До класу фортепіано належать два види музичних інструментів: РОЯЛЬ (інструмент криловидної форми, розташований горизонтально на трьох ніжках, його призначення – виконання музики в концертних залах, салонах, а також для навчання музиці) і ПІАНІНО (інструмент, розташований вертикально, через свої компактні розміри призначений винятково для домашнього музикування й навчання музиці).

Роялі й піаніно відносяться до групи струнних ударно-клавішних музичних інструментів. Струнні – тому що джерелом звуку в них є натягнуті на опорах струни, а ударно-клавішні – тому, що струни коливаються від ударів молоточків, що приводяться у дію за допомогою клавіатури й спеціального механізму.

Рояль є більш досконалим за піаніно. Це пов'язано з деякими його конструктивними особливостями, завдяки яким рояль має потужний звук і точний клавішно-молоточковий механізм. Тому професійні музиканти віддають перевагу саме роялеві.

Роялі й піаніно не завжди мали ту форму, до якої ми звикли, шлях до неї лежав через безліч змін, експериментів й удосконалень.

Спочатку була струна...

Струнні інструменти беруть свій початок від мисливського лука, що з'явився на зорі історії. Пружна дерев'яна тростина, з натягнутою на ній тятивою, давала примітивний звук, що зацікавив первісну людину, й вона вирішила вдосконалити цей «музичний інструмент»: додала до нього певну кількість струн і пристосувала нехитрий резонатор у вигляді порожньої шкарлупи горіха. Так з'явилася перша арфа, що стала нам відома по малюнкам, які були висічені на каменях приблизно за п'ять тисяч років до нашої ери і знайдені археологами під час розкопок скарбів Давнього Єгипту.

Майже одночасно з арфами почали виникати інші конструкції струнних музичних інструментів – кіфари, ліри й інші. Далі був монохорд, що з'явився у Давній Греції завдяки Піфагору, що застосував його для встановлення музичних ладів і вивчення теорії музики. Монохорд (у перекладі «однострунний») складався з дерев'яного ящика (резонатора) і натягнутої струни. За допомогою двох поріжків, установлених нерухомо ближче до країв корпусу, струна розділялася на робочу, коливну частину й не звучні кінці. Основна частина струни давала певний звук, що залежить від маси струни й сили її натягу. Для одержання інших, більше високих звуків, під струну встановлювався рухливий поріжок. Пересуваючи його уздовж струни, її ділять на частини, пропорційні повній довжині. Защипуючи частини струни праворуч і ліворуч, одержують ще багато додаткових звуків.

У середньовіччі монохорд ускладнили: зробили великий резонуючий корпус, збільшили кількість струн. Так з’явилися щипкові гуслі, псалтирі, цитри й цимбали. Однак швидкий розвиток музики та ускладнення її вимагали більше від інструмента, в якому одночасно могло звучати багато голосів. Так в XІІІ столітті зародилася ідея застосувати в струнному інструменті типу гуслів хитні важелі – клавіші, широко застосовувані в той час в органі.

Так з'явився клавікорд. Кожна клавіша являла собою прямий дерев'яний важіль, вона насаджувалася на один опорний штифт, а на її задньому кінці зверху був розташований металевий стрижень – тангент. Всі клавіші розташовувалися поперек струн так, що при натисканні тангенти вдаряли кожний по своїй струні. Клавікорд був дуже виразним інструментом, у ньому існував прямий зв'язок між пальцями виконавця, що натискав на клавіші, тангентами й струнами. Однак один істотний недолік – слабке звучання – робив його придатним винятково для камерного, домашнього застосування.

Необхідність створити струнно-клавішний інструмент великої гучності для публічного виконання й участі в інструментальних ансамблях і хорах привела до появи в XVІ столітті клавіцимбала (у Франції – син). Ці інструменти мали велику кількість струн різної за звуковим діапазоном довжини, від довгих – для низьких басових звуків, до коротких гладких струн для високих дискантових тонів. Такий устрій струн відразу визначив форму інструмента у вигляді крила, що збереглася в сучасних роялях.

Діапазон клавесина досягав п'ять октав, а характерною його особливістю був механізм, що передавав рух від клавіш до струни. Над задніми кінцями клавіш підвішувалися дерев'яні важільці – шпрингери, оздоблені загостреною пір'їнкою – плектром. При натисканні клавіші шпрингер підскакував нагору, а плектр защипував струну, таким чином клавесин звучав. Завдяки великій довжині струн і великій резонансній деці клавесин мав досить голосний звук. Але в нього теж був один істотний недолік – монотонність, що проявлялася в механічній індиферентності звучання. Провиною цьому була роз'єднаність клавіш і струн: між клавішами й шпрингером був зазор, а завдяки тому що шпрингери мали однакові розміри й вагу, незалежно від відтінків гри вони підскакували до струн з однаковою швидкістю й силою.

Усе гостріше відчувалася необхідність створення інструмента з високим ступенем виразності, здатного швидко змінювати відтінки, фарби звучання, передавати настрої й емоції.

Проблему вирішив флорентійський музичний майстер Бартоломео Кристофорі. Але не він один був причетний до народження фортепіано. Майже одночасно із Кристофорі ідею створення фортепіано запропонували Жан Маріус (Франція) і Готліб Шретер (Німеччина). Ці троє втілили в життя ідею створення нового музичного інструмента незалежно один від одного.

Важко з позицій сьогодення оцінювати перші фортепіано, безумовно, вони були недосконалі, і про негайне їхнє визнання не було й мови. Приміром , Жан Маріус не передбачив систему для глушіння струн, і під час гри їхнє звучання зливалося в суцільний гул. В інструмента Шретера все було навпаки: струни заглушалися так швидко після удару, що співучої мелодії не виходило. Інструмент Кристофорі виявився більш вдалим. Крім того, він був продемонстрований публіці раніше, ніж інструменти Маріуса й Шретера.

Бартоломео Кристофорі (1655 – 1731) служив охоронцем і реставратором музичних інструментів у будинку князя Фердинанда Медічі у Флоренції. Народження нового інструмента "pіanoforte" відбулося в 1709 році. Взявши за основу принцип гри на цимбалах, Кристофорі сконструював механізм із молоточками. Над кожною клавішею він розмістив передатні важільці, які штовхали молоточки (являли собою дерев'яну основу, обтягнуту лосиною шкірою). Звучання першого фортепіано було грубим, звуки маловиразними, але цей інструмент був здатний навіть в одній музичній фразі видавати звуки від «піано» до «форте», звідси й перша назва інструмента – «pіanoforte».

На диво, інструмент, винайдений Кристофорі, в Італії так і залишився експериментом. Найбільше новому інструменту пощастило в Німеччині, де музичний майстер Готфрід Зільберман налагодив виробництво фортепіано на своїй клавесиновій фабриці у Дрездені.

Механізм Бартоломео Кристофорі, що діяв на принципі штовхання молоточків передатними важелями, ліг в основу кінематики всіх сучасних роялів і піаніно. Протягом майже трьох сторіч фортепіано конструктивно вдосконалювалося, поліпшувалося й всі міцніше займало одне із провідних місць у світовій музичній культурі.

Література:
1. Зимин П.Н. История фортепиано и его предшественников, - М.: Музыка, 1968.
2. Фадеев И.Г., Аллон С.М. Ремонт и настройка пианино и роялей, - М.: Легкая индустрия, 1973.
3. Газарян С.С. В мире музыкальных инструментов, - М.: Просвещение, 1989.

К.А. Кудлай, фортепіанний майстер, голова Кримського відділення Асоціації фортепіанних майстрів-реставраторів України