Люди, звірі, птахи, риби – усі, коли захочуть, можуть ходити, їздити, літати, плавати. Рослини самі по собі мандрувати не можуть, бо своїм корінням прикрiпленi до субстрату. Звичайно, мандрують окремі насінини рослин або їх плоди – бульби, цибулини, частини кореневищ, ягоди тощо. Наприклад, горобина мандрує у дзьобику спритного горобчика. Ягідку він склює, а насіння десь зронить, i горобина там ніби народиться вдруге.

Насіння багатьох рослин переноситься з місця на місце через шерсть звірів, на спині працелюбних мурашок або на підошвах людського взуття. Такі мандрівки досить короткі. А бувають i довгі – наприклад, у шлунку птахів, які здійснюють далекі перельоти.

Але є рослини, які розселилися по земній кулі завдяки людині, за її бажаннями i потребою. Рослини мандрують сушею, повітрям, морем.

Після відкриття в XV столітті Американського континенту, названого Амеріго Веспуччi Новим Світом, у Європу були завезені дивовижні рослини, багато з яких були їстівні. Однак у Старому Свiтi до них поставились з недовірою i навіть з підозрою, а тому шлях визнання деяких з них виявився важким i досить тривалим.

Зокрема, заслуговує уваги історія появи в Європі картоплі – нині добре знайомої всім харчової рослини. Батьківщина картоплі – побережжя Чилі та гірські райони Анд (територія сучасних Болiвiї, Еквадору, Колумбії, Перу та Пiвнiчного Заходу Аргентини), де ще й сьогодні можна натрапити на її дикорослі зарості. З незапам'ятних часів (близько 14 тисяч років тому назад) для багатьох племен індіанців Південної Америки основною харчовою культурою була картопля, яка добре витримувала холод високогірних районів. Гiркуватi на смак, дрiбнi, трохи схожі на волоські горіхи, жовтуваті бульбочки індіанці називали «папа».

Щоб зробити бульби смачнішими, їх викопували, залишали на ніч на поверхні гранту – підморожували. Після цього їх розчавлювали та сушили на сонці. Висушену «папу» варили, а цю страву називали «чуньо». Iндiанцi обожнювали «папу», поклонялись їй.

Європейці не знали картоплі до того часу, поки в Південній Америці не побували іспанські завойовники (конкістадори). Жовтуваті бульбочки «папи» іспанці визнали приємними на смак ласощами i завжди брали з собою в похід. Завезені у XVI ст. бульби картоплі з Iспанiї помандрували в Iталiю («тартуффолi»), Францiю («поммо д'тер» – земляне яблуко) i далі. Англiйцi привезли для себе картоплю незалежно від іспанців i називали її «ірландським бататом».

Спочатку привезену з Америки картоплю вирощували як декоративну рослину, прикрашаючи нею клумби перед палацами вельможних панів. У наш час здалося б дивним вчинком подарувати букет iз квітів картоплі. А в XVII ст. такі букети вважали дуже гарними. Скромними фіолетовими чи рожевими квітками картоплі прикрашали зачіски королев i петлиці камзолів придворних, пришпилювали до капелюхів замість коштовного каміння.

На жаль, простим людям не відразу пояснили, в який спосіб споживати картоплю. Звичайно, скуштувавши зелені ягоди чи листя, люди хворіли, влаштовували «картоплянi бунти» та відмовлялися культивувати «чортові яблука». Відомо, що прусський король Фрiдрiх Вiльгельм I з метою пропаганди оголосив вирощування картоплі національним обов'язком. А розумний i кмітливий французький аптекар Антуан Пармантьє у 1787 році вдався до хитрощів, попросив короля Людовіка XVI видати указ про заборону викрадати з аптекарського городу бульби картоплі під страхом сплати величезних штрафів. Не дивлячись на старання i пропаганду ботаніків та укази королів споживати картоплю в їжу, її бульби в Європі тривалий час не мали успіху. Симпатії різних народів картопля завойовувала поступово.

У нашу країну картоплю завезли за часів Петра I, який наказав розіслати пакунки по всіх губерніях i всіляко сприяти впровадженню її в культуру заради їстівних бульб. Тут також мало хто знав, що це за овоч, де i як його треба садити та що саме споживати – «вершки» чи «корінці». Лише з другої половини XVIII cт. їстівні бульби картоплі отримали всенародне визнання. Стара назва «чортові яблука» невдовзі з пам’яті стерлася, а люди стали шанобливо називати картоплю «другим хлібом».

Наукова ботанічна назва картоплі – Solanum tuberosum L. Це - трав’яниста, бульбоутворююча рослина родини пасльонових (Solanaceae); в дикому стані – багаторічна, в культурі – однорічна. Стебел кілька, вони прямостоячі або висхiднi, ребристі, розгалужені, до 100 см заввишки. Листки переривчастонепарноперистi. Картопля цвіте у середині літа, утворюючи суцвіття з досить великими квітками. Будова квітки картоплі характерна для всіх рослин з родини пасльонових: чашечка з 5 чашолисткiв, віночок з 5 пелюсток, 5 тичинок, 1 маточка. Комахи рідко відвідують квітки картоплі, бо в них немає ні нектару, ні достатньої кiлькостi пилку. Квітки картоплі самозапильні. Під осінь у картоплі достигають неїстівні плоди – зеленуваті ягоди з насінням.

Звичайно розмножують картоплю вегетативним способом – бульбами, які садять навесні. Насінням картоплю розмножують лише тоді, коли виводять нові сорти. Бульби картоплі – це видозмінені пiдземнi пагони (столони) iз великим запасом поживної органічної речовини – крохмалю (від 20 до 40 %). В бульбах картоплі містяться рiзнi вiтамiни (С, групи B, PP, D, K, E), каротиноїди, органічні кислоти, мiнеральнi солі. Білок картоплі має високу біологічну цінність i на 1/3 складається iз незамінних амінокислот.

У наш час картопля вважається однією з найважливіших продовольчих культур. Iз бульб картоплі кулінари можуть приготувати сотні різноманітних поживних i дієтичних страв. «Картопля ніколи не приїдається», – кажуть у народі. Смачна вона i розварена, i в товмачах, i в лушпинні. Однак треба знати, що всі органи цієї рослини містять токсичний стероїдний алкалоїд – соланін. Його дуже багато в квітках та інших надземних органах рослини, а в бульбах – мізерна кiлькiсть. Однак, при тривалому сонячному освітленні бульби картоплі зеленіють i в них різко зростає кiлькiсть соланіну. До споживання такі бульби непридатні, оскільки можуть викликати отруєння.

Картопля ціниться також як технічна i кормова культура. З неї добувають крохмаль, патоку, спирт, лiки, кiно- та фотоплiвку, цiннi лаки та багато чого іншого. У тваринництві картоплю використовують для вiдгодiвлi худоби; вона займає одне з перших місць серед усіх рослинних кормів щодо перетравності органічних речовин (83 - 97 %).

Інша рослина родини пасльонових, завезена іспанцями в Європу, так само не відразу отримала позитивно схвальну оцінку європейців. Предковiчнi мешканці Пiвденої Америки називали цю рослину «tumantla», що означало «велика ягода». Неважко здогадатися, що йдеться про томати (Lycopersicum esculentum Mill.). Очевидно, що інки Перу та Еквадору, як i ацтеки в Мексиці, вже в глибоку давнину (V ст. до н. е.) вміли вирощувати томати. У середині XVI ст. іспанці вивезли рослину з Мексики до себе на батьківщину, дещо видозмінивши ацтекську назву «tumantla» на «tomat»; ця назва назавжди увійшла до лексиконів інших мов. Цю південноамериканську рослину першим iз європейських ботаніків описав італієць П. Маттiолi.

Вiдтодi, як він замалював кущ з яскравими плодами, минуло чотири століття, три з яких томати пробивали собі шлях до визнання в Старому Свiтi. Поданий П. Маттiолi опис рослини став причиною того, що аж до XIX cт. європейці вирощували томати лише як декоративну рослину. Оскільки П. Маттiолi назвав томати «mala insana», тобто «нездоровими фруктами», тривалий час у спецiальнiй лiтературi iснувала думка, що яскраво-жовті плоди томатів отруйні. Вчений частково мав рацію, оскільки зелені частини рослини містять токсичні речовини. Якщо врахувати, що до родини пасльонових належить багато отруйних рослин (напр., блекота, дурман, паслін), а томати за зовнішнім виглядом подібні до них, то застереження ботаніків були цілком обґрунтованими.

Звичайно, варто пам'ятати, що перші сорти томатів, з якими познайомилась Європа, були не такі красиві i смачні, як нинішні. Iталiйцi були першими на європейському континенті, які гідно оцінили смакові якості томатів, давши їм нову назву «поммi д'оро», що означало «золоті яблука». Мiж іншим, найбільш вдалу світську назву томатам дав Джанні Родарi – «сеньйор Помідор». У цій назві втілилась вся повнота поваги до однієї з найпоширеніших у багатьох країнах світу овочевих культур.

До нашої країни томати були завезені в 1850 році iз Західної Європи. Завдяки інтенсивному виведенню нових сортів вдалося швидко отримати сорти різноманітної форми, забарвлення та смаку. Вирощують томати, як однорiчнi рослини, у відкритому та закритому грунтi з розсади та безрозсадним способом. Ці трав’янисті рослини сягають висоти від 40 до 120 см. Листки непарноперисторозсiченi. Квітки двостатеві, дрiбнi, жовті, на довгих ніжках. Самозапильні квітки томатів мають п’ятизубчасту чашечку, віночок з 5 i більше пелюсток i 5 тичинок; зрослi основи тичинок оточують маточку у вигляді трубочки. Цвітуть у червні – вересні. Плоди томатів – великі кулясті ягоди, у деяких сортів – довгасті або грушовидні. На пiвднi України вирощують томати, кожний плід яких досягає 600 i навіть 800 г.

Плоди томатів містять велику кiлькiсть вітамінів (B, C, P, PP), провiтамiн A, цукри (2,1 - 8,5 %), органічні кислоти та мiнеральнi речовини. Споживають томати свіжими, консервованими, солоними, маринованими; з них виготовляють томатний сік, томат-пасту, томат-пюре.

Справжню війну за право попасти на наш обiднiй стіл довелось витримати баклажанові (Solanum melongena L.) – близькому родичеві томатів. Ця однорічна трав'яниста рослина також належить до родини пасльонових. Вирощують баклажани задля великих їстівних плодів. Наші господині називають баклажани ласкавим словом «синенькі», забарвлення шкірочки яких зумовлене наявністю барвника – дельфiнiдину.

Нині важко повірити, що у свій час баклажани, як i картопля та помідори, мали репутацію отруйної рослини. Стародавні греки застерігали, що, споживши баклажан, людина може втратити розум; називали його «яблуком божевілля». Однак, баклажан з честю переміг невігластво.

Походить баклажан зi Східної Iндiї, де й нині можна зустріти його диких предків. Там вперше почали культивувати баклажани, про що свідчать санскритські рукописи. З Iндiї баклажани «помандрували» на Гвiнейськi острови та в Японію, а в IX ст. їх почали вирощувати в країнах Африки. В Європі з баклажанами познайомились значно пізніше, спочатку висаджували їх як декоративну рослину. Лише у XIX cт. бiльшiсть європейців віддала належну шану цій смачній та корисній культурі.

Плоди баклажанів містять 10 - 12 % сухих речовин, 2,5 - 4 % цукрiв, 0,5 % пектинових речовин, до 1,5 % білка, вiтамiни С, групи B, PP, провiтамiн A, мiнеральнi солі калію, кальцію, фосфору та заліза, гірку речовину мелонген (соланін). Багатий асортимент хімічного складу плодів баклажанів зумовлює їхню цінність у лікувальному й дієтичному харчуванні людини. Кулiнарнi можливості баклажанів надзвичайно широкі: їх смажуть, печуть, фарширують, роблять з них ікру, консервують. Плоди баклажанів досягають ваги 0,5 - 1 кг.

Пiвденна Америка – батьківщина «квитки сонця». Ця поетична назва належить рослині родини складноцвітих (Compositae). Її ботанічна назва – Helianthus annuus L. – дослівно перекладається як «квітка сонця однорічна». Віддавна її культивували американські індіанці, їй поклонялись, iз золота виготовляли її зображення. В Європу «квітку сонця» привезли іспанці на початку XVI ст. iз Мексики, а в 1510 році її насіння вперше висіяне в Мадридському ботанічному саду. Згодом заморський прибулець «помандрував» в Португалію, Францію, Iталiю та інші країни. Тривалий час європейці вирощували «квітку сонця» в садах i на полях як красиву, декоративну i медоносну рослину.

Садівники займались покращенням власне декоративних властивостей квітки. З'явилися махрові та напiвмахровi форми квітів різного забарвлення – від майже білого до вишневочервоного кольорів. «Квiтку сонця» оспівували поети, малювали художники. Минуло багато років, поки люди дізналися, що з насіння цієї рослини можна добувати олію. Зокрема, в 1716 році англієць А. Бенуа винайшов спосіб вичавлювання олiї для потреб промисловості. Однак, практичних результатів його спроби не дали.

У нашу країну «квітка сонця» потрапила у XVIII cт., правда, вже достатньо окультурена багаторічним вирощуванням в країнах Західної Європи. Рослину садили біля садиб i називали її соняшником. Лише на початку XIX ст. соняшник пережив своє «друге народження» – вже як польова олійна культура. У 1841 році кріпак Д. Бокарєв за допомогою ручної олiйницi вичавив з насіння чудову соняшникову олію. Вiдтодi розпочалась селекція на отримання покращених олійних форм соняшника. У 1879 році в «Академических известиях» вперше з'явилася наукова стаття «О приготовлении масла из семян подсолнечника». Нині соняшник – найважливіша олійна культура, яку вирощують головним чином у степовій зоні, на чорноземних ґрунтах.

Соняшник – це однорічна висока рослина з великими цiлокраїми листками. На верхiвцi його стебла міститься велике суцвіття, яке помилково вважають однією золотаво-жовтою квіткою. При уважному спостереженні можна переконатися, що це не одиночна квітка, а суцвіття – кошик з численними квіточками. Знизу кошик закритий так званою обгорткою – зрослими листочками. У кошику соняшника буває до 1000 квіток. Серед них розрізняють трубчасті та язичкові.

Трубчасті квітки містяться в центрі суцвіття. У них є чашечка з 2 плівочок i віночок з 5 жовтих пелюсток, що зрослися в трубочку. Всередині трубочки віночка міститься маточка з дволаповою приймочкою i 5 тичинок, що зрослися пиляками. По краю суцвіття кошика розміщені жовті язичкові квітки. Вони утворені кількома зрослими пелюстками, проте схожі на великі одиночні пелюстки. У язичкових квітках немає ні тичинок, ні маточок, тому й плоди в них не утворюються. Язичкові квітки приваблюють комах, що запилюють малопомiтнi трубчасті квітки, з яких розвиваються плоди. Квітує соняшник у червнi-липнi.

Плід у соняшника – сім’янка з щільною оболонкою й оліїстою насіниною. З підсушених сім’янок пресом вичавлюють олію. У бiльшостi поширених сортів соняшника вміст олії в насінні становить 47 - 52 %, а в ядрі – до 65 - 67 %. Соняшникову олію вживають у їжу, використовують для виготовлення маргарину, лаків, мила; з тертого насіння виготовляють халву. Макуха, що залишається після вичавлювання олії, є добрим кормом для тварин.

Невідомо чому на європейському континенті повільно звикали до їстівних рослин-прибульцiв, аж поки вони не отримали повне визнання та були гідно оцiненi їх чудові смакові якості. Одним словом, якби рослини-мандрiвники не змогли адаптуватися до незвичних для них умов довкілля, не було б у нас сьогодні чудових садів i багатих городів.

М.М. Хомляк, кандидат бiологiчних наук