Завдяки мистецтву офорта Шевченко став широко відомий як блискучий майстер цього виду гравірувального мистецтва. Звання академіка Петербурзької академії мистецтв було надане йому саме за офорти. І сьогодні офорти Тараса Шевченка чарують нас і своїм змістом, і блискучою майстерністю виконання.
Що ж таке офорт? В перекладі з французької мови слово «офорт» означає: eau – вода; forte – міцна (міцна вода, або азотна кислота).
Офорт – це вид гравюри на металі.Суть техніки офорта – в хімічному процесі, під час якого за допомогою розчину азотної кислоти здійснюється травлення і, таким чином, поглиблюється зображення на поверхні мідної дошки.
Виникнення офорта – це значне явище в образотворчому мистецтві. Техніка офорта була запозичена у майстрів ужиткового мистецтва (зброярів, ювелірів), вироби яких прикрашали малюнки і написи. Вони виконували гравірування на твердих металах вручну. Це була дуже складна праця. Пізніше, для полегшення роботи, почали користуватися азотною кислотою, бо вона була здатна роз’їдати метали. Поверхню виробу стали покривати кислотривким ґрунтом, гострим різцем або голкою наносили на нього малюнок, протравлювали кислотою. Потім ґрунт змивали, а на виробі залишався потрібний малюнок чи напис.
Мистецтво офорта виникло на початку 16 століття в Західній Європі. Виникнення офорта пов’язують з іменем аугсбурзького майстра збройних справ Даніеля Хопфера, котрий ще до 1504 року протравлював зображення на залізних пластинках. Автором першого офорта, що датується 1513-м роком, був швейцарець Урс Граф. Великої популярності офорт набув у період творчої діяльності таких видатних художників, як А. Дюрер, Рембрандт, Дж. Б. Тьєполо, Дж. Б. Піранезі, Ф. Гойя. Першим за часом виникнення був штриховий офорт, який поступово збагатився новими видами, такими як: акватинта, лавіс, м’який лак та інші.
Розвиток техніки офорта в Україні ми пов’язуємо з творчістю таких відомих митців, як Григорій Левицький, Олександр та Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Данило Галятовський і Тарас Шевченко.
Тарас Шевченко користувався технікою штрихового офорта, часом у поєднанні з акватинтою, або чистою акватинтою. Техніка офорта завжди його приваблювала демократизмом, доступністю і тим, що була орієнтована на широке коло глядачів. За допомогою цієї техніки можна було поширювати свої твори, а з ними – і демократичні ідеї.
З дитячих років Шевченко захоплювався книжками. Його улюбленими були книжечки з «кунштиками», тобто з гравірованими картинками. Пізніше, будучи козачком поміщика Енгельгардта, Шевченко, де тільки можна було, збирав народні лубочні картинки, які тоді поширювалися в гравюрах на міді та дереві і були розмальовані водяними фарбами.
Восени 1829 року Шевченко разом із поміщиком Енгельгардтом переїжджає до міста Вільна, де в той час професором рисунка при віленському університеті був Ян Рустем. Шевченко згадує про нього в листі до Броніслава Залеського від 10 лютого 1855 року. Рустем говорив своїм учням так: «Шість років рисуй і шість місяців малюй фарбами – ось і станеш майстром».
Ян Рустем був учнем французького офортиста Жана Норбліна, який копіював живописні твори Рембрандта саме технікою офорта. Відбитки офортів Норбліна Шевченко міг бачити у Рустема. Можливо, саме тоді молодий Тарас і захопився творчістю геніального голландського художника.
1830. Папір, олівець
У Вільно Шевченко копіював гравюри, виконані професійними художниками. Його рисунок «Жіноча голівка» – копія з естампу невідомого художника – просто вражає майстерністю виконання. Навіть не віриться, що малював початківець, якому тоді було лише 16 років.
У 1831 році поміщик Енгельгардт переїхав до Петербурга. Наступного, 1832-го року, пан законтрактував Тараса на 4 роки до Василя Ширяєва – одного з кращих майстрів декоративного розпису в Петербурзі. Згідно контракту, Ширяєв за ці 4 роки мав зробити з хлопця «кімнатного живописця». Отже Тарас мав можливість знайомитися з гравюрами, що відтворювали роботи великих живописців ще й в артілі Ширяєва.
Важливу роль у подальшому навчанні Шевченка (ще перед вступом до Академії мистецтв) відіграв земляк Тараса художник Іван Сошенко. Він радив хлопцю копіювати твори Рафаеля і Пуссена з офортів інших видатних майстрів. Ця практика копіювання в подальшому дуже допомагала Шевченкові відчувати і правильно передавати на папері форму.
Таким чином, ще до вступу в Академію мистецтв Шевченко вже мав певне уявлення про офорт, як про засіб відтворення і поширення творів мистецтва.
1842. Папір, гальванокаустика
Технікою чистого офорта Шевченко оволодів у роки навчання в петербурзькій Академії мистецтв. Вперше познайомитися з нею юнак міг у майстерні свого вчителя Карла Брюллова, який сам працював у мистецтві офорту і заохочував до цього своїх учнів.
Техніку офорта знав і один із найближчих друзів Шевченка Василь Штернберг. До речі, саме він виконав технікою офорта фронтиспис «Кобзар з поводирем», що відкривав перше видання «Кобзаря» 1840 року.
Щоб добре оволодіти технікою офорта, потрібно було багато тренуватися. Певними вправами до цього були рисунки Шевченка, виконані тушшю, пером і сепією.
Ідея створити періодичне видання, в якому розповісти про Україну, виникла у Шевченка, очевидно, ще в Петербурзі, і не випадково. Саме в той період видання такого типу набирали популярності в Європі завдяки художникам так званої натуральної школи. В той час уже були відомі альбоми: «Живописна Швейцарія» та «Живописна Італія». Ці альбоми знайомили не лише з мальовничими куточками та історичними пам’ятками, а і з народними традиціями тієї чи іншої країни. А приїхавши в Україну влітку 1843-го року (після 14-літньої розлуки), Шевченко почав цю ідею втілювати в життя. У 1844 році, в Петербурзі, цей альбом, який можна назвати перлиною української графіки, побачив світ.
За задумом автора, «Живописна Україна» мала виходити як періодичне видання окремими випусками по три офорти чотири рази на рік. Шевченко мріяв зібрати гроші шляхом продажу цих альбомів для того, аби викупити своїх рідних із неволі. Але при всьому своєму старанні він зумів видати лише один альбом офортів, куди увійшло лише 6 естампів замість запланованих 12. Але, незважаючи на це, «Живописна Україна» стала визначним явищем у розвитку української реалістичної графіки. До альбому увійшли такі офорти: «У Києві», «Видубецький монастир», «Судня рада», «Старости», «Казка» та «Дари в Чигирині 1649 року».
Окремо хочеться сказати про тексти, вигравірувані рукою Шевченка (це його почерк) під офортами двома мовами – українською та французькою. Передбачалося, що видання буде розповсюджуватися в Європі. Але це можна пояснити і тим, що французька мова в той час була мовою культури, мовою художників. З автобіографічної повісті «Художник» ми знаємо, що Шевченко вчив французьку мову. Якщо уявити собі, як непросто вигравірувати напис у дзеркальному відображенні на дошці, аби він на паперовому відбитку читався нормально, то стає зрозумілим, що іноді художнику важче зробити напис, аніж нанести на дошку сам рисунок. А награвірований текст виправити вже майже неможливо.
1844. Папір, офорт
Більшість примірників «Живописної України», розісланих передплатникам, загинула, коли за розпорядженням шефа жандармів графа Орлова вилучалися всі твори Шевченка (після його арешту). Багато з того, що не потрапило до рук жандармів, знищували власники, боючись репресій та переслідувань. Ще за життя Шевченка «Живописна Україна» стала бібліографічною рідкістю. Слід зазначити, що навіть сам автор не мав у себе жодного примірника. Наприкінці 19 століття були відомі лише поодинокі повні її примірники. Перед Другою світовою війною їх було тільки два, один із яких був втрачений під час фашистської окупації України.
Нині відомий лише один повний комплект офортів у первісній обкладинці. Він зберігається у Публічній бібліотеці Академії наук України (№ Ф-208). Колись він належав редактору журналу «Киевская старина» Володимиру Науменку.
До нашого часу дійшло дві дошки офортів «Живописної України»: «Старости» та «Судня рада», які зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка. Вони надійшли з колекції В.В.Тарновського. Спочатку зберігалися в Качанівці, згодом потрапили до Чернігівського музею, а потім уже до Державного музею Т.Г.Шевченка (нині – Національного музею Тараса Шевченка).
1858. Папір, офорт, акватинта
Арешт Тараса Шевченка 5 квітня 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському братстві повністю зруйнував його плани щодо подальшої роботи над серією «Живописна Україна».
Під час 10-літнього заслання в казахських степах та ще й із забороною писати і малювати, Шевченко не відмовляється від своїх намірів і надалі займатися гравюрою.
Повернувшись після заслання до Петербурга, де у нього було багато друзів, Шевченко активно почав здійснювати свій намір. Користуючись порадами Федора Івановича Іордана – відомого гравера, академіка петербурзької Академії мистецтв – Шевченко опанував техніку акватинти. Акватинта – це різновид гравюри. На відміну від офорта, акватинта оперує не лінією і штрихом, а плямою, надаючи можливість для створення м’яких тональних переходів на зразок акварелі. Назва походить від латинського – acva (вода), tinta – (чорнило). Особливістю акватинти є застосування зернистого ґрунту. Ця техніка дозволяла отримувати в гравюрі рівні тонові площини та витончені світлотіньові переходи.
Прочитавши відповідну літературу з цього питання, Шевченко почав працювати в техніці акватинта.Першою його спробою був офорт-акватинта «Дві дівчини» – за власним сюжетом. Коли Шевченко вже набув певного досвіду в галузі акватинти, він виконав офорт-акватинту з картини іспанського художника Б.Е. Мурільо «Свята родина». Ця робота привернула увагу Шевченка не лише майстерністю виконання, а головне – змістом. Тема сімейного життя – спокійного і затишного – завжди приваблювала Шевченка.
на винограднику.
1858. Папір, офорт, акватинта
Треба відзначити, що в Росії техніка офорта не набула ще такого розвитку, як на Заході. Шевченко мав перед собою взірець – Рембрандта, у творчості якого гравюра займала надзвичайно велике місце – відомо 350 гравюр Рембрандта. Шевченко уважно вивчав офорти голландського художника, його манеру офортиста. Тарас знайомився з офортною манерою Рембрандта, щоб краще засвоїти спосіб перекладання тонів і мазків живопису на лінії та штрихи офорта, а також, щоб виробити в собі таку саму віртуозність ліній і невимушеність передачі світлотіні.
Відчувши і зрозумівши манеру офортів Рембрандта, а також пройнявшися духом великого голландського художника, Шевченко приступив до копіювання «Притчі про робітників на винограднику». Ця картина Рембрандта привернула увагу Шевченка своїм змістом. У «Притчі» йдеться не про багатія, який не хоче платити робітникам, а про господаря, Господа Бога, який сам вирішує, кому платити і скільки – чи тому, хто прийшов першим, чи тому, хто прийшов останнім, але все ж таки прийшов. Ідея цієї Притчі співзвучна з ідеєю «Притчі про блудного сина», яку Шевченко хотів видати в гравюрі. Відомо 24 відбитки цього офорта. Шевченко дарував їх друзям. 12 з них знаходяться в НМТШ. На 10-ти є дарчі написи, за якими можна дізнатися про тих людей, які оточували Шевченка.
Разом із «Притчею» Шевченко подав офорт «Приятелі» до Ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання академіка гравюри або визначити програму на отримання цього звання. Того ж дня Рада Академії ухвалила: «Шевченко по представленным гравюрам признать назначенным в академики».
1860. Папір, офорт, акватинта
Шевченко-офортист у своїх творах також зображував і природу. Він почав працювати над офортом-акватинтою з власної сепії часів заслання «Дерева Мангишлаку». В цій роботі автор застосував різні тони акватинти, яка покривє дерева першого плану і воду, що дає можливість кам’яним брилам і деревам другого плану ніби світитися. Ця робота свідчить про те, що Шевченко уже досить впевнено володів технікою. Ми бачимо і віртуозне штрихування, і енергійне травлення.
У вересні 1860 року на виставці в АМ крім естампів «Дуб», «Ліс», «Дерева Мангишлаку» та двох автопортретів Шевченка (зі свічкою та живописного) експонувався його офорт-акватинта «Вірсавія» з картини Карла Брюллова. За своїм розміром – це один із найбільших офортів Шевченка. При роботі над ним Шевченко користувався фотографією, подарованою йому тодішнім власником картини Брюллова колекціонером Костянтином Солдатьонковим. На відбитку картина сприймається у дзеркальному відображенні. Цей офорт Шевченко подав на здобуття звання академіка гравюри. Він разом із кількома іншими роботами (згадані вище) експонувався на академічній виставці в 1860-му році, але саме за цю роботу Шевченко був удостоєний почесного звання Академіка гравюри.
Традиції Шевченка-офортиста успішно продовжили розвивати його послідовники: Лев Жемчужников (його «Живописна Україна»), Опанас Сластьон, а також сучасні художники-гравери: Василь Касіян, Василь Перевальський та інші.
Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
Засновник та видавець