За рік з’явився другий маніфест – «Confessio Fraternitatis» («Сповідь Братства»). Він провіщав наближення Нової Реформації – епохи, коли творіння повернеться до свого початку, а світ віднайде знання, втрачені при гріхопадінні. Містився у ньому і натяк на те, що розенкрейцери володіють таємницею «магічної писемності».

Ще за рік, у 1616 р., опубліковане «Хімічне весілля Христіана Розенкрейца» – твір, який вважають третім маніфестом. Його текст насичений алхімічною символікою. Герой «Весілля» – сам засновник Ордену, нарешті, названий повним ім’ям. У чарівному замку перед ним розігрується містичне дійство – алегорія алхімічного процесу трансмутації та... перетворення душі.

Після появи «Маніфестів» пішов розголос про розенкрейцерів. Як часто буває у подібних випадках, люди розділилися на дві табори.

Одні беззастережно вірили усьому, написаному у «Маніфестах». Розенкрейцерів вважали (і вважають!) послідовниками тамплієрів, катарів, лицарів Круглого Столу, суфієв, каббалістів, єгипетських магів – ледь не атлантів! До «розенкрейцерів» записали (і записують!) найвизначніших постатей минулого. Адептам Ордену приписували і приписують надлюдські здібності та таємничі знання. А то, що про Орден нічогісінько не знали аж до XVII сторіччя – то все завдяки конспірації!

Інші, навпаки, не менш авторитетно стверджували: усе це – брехня й містифікація! Ніяких розенкрейцерів зроду-віку не було, а їхні «Маніфести» – підробка, чи, радше, сатира на модне у той час захоплення «таємними спільнотами».

Хто ж створив ці загадкові маніфести: члени таємного Братства чи містифікатор-жартівник?

У написанні «Хімічного весілля» зізнався лютеранський богослов Валентин Андрее. Згодом йому приписали і два інших «Маніфести». Той не заперечував, хоч і ставився до розенкрейцерів критично, а своє «Хімічне весілля» згодом називав... помилкою молодості!  Тим часом кількість його послідовників зростала. Між 1614 та 1620 роками було написано біля 200 «розенкрейцерських» творів!

Що являє собою Орден Розенкрейцерів, коли він з’явився насправді і хто написав „Маніфести”, достеменно не знають донині.

Історію Христіана Розенкрейца вважають легендою, а саму його постать – символічною фігурою. Його ім’я дослівно перекладається як «Роза-Хрест», символ єднання Матерії та Духу, Сходу з Заходом. До того ж, «Роза-Хрест» – емблема «великого діяння» – алхімічних та духовних трансформацій.

А ось розенкрейцери реально існували щонайменше з XVII сторіччя – незалежно від того, чи були їхні маніфести справжніми документами чи вмілою містифікацією, чи писав їх Андрее чи хтось інший. Якщо їх не існувало до того – їх слід було придумати, а потім назвати одну з справді існуючих таємних організацій модним та розкрученим ім’ям – і, таким способом, перетворити її на спільноту «справжніх розенкрейцерів»! Так вигадка могла перетворитись на реальність.

Можливо, так і було. Проте, імовірніше, ідея таємного братства, націленого на реформування науки, етики, релігії та удосконалення людства, з’явилася задовго перед тим, як були написані відомі маніфести.

Витоки «історичного» розенкрейцерства, скоріше за все, слід шукати у Германії та Чехії кінця XVI – початку XVII століть.

У 1583 році кайзером Священної Римської імперії став чеський король Рудольф II, який симпатизував вченим та алхімікам. Частина з останніх вважала – справжній сенс «великого діяння» (тобто трансмутації) – духовна трансформація, а перетворення металів на «благородні» – лише «побічний продукт».

У часи володарювання Рудольфа II Прага стала не лише «імперською», але і «алхімічною» столицею, перетворилася на культурний центр, який приваблював найвизначніших вчених з усієї Європи: Тихо Браге, Йоганна Кеплера, Джордано Бруно, Джона Ді (багатьох згодом стануть вважати розенкрейцерами). Разом з науковцями місто заполонили шарлатани: маги, шахраї-алхіміки та чаклуни. У цьому «бульйоні» могла зародитися ідея розенкрейцерства (якщо, звісно, його не було до того).

По сусідству, у німецьких протестантських землях, зріла думка щодо необхідності ще однієї, «езотеричної», Реформації. Під нею розумілося відновлення старовинного Знання про Бога, Природу та Сенс людського існування.

У 1611 році Рудольфа II змусили відректися від престолу. Столицею Імперії знову став Відень. Вчені, езотерики і (можливо!) розенкрейцери перебралися із Праги до Гейдельберга – під «крило» курфюрста Фридриха V Пфальцького. До того часу ідея «езотеричного реформування суспільства» визріла остаточно – і з’явилися «Маніфести» розенкрейцерів!

Деякі вважають «батьком» Ордену юриста та хіміка із Нюрнберга Тобіаса Гесса – той заснував у рідному місті гурток інтелектуалів, який, імовірно, став його провісником. А от Андрее, богослов-письменник з Вюртембергу, мав дещо інше завдання – прозондувати «езотеричний грунт» епохи та знайти однодумців серед можновладців. Його твори написані саме з цією метою.

Існує думка, що «Хімічне весілля» – алюзія на весілля Фридриха V Пфальцького та англійської принцеси Єлизавети Стюарт, дочки короля Якова І, яке відбулося у 1613 році. Саме з цією подією були пов’язані надії протестантів на анти-габсбурзький та анти-католицький союз. Чарівний замок, куди потрапляє герой, міг бути списаним з резиденції Фридриха, де були споруджені висячі сади з фантастичними механізмами.

Інший твір, який достеменно належить Андрее – утопія «Христіанополіс» – зображує «ідеальне» суспільство, яке могли б побудувати розенкрейцери, якби вони справді отримали владу.

На чолі «ідеального міста» – три міністри: священик, суддя та вчений. Там кожен громадянин повинен брати участь у суспільно-корисних роботах, проте робочий день триває лише кілька годин. Обов’язкова для всіх городян і молитва, на яку вони збираються тричі на день. Христіанопольці сповідують протестантство, не мають грошей, власності, навчають дітей (і хлопчиків, і дівчаток) за новітніми на той час методиками Яна Амоса Коменського – «батька» сучасної педагогіки. У місті слідкують за порядком та дбають про комфорт його мешканців. Існує у ньому і особистий простір: городяни живуть у окремих квартирах і харчуються не у суспільних їдальнях, а вдома. (Як відомо, у «класичних» утопіях Мора та Кампанелли побут мешканців «ідеальної країни» будувався за зразками чи то гуртожитку, чи то монастиря.

Герой роману бачить у Христіанополісі усе те, що хотів би мати у себе на батьківщині, проте повертається додому.

«Хімічне весілля» та «Христіанополіс» – твори, які безперечно належать Андрее та розкривають читачам його світогляд. А от «Маніфести» міг написати як він, так і Гесс чи навіть «творча група».

Якщо не рахувати кайзера Рудольфа, Фридрих Пфальцький був чи не єдиним з можновладців, хто відгукнувся на ідеї «езотеричної реформації» та дозволив створити у своїй столиці Гейдельберзі «центр європейського розенкрейцерства». В цілому «грунт епохи» виявився несприятливим для паростків розенкрейцерських ідей.

За кілька років сталась катастрофа. Відносини між католиками та протестантами знову загострилися, і у 1618 років почалася Тридцятирічна війна.

У 1619 році чеські протестанти проголосили Фридриха Пфальцького королем Чехії, проте католики, очолені новим кайзером Фердинандом ІІ, розгромили чехів. Після цього пав і Гейдельберг – «столиця» розенкрейцерів. Палац з фантастичними механізмами було знищено.

Фридрих емігрував до Голландії. Частина розенкрейцерів вирушила разом з ним та заснувала у 1622 році Братства у Гаазі та Амстердамі, частина пішла у підпілля, частина загинула.

«Розенкрейцерська реформація» закінчилася фатально. Сучасники Андрее не хотіли жити ні за Христовими законами Братства, ні за настановами східних мудреців. Містичний Дамкар та благочесний Христіанополіс не вписувалися у кошмарну реальність епохи. Чи не зізнавався Андрее в розіграші заради того, щоб врятувати себе та Братів?

У 1622 році розенкрейцери з’явилися у Парижі, проте закріпитися там не вдалося. У 1628 році Рене Декарт (ще один з кумирів Сірано!), якого підозрювали у зв’язках із розенкрейцерами, емігрував до Голландії.

Незабаром і там стало скрутно. У 40-х роках XVII сторіччя розенкрейцери знайшли нову домівку – в Англії. Коли там почалася революція, вони знов «напустили туману».

Згодом з нього виринуло кілька організацій, які проголосили себе нащадками «тих самих» розенкрейцерів. Одна з них – «Невидимий колеж» – зайнялася наукою і стала предтечею Лондонської академії наук. Інші сконцентрувалися на окультизмі.

У наш час існує декілька спільнот, які носять ім’я Рози та Хреста. Та це вже зовсім інші розенкрейцери...

Ось така драматична історія, часом – містична, часом – фантастична, часом – цілком документальна. А як щодо Сірано де Бержерака? Чи міг він бути зв’язаним ще з цими, першими, „справжніми” розенкрейцерами?

Безперечно, Сірано знав про них, прихильно ставився до їхніх планів щодо перетворення суспільства та наукових досягнень. Не виключено, що він зустрічався з кимось з Братства. Та чи був одним з них? Невідомо.

Якщо розенкрейцери справді зберігали якісь таємничі знання – чи міг він пізнати від них дещо заборонене, а потім ненавмисно виказати це?

Можна лише припускати, ЩО САМЕ було відомо розенкрейцерам. Якщо взяти до уваги, що у лавах Ордену були алхіміки (які «між ділом» здійснили багато хімічних відкриттів) та провідні вчені того часу, гіпотеза про знання, які обігнали свій час, а потім були втрачені, не здається аж занадто неймовірною.

До того ж, Тридцятирічна війна відкинула у розвитку Європу, і багато проектів розенкрейцерів стали технічно нездійсненними.

Якщо добряче «покопатися», можна знайти не гіпотетичні – більш вагомі натяки на зв’язок де Бержерака з розенкрейцерами.

Перший. В його трактаті є комічний епізод – харчування запахами страв. Здається – жарт. Проте...

Подібну ідею висловлював такий собі Хейден, юрист за професією, якого вважили одним з розенкрейцерів. Звичний процес харчування та травлення здавався йому «гріховним» та «мерзенним», і тому він вважав, що Посвячені могли насичатися ... випарами страв.

Другий. Повний текст «Держав та імперій Місяця» знайшли... у архіві курфюрстів Пфальцьких – нащадків „головного спонсора” розенкрейцерів першої хвилі.

Чи був Сірано де Бержерак відступником, який порушив обітницю Ордену, чи, навпаки, виконував доручення Братів, розкривши у жартівливій формі частину їхніх таємниць – про те ми навряд чи довідаємось...

Можливо і таке...

Існує ще одна, парадоксальна думка, яка пояснює «передбачення» Сірано. Бержерак... не знав геть нічогісінько! Усі його «відкриття» – випадковий, проте вдалий результат «мозкового штурму».

Маячня? Нісенітниця? Не зовсім. Слід ретельніше вчитатися у опис «технічних передбачень» Сірано. І ми побачимо...

Після «класичного» польоту на ракеті, в якому передбачено усе – від падіння відпрацьованих ступіней до невагомості, йде таке ж неймовірне, цього разу – антинауковістю! – «пояснення» цього феномену! Виявляється, що ракетний двигун – ні до чого! Герой підіймається вгору тому... що намастився кістковими мізками, які «висмоктує» Місяць. Не дивно, що Ростан не помітив ракету і звернув увагу лише на «мізки»!

У тому ж дусі – описи «рухомих міст». За прозрінням – безглузде «обґрунтування».

Що це? Нестримний політ фантазії? Підключення до «інформаційної сфери»? Чи автор, побачивши, що бовкнув зайве, намагається перетворити все на жарт? Без відповіді...

Жодна з гіпотез не в змозі пояснити таємницю Сірано. Для сучасників, навіть розенкрейцерів, його передбачення – занадто авангардні, а для прибульців – глибока архаїка. Для раптових збігів – забагато «попадань у яблучко».

А що, як пояснити фантастичне... фантастичним? Висунути ще одну – «божевільну» гіпотезу? Припустити, що загадковий француз побував... у майбутньому? І описав побачене як вмів, як зрозумів?

Можливо, він саме зараз – серед нас? Чи не бачили ви у натовпі людину з надто великим носом? Озирніться!

Література:

1. Бержерак С. де. Государства и империи Луны. – СПб.: Азбука-классика, 2005. – 256 с.
2. Бержерак С. де. Государства и империи Луны. –  1931.
3. Буккер Игорь. Сирано де Бержерак.
4. Гаков Вл. Четыре путешествия на машине времени (Научная фантастика и ее предвидения). – М.: Знание, 1983. – 192 с.
5. Готье Теофиль. Сирано де Бержерак. / в кн. Бержерак С. де. Государства и империи Луны. – СПб.: Азбука-классика, 2005. – 256 с.
6. Дарол А. Тайные общества.
7. Казанцев А.П. Клокочущая пустота. – М.: Молодая гвардия, 1988. – 637 с.
8. Лебре Анри. Предисловие. / в кн. Бержерак С. де. Государства и империи Луны. – СПб.: Азбука-классика, 2005. – 256 с.
9. Мешков Сергей. Сирано Неустрашимый. Совершенно секретно. № 12 (187) – декабрь 2004.
10. Михайлов А. Драматургия Эдмона Ростана. - / в кн. Ростан Э. Пьесы. – М.: Правда, 1983. – 624 с.
11. Невский В.И. Сирано де Бержерак – материалист и атеист. / в кн. Бержерак С. де. Государства и империи Луны. – 1931.
12. Нодье Шарль. Сирано де Бержерак. / в кн. Бержерак С. де. Государства и империи Луны. – СПб.: Азбука-классика, 2005. – 256 с.
13. Раппапорт А.Г. Розенкрейцеры и масоны.
14. Ростан Э. Пьесы. – М.: Правда, 1983. – 624 с.
15. Свифт Дж.  Путешествия Лемюэля Гулливера. – М.: Детгиз, 1955. – 431 с.
16. Халіков Руслан. Якби розенкрейцери будували міста: утопія Йоганна Валентина Андрее.

Т.В. Плихневич, письменник-фантаст