З ім’ям Сергія Петровича Левицького ми зустрічаємося відразу, як починаємо вивчати матеріали про перші дні перебування Тараса Шевченка на засланні, особливо, коли читаємо спогади Федора Матвійовича Лазаревського – чиновника оренбурзької прикордонної комісії – першого, хто за словами Шевченка, «не устыдился моей серой шинели» (Лист Т. Шевченка до В. Рєпніної від 7 березня 1850 року з Оренбурга), 1847 року розшукав поета в Оренбурзі і всіляко йому допомагав.
Левицький був одним із тих, хто прихильно поставився до Тараса Григоровича в перші дні перебування його на засланні і надалі підтримував з поетом дружні стосунки.
Сергій Петрович Левицький (1822–1855) був товаришем Федора Лазаревського ще по Чернігівській гімназії. Пізніше закінчив київський університет. А з 1845 до 1850 року служив в Оренбурзі на посаді чиновника Оренбурзької прикордонної комісії разом із Федором Лазаревським.
Коли на початку літа 1847 року Шевченко як засланець прибув до Оренбурга, то саме ці двоє людей активно почали допомагати поету, підключивши до цієї благородної справи багатьох впливових людей оренбурзького краю, зокрема підполковника Матвєєва.
Зворушливо описує Федір Лазаревський у своїх спогадах той епізод, коли Шевченко завітав до них із Левицьким на квартиру.
«Через два дні Шевченко прийшов до нас на квартиру. Я зустрів його як найближчу людину. Зі мною жив тоді Левицький, і Тарас Григорович з обома нами був сердечно простий, і ми зразу ж стали друзями. Говорили багато й жваво. Гість залишився в нас ночувати. Знявши з ліжок матраци, ми поклали їх на підлозі і всі троє полягали на підлозі покотом. Шевченко прочитав нам напам’ять свої поеми «Кавказ», «Сон» та інші, проспівав кілька улюблених своїх пісень: незмінну «Зіроньку» і «Тяжко-важко в світі жити»… Ми всі співали. У Левицького був дуже приємний тенор, і співав він з великим почуттям. Були хвилини, коли сльози самі собою котилися з очей, а гість наш просто ридав. Літня ніч таким чином промайнула непомітно. Ми не спали зовсім. Рано-вранці Тарас Григорович попрощався з нами, пояснивши, що одержав уже призначення в Орську кріпость».
Друга зустріч Тараса Шевченка з Сергієм Левицьким припадає на осінь 1849 року, коли Аральська експедиція завершила свою роботу, і Шевченко був командирований Бутаковим до Оренбурга для впорядкування зібраних матеріалів, а саме для остаточного опрацювання аральських краєвидів, чого на морі зробити було неможливо.
Відразу ж по приїзді до Оренбурга Шевченко завітав до Ф. Лазаревського, але не застав його: тривалий час той перебував у степу в службових справах. Його квартира була вільною, і Шевченко разом із моряком К. Поспєловим оселилися в ній. Через кілька тижнів приїхав Федір Лазаревський. Пізніше він згадував:
«Повернувшись якось пізньої осені з відрядження, я застав у себе на квартирі Шевченка й моряка Поспєлова, з яким поет більше року перебував у Аральській експедиції. Тарас, Поспєлов, Левицький і я зажили, як то кажуть, душа в душу: ні в кого з нас не було нічого свого, все було спільне. Інколи заходив до нас і Бутаков, найчастіше за інших гостював К.І. Герн. …Вечори наші минали непомітно. Пили чай, вечеряли, співали пісень».
Отже, з осені 1849 до січня 1850 року Левицький тісно спілкувався з поетом в Оренбурзі.
У березні 1850 року, коли Ф. Лазаревський повернувся до Оренбурга після чергового відрядження, Левицького там уже не було. Він поїхав у відпустку до Петербурга. За дорученням Т. Шевченка С. Левицький зустрічався в Москві та Петербурзі з Осипом Бодянським (професором Московського університету), Олексієм Бутаковим (керівником Аральської експедиції), секретарем міністра внутрішніх справ, професором права Московського та Петербурзького університетів Петром Григоровичем Редькіним у справі полегшення долі Тараса Шевченка. Про це ми дізнаємося з листа Левицького до Шевченка від 6 березня 1850 року.
У травні 1850 року Шевченка знову заарештували. Під час обшуку у поета знайшли кілька малюнків і листів. Зокрема один лист був із Петербурга від Сергія Левицького. Цей лист особливо налякав жандармів.
У довідці, виготовленій військовим міністерством для царя Миколи І, лист Левицького зреферовано у такій формі: «Сергій Левицький, чиновник Оренбурзької прикордонної комісії, який перебуває в Санкт-Петербурзі у відпустці, в листі з Санкт-Петербурга від 6 березня 1850 р. говорить між іншим: «Бачився на сих днях із Бутаковим, казав він мені, що – начав діло і двинув баб за Вас, да не знаю, каже, що буде. Багацько єсть тут наших, да, кажеться, люде такі, що проміняв би їх на німця, не тільки що на хрещеного. Хоча єсть і між іми – поки знаю одного – се Николай Алексеевич Головко, магістр математичних наук из Харькова; от де правдива душа, і як зійдемось, то перве слово його от Вас; він сотрудником у некоторых журналах і хлопець дуже розумний; жаль тілько, що своєю правдивістю чи не наробить того, щоб не запронторили і його кудись, бо вже і тепер під надзором поліції. … багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що вас не стало, а на місто того стало більш людей – аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали і що кажуть люди, для котрих правда – така голосна і велика істина, що хоч би її казати і при самому Карлі Івановичу, то не спугавсь би». (Карл Іванович – вигадане ім’я, під яким сучасники розуміли царя Миколу І).
Шевченка заарештували, а службовці ІІІ відділу петербурзької жандармерії тим часом продовжували збирати відомості про найближчих та найпідозріліших шевченкових знайомих, які фігурували у його справі. Жандарми мали заарештувати магістра Харківського університету Головка Миколу Олексійовича та чиновника оренбурзької прикордонної комісії Левицького Сергія Петровича. Їх обох було запідозрено в належності до існуючого між українцями таємного товариства.
Про арешт Левицького та Головка, що скінчився для Головка трагічно, граф О.Ф. Орлов доповідав Миколі І: «16 червня полковник Станкевич із поліцейським чиновником заарештували Левицького; а полковник Левенталь із надзирателем Столяровим відправились на квартиру Головка; але там відбулася подія, що надала цій справі ще більшої ваги: Головко повідомлення про свій арешт прийняв спокійно і попросив дозволу вийти в іншу невелику кімнату – одягнутися. За ним до цієї кімнати зайшли полковник Левенталь і квартальний офіцер Столяров. Левенталь, побачивши, що в кімнаті немає жодних паперів, повернувся до першої кімнати, але, почувши крик Столярова, несподівано знову повернувся до них. Головко, тримаючи в руці пістолет, намагався вистрілити в Столярова, але коли в кімнату зайшов Левенталь, то Головко вистрілив у нього, не попав – і сам застрелився».
Приголомшений таким вчинком, ІІІ відділ докладав усіх зусиль і заходів, щоб з’ясувати цю надзвичайну подію. Всі папери Головка і Левицького були найретельніше розглянуті. До найменших дрібниць зібрали досвідчені жандарми відомості не лише про цих обох «особливо небезпечних злочинців», але і про їхніх родичів та близьких.
Шеф жандармів особливо зацікавився словами Головка: «Багацько в Петербурзі є наших». Для нього це була пряма підстава підозрювати, що Кирило-Мефодіївське братство продовжує існувати. Орлов так і писав у доповідній Миколі І: «Чи не існує колишнє Украйно-Слов’янське товариство?» Адже всі обставини вказували на це, зокрема самогубство Головка, яке стало на перешкоді до цілковитого розкриття подій, пов’язаних зі справою Шевченка.
Попри всі зусилля жандармам не вдалося нічого з’ясувати щодо справи Головка. Однак у них залишався ще Сергій Левицький, на квартирі якого провели обшук. Після обшуку Сергія відвезли у ІІІ відділ, де він просидів 8 днів. Потім його довго допитували про молодих людей, про Шевченкові переконання, про те, хто такий Карл Іванович і чи немає в Петербурзі нової змови. На допитах переляканий Левицький не міг сказати нічого важливого, та і не знав він нічого. Але він якось викрутився, запевнивши, що під Карлом Івановичем розумів полковника Герна, у якого жив Шевченко в Оренбурзі.
Не довіряючи Левицькому, граф Орлов запрошував через ІІІ відділ старших і довірених чиновників, які знали арештованого: дійсного статського радника Свідерського, колезького радника Шпигоцького, колезького асесора Герна, колезького секретаря Криловського та канцелярського чиновника Білошицького.
Герн, наприклад, який служив у канцелярії оренбурзького військового губернатора, знав Левицького 4 роки як людину дуже скромну, а колезький радник Шпигоцький сказав про нього як про чиновника сумлінного та надзвичайно покірливого начальству. Отже, всі одноголосно підтвердили бездоганну моральність Левицького і його нездатність до злочинних задумів.
Шефу жандармів довелося колезького секретаря Сергія Левицького звільнити з-під арешту, що схвалив і сам цар Микола І, але з такою секретною припискою: «Оскільки він виявився людиною слабкого характеру, то встановити над ним таємний нагляд, повідомивши начальству його, щоб випадок цей не став на заваді у його подальших службових успіхах».
Таке «піклування» ІІІ відділу виявилося зайвим, воно не змогло врятувати уже морально надломленого Левицького. Коли його, заарештованого, везли жандарми до в’язниці через Синій міст, він кинувся у воду, але його звідти витягли і ув’язнили.
23 червня 1850 року граф Орлов доповів цареві, що матеріали слідства «не виявляють, щоби Шевченко продовжував колишній спосіб мислення або ж писав чи малював на кого-небудь пасквилі».
Сергія Левицького відразу звільнили з фортеці, однак, насильство, вчинене над ним, призвело до тяжкого фізичного захворювання. Цей 28-річний юнак, міцної статури, раптом сильно змарнів, і, хоч начальство поставилося до нього співчутливо, перевівши його, для поправлення здоров’я, на службу в м. Скуляни, але через кілька років, 2 лютого 1855 року, Левицький помер.
Про те, як ставився Шевченко до Сергія Петровича Левицького, можна зрозуміти з листа поета до Йосипа Бодянського від 3 січня 1850 року, написаного в Оренбурзі і переданого з Левицьким до Петербурга, куди той їхав у відпустку: «Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк – Левицький, привітай його, друже мій добрий! Добра, щира душа! Він мені у великій став пригоді на чужині! – дай йому мою «Тризну» і «Гамалію».
Ізольований від усього світу, позбавлений права на листування, Шевченко не швидко довідався про лиху долю Сергія Левицького, а як дізнався про все, що з ним трапилось, у 1852 році, то дуже стурбувався. В листі до Федора Лазаревського (жовтень-грудень 1852) він напише: «Пошли, господи, доброго здоров’я Левицькому. Спасибі вам, що ви про його написали».
А ще через кілька років, не знаючи, що Левицького уже не стало, Шевченко просить М. Лазаревського в листі від 8 жовтня 1856 року з Новопетровського укріплення: «Напиши мені, будь ласкав, про Левицького, де він повертається».
Шевченко дуже турбувався про свого доброго і вірного товариша, і це було цілком природньо. Це ж з ним пережито так багато задушевних розмов і переспівано безліч рідних серцю українських пісень у ті безрадісні і важкі для поета часи. Сергій Левицький і Федір Лазаревський були першими, хто морально підтримав і допоміг вигнанцеві у перший день його казарменного життя. Саме про них йдеться у вірші поета, написаному на початку 1850 року в Оренбурзі, коли друзі розлучалися: Сергій Левицький від’їжджав до Петербурга, а Федір Лазаревський – у далеке відрядження на прикордонну лінію:
Ми заспівали, розійшлись,
Без сльоз і без розмови,
Чи зійдемося ж знову?
Чи заспіваємо коли?
А може й те… Та де? Якими?
І заспіваємо яку?
Не тут і, певне, не такими!
І заспіваєм не таку!
І тут невесело співали,
Бо й тут невесело було,
Та все-таки якось жилось,
Принаймні вкупі сумували,
Згадавши той веселий край,
І Дніпр той дужий, крутогорий,
І молодеє теє горе!...
І молодий той грішний рай!
Усе життя Тарас Григорович пам’ятав Сергія Петровича Левицького – свого друга і однодумця, згадував про нього. Він бачив його навіть у снах. У Щоденнику за 19 липня 1857 року записав, що йому наснилося, як він опинився в Орській фортеці і там у якійсь татарській халупчині зустрів Ф. Лазаревського, С. Левицького і ще якихось земляків, котрі грали на скрипках і співали українських пісень: «Я прилучив свій тенор до капели, і ми дружно, в лад співали: У степу могила з вітром говорила…»
Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
![Математика: проблеми теорії чисел [2]](/images/202404ua/numbers-theory.jpg)
Засновник та видавець