Симфонія київських мостів

Рік 1911, серпень. Наближається 50-річний ювілей скасування кріпацтва. У Києві чекають прибуття государя імператора Миколи Другого.

Ще рік тому, знаючи про наступний «височайший» візит, «очільники міста» ламали собі голови: як би прикрасити центр Києва до знаменної події? І вирішили зробити незвичайний проїзд для найясніших осіб: від Олександрійської вулиці (нині Грушевського) до мальовничих схилів Дніпра.

На шляху стояла гора. Спочатку обговорювали проект наскрізного тунелю, потім виникла інша ідея: зрити гору, а через виїмку перекинути гарний місток. Для цього запросили відомого інженера-мостобудівника професора Євгена Оскаровича Патона.

І він, не гаючи часу, запропонував парадоксальне рішення: збудувати міст на землі! А потім вже вибрати з-під нього грунт, укріпити підпірні стіни.

Так і виникла одна з найпоетичніших прикмет Києва: дерев’яний, з ажурними серповидними фермами, міст між дніпровими пагорбами. Невідомо, як до нього поставилися короновані гості Києва, але кияни полюбили одразу. Як його тільки не називали: «чортів місток», «міст подихів», «поцілунків»… а найчастіше — і досі — звуть «мостом кохання»!..

Мости! Можливо, найдивовижніші витвори архітектури. З людських споруд мало які можуть суперничати з ними і в розмірах, і в славі, і в корисності. Дійсно, ніхто не відає, коли з’явилися перші з них. Але вже десятки сторічь тому постали над ріками Римської імперії могутні кам’яні арки. Їх творців вважали могутніми магами. Верховний понтифік, тобто мостобудівник, — такий був найвищий титул священнослужителя у Римській республіці, згодом імперії; цей титул носили Юлій Цезар та Октавіан Август. Потім це почесне звання перейшло до римських пап. Отже, це найдавніший титул у Європі!

В середні віки чимало гірських мостів заробило назву чортових, бо звичайні люди не вірили, що їх може побудувати хтось, крім потойбічної сили.

Мости робили історію: міста і цілі країни, розділені рікою, ставали єдиним цілим завдяки наведенню шляху між берегами. Оволодіти мостом — нерідко значило виграти битву, ба навіть і війну.

Великі мости сучасності — важливі, іноді головні прикмети багатьох місць на Землі. А їхнє філософсько-символічне значення! З’єднання розлучених душ; подолання трагічних суперечностей; стрибок до незвіданого; щасливе увінчання любові.

Кожен міст — просто вузол символів та алегорій!

Певно, все це потрібно було сказати, перш ніж почати розповідь про наші, київські мости. Не про всі, звичайно, бо їх було і є багато сотень, враховуючи усі переходи над вулицями, шляхопроводи та віадуки. Але бодай про найважливіші, ті, що поєднують обидва береги Дніпра.

Зазначу одразу: Борисфен-Славутич-Дніпро — ріка незвичайна. Зі Сходу до нього примикає Великий Євразійський степ, той, що тягнеться аж до Сибіру та Алтаю; на Заході — підходять перші узвишшя складного рельєфу Центральної Європи. Так що будь-який міст через цю ріку — то є сполучення між Сходом та Заходом, між двома могутніми масивами тисячолітніх цивілізацій.

Отже, історично важливу справу розпочав старший з трьох легендарних братів, тих, що разом з сестрою своєю Либіддю заклали місто на цих горах. У літописця є цікава подробиця: дехто, мовляв, вважає Кия князем, а дехто звичайним перевізником. Тобто, вперше ці береги поєднав сам засновник нашої столиці!

Літописи згадують про перші дерев’яні мости, побудовані через Либідь, Глибочицю, Киянку, Почайну, Скоморох та інші річки, що протікали в містах Володимира та Ярослава.

Перед Софіївськими воротами, сьогодні лише окресленими на бруківці, була кладка через глибокий яр.

Сьогодні ми лише приблизно можемо собі уявити, як близько тисячі років тому, у далекому 1125-му, за допомогою примітивної «баби» вганяли загострені колоди до дніпрового дна.

Як один за одним поставали міцні, наповнені камінням зруби. Як сумлінні ремісники за наказом великого князя ладнали мостовий настил. Стелили дощану дорогу для піших та кінних…

Якщо вірити літописцю, стояв цей первоміст (так його назвав письменник Павло Загребельний) біля граду Вишгорода.

Багато чого змінилося у тихому Вишгороді за дев’ятсот років.

Але й досі стоять вали городища, де колись височив замок великої княгині Ольги, а пізніше був утверджений храм перших святих, синів Володимира-Хрестителя, Бориса та Гліба.

А от вид з берега був зовсім інший. Не існувало, звичайно, водосховища Київської ГЕС з усіма його будовами. Текла собі вільна ріка, а через неї лежав міст, зроблений, для прочан з лівого берега, з Переяслава, Чернігова та інших міст Русі.

Разом з палацами та храмами у страшні часи Батийового погрому загинули і вікові перевози київські, і, певно, всі, які були тоді, мости.

Лише через багато поколінь знову з’явились у хроніках та документах згадки про переправи. Тільки не завжди ясно, які: чи то човнові, чи поромні, чи, може, навіть якісь наплавні мости.

Принаймні, на карті міста роботи французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана (1640 рік) бачимо дві переправи, Спаську та Наводницьку.

В одній з грамот Димітрія Самозванця згадується переправа біля Вишгорода.

Антіохійський священик Павло Алеппський пише, що кияни переправлялися через Дніпро на Подолі.

Був іще й Либідській перевіз, з драматичною історією. За нього, точніше, за доходи від перевезення людей, чубилися монахи двох монастирів, Видубицького та Печерської Лаври. Навіть нападали одні на одних «с многолюдством и ружейною пальбою»!

А перший після Мономахова постійно діючий міст був зведений у Києві, на Подолі, тільки в 1679 році, за наказом царя Федора Олексійовича, стрільцями-саперами полковника Янова.

Цей міст мало скидався на сучасні, хіба що на тимчасові понтонні. Настил укладався на човни та плоти, вишикувані від берега до берега. А кожна з плавучих опор цього мосту кріпилася на якорі. Загалом — 150 якорів!

Іноземний спостерігач писав: «Хоча у руських будівників усі інструменти — лише сокири, жоден архітектор не зробив би краще, ніж вони». Міст працював з квітня по жовтень, на зиму його розбирали. З привілейованих верств населення плату за перехід не брали, тільки з селян, слуг монастирських і «прочія черні».

Епоха наплавних доріг між берегами тривала довго, більш як півтора століття. Захоплений самовидець згадував, що року 1744 для проїзду імператриці Єлизавети був зроблений через Дніпро майже кілометровий міст, який легко витримав десятки карет, сотні солдатів, натовп народу!

Та настала доба, коли місту на Дніпрі знадобились міцніші та надійніші зв’язки з лівобережжям… Київ став значним промисловим та торговим центром. У нього з’явилася потреба в тісних зв’язках з іншими регіонами. Причому, в спілкуванні надійному, яке б не залежало від сезону та стану води у Дніпрі.

У році 1841 інженер-капітан Дельвіг почав працювати над проектом нового мосту в Києві, постійного, стаціонарного — не гірш як мости в Лондоні або Парижі. Перш за все Дельвіг обслідував київський берег — і вибрав надійну ділянку напроти Аскольдової могили. Остаточний проект здійснив в Англії відомий інженер Чарльз Віньєл.

На заводах Бірмінгема були виготовлені металеві конструкції. 16 кораблів привезли їх до Одеси, а звідти до Києва частини майбутнього мосту подорожували на волах.

З 1848 року почалося будівництво. Працювали здебільшого кріпаки. Спочатку вивели тимчасовий дерев’яний міст на палях, аби по ньому пустити вагони з конструкціями та матеріалами.

Механізація була біль ніж скромна: дві парові машини по 50 кінських сил та чотири парові копри. Приблизно така техніка, яку зараз можна побачити хіба що у музеях…

Кожна з п’яти гранітних опор завершувалася декоративною спорудою, схожою на фортецю. А на опорах кріпилися ланцюги з металевих пластин — кожна пластина вагою майже у 200 кілограмів!

Через п’ять років міст, офіційно названий Миколаївським, а в народі Ланцюговим, урочисто відкрили в присутності імператора Миколи Першого. 777 метрів довжини, 16 — ширини. Будівля вийшла гарна: з тротуарами для пішоходів, з газовими ліхтарями. А середина, до речі, могла розводитися, як у мостів Петербургу, і пропускати великі судна.

Присутній на відкритті мосту відомий письменник Микола Лєсков згодом написав ціле оповідання про відважних мостобудівників, зокрема, про те, як один з них непогожої ночі, у пору льодоходу, перейшов по ланцюгах через Дніпро… А був такий випадок!

Сучасник захоплено пише: «Кращого в’їзду до Києва неможливо було б вигадати! Французи порівнювали його з Тріумфальною аркою в Парижі, а горді угорці визнавали його перевагу над вражаючим Ланцюговим мостом через Дунай в Будапешті»... Є відомості, що за зразком київського Ланцюгового було збудовано славетний Бруклінський міст у Нью-Йорку!

Йшов час. Зростало значення Києва, як одного з найважливіших торговельно-промислових міст країни. Вино і пиво, цукор та мука, кондитерські вироби, взуття, машини й верстати, — все це потоками виходило з київських підприємств. Скоро до міста підійшла нова Курсько-Київська залізниця. Вона й перекинулася через Дніпро могутнім Дарницьким мостом, тоді — найдовшим у Європі!

Тут уже всім будівництвом опікувався вітчизняний понтіфік — інженер-капітан Аманд Струве. Вперше у Росії, опори занурювали в річкове дно прогресивним кесонним методом. Повна довжина цього, перекритого металевими фермами, мосту сягала 1024 метрів. 13 величезних опор-«биків» тримали його.

17 лютого 1870 року Дарницьким або Південним залізничним мостом пройшов перший поїзд у напрямку Київ-Курськ.

Немилосердою до київських мостів була початкова чверть двадцятого сторіччя. Під час Громадянської війни загинув Ланцюговий: після свого короткого панування у місті його підірвали відступаючі поляки. Вони ж знищили і один з прольотів Дарницького мосту.

Пізніше червоноармійці відновили цей прольот. Борючись з голодом та стужею, збудували дерев’яний Народницький міст на палях. Нарешті, у 1924 році урядом було вирішено воскресити знаменитий Ланцюговий.

І от якраз у зв’язку з цим проектом ми знову згадаємо одне з найгучніших імен у вітчизняному містобудівництві. Справжній верховний понтіфік — Євген Патон!

За проектом Євгена Оскаровича, на рештках Ланцюгового виріс новий міст, вже без ланцюгів, але набагато вищий. Патон відзначив: будівництво йшло нечуваними темпами, рядових робітників непокоїли ті ж самі проблеми, що й інженерів та конструкторів. За неповних три місяці змонтували понад 4000 тон металевих конструкцій.

Першого травня 1925 року новий автодорожній міст був урочисто відкритий. Йому дали ім’я Євгенії Бош, наркома в першому уряді Радянської України.

Патон писав про цей день: «Відкриття мостів завжди було справою приватною, справою кількох людей: творця проекту, підрядника, місцевої влади. І раптом я побачив дещо для мене абсолютно незвичне: до мосту, оповитого гірляндами зелені та червоними полотнищами, з усіх кінців Києва стікалися тисячі людей… Йшли строєм, з розгорнутими прапорами, з оркестрами, що гриміли! Матері несли на руках дітей; лунали пісні…»

Ось він, довоєнний Київ. Мирне життя столиці.

І раптом…

Страшне літо 41 року не пережив жоден з мостів, перекинутих через Дніпро.

Далі буде

Андрій Дмитрук, письменник, журналіст

За темою: Історія техніки

№4, 2025

Секвойя – величні людина і дерево

№10, 2024

Великий драматург і винахідник

№10, 2024

Кіно та штучний інтелект