Відомий російський мореплавець і географ, дослідник Аральського моря Олексій Бутаков був людиною, яка дуже багато зробила для полегшення участі Тараса Шевченка під час заслання.

Олексій Іванович народився 21 лютого 1816-го року в родині чорноморського моряка Івана Миколайовича Бутакова, згодом – віце-адмірала і одного із сподвижників видатного російського флотоводця М.П. Лазарєва.

Служба у військово-морському флоті була славною сімейною традицією Бутакових. Олексій був старшим сином у родині, яка дала Росії п’ятьох братів-моряків. Всі вони, за винятком Дмитра, який загинув від ран, отриманих під час героїчної оборони Севастополя у 1854–1855-му роках, були адміралами російського флоту.

З дитячих років батько часто брав Олексія із собою в далекі морські подорожі, прищеплюючи синові любов до моря та морської справи. Рано пізнав Олексій Бутаков тяжку службу матросів і на все життя зберіг повагу до їхньої праці.

З кожним новим походом у хлопчика все більше зріла мрія про особисті далекі плавання. Він гаряче полюбив флот і морську справу. У 12 років Олексія  зарахували до Морського кадетського корпусу в Петербурзі, а у 1828-му році йому надали звання гардемарина. Морський кадетський корпус у ті часи був одним із кращих учбових закладів. Велика заслуга в цьому належала адміралу Крузенштерну, призначеному в 1827-му році на посаду директора корпусу.

Гардемарин Олексій Бутаков навчався дуже добре, особливо виділяючись серед своїх товаришів по корпусу успіхами в навігації, мореходній астрономії, історії, фізиці та в іноземних мовах.

Кожне літо він проводив у практичних плаваннях  Фінською затокою та Балтійським морем на пароплавах флоту або на фрегатах Морського корпусу.

У вільний час Олексій Бутаков читав улюблені описи подорожей знаменитих мореплавців у далекі країни, удосконалював свої знання  англійської та французької мов, займався спортом.

При Морському корпусі був заснований офіцерський клас, перетворений пізніше, 1862-го року, на Морську Академію. Щорічно до цього офіцерського класу зараховувалися для подальшого підвищення знань десять найкращих випускників корпусу. У числі найкращих випускників Бутакова було зараховано до офіцерського класу, після закінчення якого його призначили вахтенним офіцером на один із пароплавів Балтійського флоту. На Балтиці Бутаков служив протягом десяти років.

Після закінчення навігації зиму 1838–1839-го років Олексій Іванович використав для вивчення ще однієї іноземної мови – італійської. До цього ж періоду відносяться і перші кроки Бутакова на літературній ниві. У журналі «Сын Отечества» з номера в номер починають друкуватися його статті на різні теми, а «Библиотека для чтения» видає перекладену та літературно оброблену повість «Три яхты». Не обмежуючись цим, Бутаков удосконалює свої знання в мореходній астрономії, знайомиться з працями видатного німецького географа і мандрівника Гумбольдта.

У 1840–1842-му роках він бере участь у кругосвітньому плаванні на транспортному судні «Або». Потім – знову морська служба на Балтійському морі. Але головною справою для Бутакова стало вивчення Аральського моря, якому він присвятив 15 років свого життя.

Про Аральське море вперше письмово згадує мандрівний араб Ібн-Рустам на початку Х ст. Наступні географи називали його Хорезмським озером. Росіянам воно стало відоме в ХVІІ ст.; в «Книге Большого чертежа» воно має назву Синього моря.

«Арал» тюрськими мовами означає «острів». Звідси «Аральське море», тобто море, що, ніби як синій острів серед бескрайньої піщаної пустелі.

«До 1848 року, – писав О.І. Бутаков, – Аральське море зображувалося на картах тільки на підставі рекогносцировок, зроблених у кількох місцях, та поверхових маршрутних зйомок на західному березі і, головне, на підставі зібраних у киргизів даних розпитування». Призначений на початку 1848-го року начальником описової експедиції Аральського моря, О.І. Бутаков мав провести практично перше наукове вивчення цього недослідженого району.

На карту Аральське море вперше було нанесено в 1848–1849-му роках топографами і художником Тарасом Шевченком під керівництвом гідрографа Олексія Бутакова.

На початку 1848-го року, за розпорядженням начальника Головного морського штабу, лейтенант морської служби Олексій Іванович Бутаков був відряджений з Петербурга до Оренбурга.

Тарас Шевчено тоді перебував на засланні в Орській фортеці. Умови життя там були надзвичайно тяжкі. Про це було добре відомо його новим друзям, серед яких слід згадати Федора Лазаревського та Сергія Левицького, що служили в Оренбурзькій прикордонній комісії. Довідавшись про майбутню експедицію на Аральське море, Шевченкові друзі звернулися до О.І. Бутакова з проханням взяти Тараса Григоровича до складу її учасників. У той час і за тих умов вони не мали іншої можливості реально допомогти засланому поетові й художнику, а подальше перебування в Орській фортеці завдавало йому тяжких фізичних і моральних мук.

Бутаков звернувся до командира Окремого Оренбурзького корпусу генерала Обручова з клопотанням про зарахування Шевченка до складу учасників експедиції на Аральське море. І одержав бажаний дозвіл.

У своїх спогадах Єгор Тимофійович Косарєв, колишній командир роти, де служив Шевченко, писав про це:

«Бутаков захотів взяти його /Шевченка/ до себе; попросив начальство призначити, ну і призначили! То була добра, розумна і душевна людина, і покійний Тарас частенько-таки його згадував, і завжди добрим словом... І жилося йому /Шевченкові/ на шхуні, якою заправляв сам Бутаков, куди краще, ніж на суші, у роті». Добившись включення Шевченка до складу Аральської експедиції, Бутаков зробив дві добрі справи: по-перше, хоч на короткий час звільнив Тараса від важкої солдатчини і надав йому можливість спокійно малювати, а, по-друге, оскільки фотографія в той час ще не мала поширення, знайшов собі дуже потрібного в експедиції художника.

Довідавшись, що його зарахували до складу Аральської експедиції, Тарас Григорович дуже зрадів. У листі до А.Лизогуба від  9 травня 1848 року він писав: «Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тільки!.. А іду, єй-богу веселий!»

11 травня 1848 року експедиція вирушила до берегів Аральського моря. О.І. Бутаков з першого ж дня походу ставився до Шевченка як до рівного собі. На шхуні Тарас Григорович жив в окремій каюті разом із командним складом експедиції.

Сухопутний перехід від Орської фортеці до Раїмського укріплення тривав 1 місяць і 8 днів. У Раїмі експедиція перебувала більше місяця. Саме там було складено шхуну «Константин», яку туди доставили з Оренбурга в розібраному вигляді, а також виконані підготовчі роботи до практичного здійснення експедиції.

У Раїмі Шевченко закінчував частину своїх малюнків, виконаних під час степового переходу.

29 липня навантажені шхуни «Константин» та «Николай» вийшли в Аральське море. З цього часу Шевченко приступає до своїх головних обов’язків художника експедиції.

Малярські твори Шевченка періоду заслання майже зовсім не схожі з тими, що він раніше виконував як у Петербурзі, так і в Україні.

Після тривалої заборони малювати художника охопило нове творче піднесення. Його захоплювала нова для нього природа, така відмінна від української. В поезії «А.О. Козачковському» Шевченко пише: «І згадую Україну, // І згадать боюся. // І там степи, і тут степи, // Та тут не такії – // Руді, руді, аж червоні, // А там голубії…». Все нове привертало його увагу, викликаючи гаряче бажання відтворити це на папері.

Крім високої мистецької якості, малярські твори Шевченка часу його участі в експедиції мають велику пізнавальну цінність, бо в них із документальною точністю зафіксовані місця, пов’язані з діяльністю експедиції; вони ілюструють роботу, проведену експедицією в 1848-му та 1849-му роках.

22 вересня 1849-го року експедиція, що вивчала Аральське море, закінчилася. Впродовж двох кампаній її учасниками під керівництвом О.І. Бутакова була проведена величезна робота. Аральське море було вивчене.

Ще перед початком другої навігації по Аральському морю Бутаков почав турбуватися про відрядження Шевченка до Оренбурга після закінчення роботи експедиції. 22 квітня 1849-го року він подав рапорт начальникові 23-ї піхотної дивізії Толмачову про те, що Тарас Шевченко і Хома Вернер будуть потрібні йому після повернення до Оренбурга, зокрема Шевченко – для остаточної обробки живописних видів і для перенесення гідрографічних видів на карту, яка буде складена в Оренбурзі.

Після повернення до Оренбурга і майже до самого арешту Шевченко займався малюванням за завданнями Бутакова і за власним бажанням. Він жив на приватній квартирі у друзів.

Про відносини між Бутаковим  і Шевченком свідчить лист Шевченка до В.М. Рєпніної від 14 листопада 1849 року:

«Проживая в Одессе, быть может встретитесь  с Алексеем Ивановичем Бутаковым. Это флотский офицер и иногда бывает в Одессе. У него в Николаеве родственники и родные. Это мой друг, товарищ и командир при описании Аральского моря. Сойдитесь с ним, благодарите его за его доброе со мною обращение. Он, ежели встретитесь с ним, сообщит все подробности обо мне».

В Оренбурзі Бутаков показав Обручову малюнки Шевченка з краєвидами Аральського моря, і той залишився дуже задоволений ними. Користуючись цим, Бутаков почав клопотатися про підвищення художника в званні до унтер-офіцера, що сприяло б значному поліпшенню долі засланого.

На початку 1850-го року Бутаков виїхав до Петербурга звітуватися про проведену роботу під час Аральської екседиції. Перебуваючи в Петербурзі, Олексій Іванович «двинув усіх знайомих дам, щоб вони просили за Шевченка всіх, кого потрібно».

А в цей час (тобто під час відсутності в Оренбурзі О.І. Бутакова) 23 квітня 1850-го року Шевченка заарештували за доносом прапорщика М.Ісаєва за те, що порушував царську волю – ходив у цивільному одязі, малював та писав вірші. Після закінчення слідства військовий міністр О.Чернишов надіслав 4 грудня 1850-го року таємного листа на ім’я начальника морського штабу О.Меншикова «О взыскании с капитан-лейтенанта Бутакова за упущение по наблюдению за рядовым Шевченко».

В листі повідомлялося:

«... дійшло до височайшого відома, що цей рядовий /Шевченко/ листувався з деякими особами, малював і інколи ходив у партикулярному одязі... З боку капітан-лейтенанта Бутакова не було належного нагляду за Шевченком і цей рядовий навіть самим Бутаковим був допущений до недозволених йому дій. Маючи на увазі височайшу волю про стягнення з винних, які дозволили рядовому Шевченку писати, малювати і ходити інколи в партикулярному одязі, я вважаю за свій обов’язок повідомити про це Вашу світлість для стягнення з капітан-лейтенанта Бутакова по Вашому, вельмишановний, розсуду».

На цьому листі є резолюція князя Меншикова від 7 грудня 1850-го року: «Зробити найсуворішу догану капітан-лейтенанту Бутакову особисто й військового міністра сповістити». Через 2 дні князь Меншиков сповістив військового міністра Чернишова про те, що Бутакову «за упущение по нагляду за рядовим Шевченком зроблена найсуворіша догана».

Так поплатився Олексій Іванович Бутаков за своє чуйне, людяне і дружнє ставлення до великого поета і художника Тараса Григоровича Шевченка.

Після закінчення слідства Шевченка було звільнено з-під арешту і відправлено до міста Гур’єва, а потім до Новопетровського укріплення, де він перебував 7 довгих років.

Після цих подій перед Бутаковим  були фактично закриті двері столичних учених аудиторій. Лише через три роки після закінчення експедиції він зміг, нарешті, зробити доповідь у Географічному товаристві, і лише 1853-го року стаття Бутакова побачила світ у «Вестнике» Товариства. Більш детальний опис берегів Аральського моря, складений Бутаковим, побачив світ лише у 1872-му році після смерті автора.

Під тиском царських бюрократів Російське географічне товариство, президентом якого був син імператора Костянтин, відмовило в присудженні карті Аральського моря Бутакова вищої нагороди Товариства – костянтинівської золотої медалі. В той же час комісія, яка була спеціально призначена Географічним товариством у кінці 1852-го року для складання відгуку про карту Аральського моря, «знайшла праці Бутакова корисними і важливими».

Повертаючись після заслання, по дорозі з Нижнього Новгорода до Москви, Шевченко у м. Володимирі зустрів Олексія Івановича Бутакова з дружиною – Ольгою Миколаївною, про що він записав у своєму Щоденнику 10 березня 1858 року:

«...Во Владимире на почтовой станции встретил А.И. Бутакова, под командой которого плавал я два лета 1848 и 1849 по Аральскому морю. С тех пор мы с ним не видались. Теперь он едет с женой в Оренбург, а потом на берега Сырдарьи …».

Про цю зустріч згадувала і Ольга Миколаївна: «Мы ехали /…/ с моим мужем /…/ и, входя на одну почтовую станцию около Нижнего Новгорода, увидели Тараса Григорьевича /…/, проболтали с ним два часа, и он просил меня оставить его рисунки у себя, –  и мы всегда ими дорожили».

Це було перше побачення Тараса Григоровича з Олексієм Івановичем  після 1850-го року, а також особисте знайомство з його дружиною Ольгою Миколаївною.

У кінці 1859-го року Бутакова  викликали до Петербурга, а на початку 1860-го року відрядили до Англії, де він мав замовити 2 залізних пароплави та інше морське устаткування.

Дружина Олексія Івановича в Петербурзі зустрічалася з Тарасом Григоровичем (вона в Англії захворіла і повернулася додому), і поет подарував їй свій «Кобзар», що вийшов з друку в січні 1860-го року. На книжці Шевченко чорнилом зробив такий напис: «Ольге Николаевне Бутаковой. На память. Автор».

З відрядження до Англії Бутаков повернувся лише у квітні 1861-го року, коли Шевченка вже не було в живих. Він знову виїхав на Аральське море і повернувся до Петербурга лише у 1864-му році.

Треба сказати, що Ольга Миколаївна Бутакова була непоганою художницею. Під час свого багаторічного перебування з чоловіком на Аральському морі, вона виконала багато малюнків. Малюнки її роботи зберігаються зараз в НМТШ та етнографічному музеї в Санкт-Петербурзі.

В альбомі Бутакових було 12 малюнків роботи Шевченка.

З деяких із цих малюнків художниця виконала офорти. У НМТШ є 4 офорти її роботи з таких оригінальних малюнків Шевченка:

-  Днювання експедиційного транспорту в степу (два варіанти);

- Укріплення Косарал взимку;

- Низький берег острова Ніколая.

Перша карта Аральського моря принесла Бутакову широку наукову популярність і заслужену славу. Праці видатного російського моряка-дослідника були високо оцінені вченими в усьому світі. Бутаков був обраний почесним членом Берлінського географічного товариства і нагороджений іноземними орденами.

1867-го року Бутакова обрали членом Ради російського Географічного товариства. Лондонське географічне товариство присудило російському моряку золоту медаль за те, що О. Бутаков   «…первый спустил корабли и учредил плавание на Аральском море; а также за успешно произведенное им впоследствии исследование главных устьев Амударьи».

У кінці 1863-го року, коли важливість для Росії його відкриттів та досліджень не викликала сумніву, коли попереду відкривалося широке поле для діяльності, Бутаков, який присвятив вивченню Аральського моря та річок Сирдар’ї та Амудар’ї 15 років свого життя, був несподівано відкликаний до Петербурга.

«... Я меньше чем когда-нибудь желаю оставить Сырдарью», – писав Олексій Іванович незадовго до свого переїзду в Петербург.

У Петербурзі йому присвоїли звання контр-адмірала, дали особливу пенсію на 12 років і призначили на посаду начальника штабу практичної ескадри, що чинила плавання по Балтійському морю з великими князями, а потім доручили командування загоном судів на річці Неві.

Царські чиновники свідомо помстилися Бутакову за сміливість та широту його поглядів, за відкриту критику кріпосницьких порядків у флоті, за гуманне відношення до «політичного злочинця» Тараса Шевченка. Важко було придумати більш невідповідної посади для дослідника Аралу, наукові заслуги якого були високо оцінені вченими всього світу. У 1865-му році Бутаков був призначений молодшим флагманом броненосної ескадри Балтійського флоту.

Пізніше він був членом артелерійського відділення Морського технічного комітету, а через рік – направлений у розпорядження головного командира Петербурзького порту. Бутакова фактично усунули від будь-якої активної діяльності.

Захворівши восени 1868-го року хворобою печінки, Бутаков поїхав для лікування у Німеччину і 12 липня 1869 року помер в м. Швальбах на 54-му році життя.

Журнали «Морской сборник», «Всемирная иллюстрация» та кілька газет відгукнулися офіційними некрологами, і ім’я Олексія Івановича Бутакова пішло в забуття. «Он умер забытым, но потомство воздаст ему должное», – відзначала сучасниця Бутакова Л.О. Смирнова. Лише на початку ХХ століття, за пропозицією президента Географічного товариства академіка Л.С. Берга, ім’ям Бутакова був названий південний мис острова Барсакельмес.

Ім’я О.І. Бутакова стоїть в одному ряду з іменами перших дослідників Середньої Азії: Семенова Тян-Шанського, Сєверцова, Федченка, Ошаніна, Мушкетова, Берга.

Видатний вчений-мандрівник і дослідник, людина, яка дуже багато зробила для полегшення долі Тараса Шевченка під час заслання, заслуговує на нашу велику повагу і добру пам’ять.

Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка