Вони першими застосували атомну енергію [2]

Частина II. Анатолій Петрович Александров – підкорювач ядерної енергії

(Див. Частина I)

Анатолій Петрович Александров з повним правом вважається одним з основних підкорювачів ядерної енергії. Він брав участь у розв’язанні наукових, технічних і виробничих проблем, що виникали при створенні ядерної енергетики і ядерного озброєння. Він і як Президент АН СРСР, і як безпосередній замовник технологій для «мирного атома» кілька разів бував в інститутах АН УРСР, у тому числі і в ІЕЗ ім. Є.О.Патона. Причому часто основна мета візитів стосувалася створення радіаційностійких матеріалів і технологій виготовлення реакторів.

Автору цієї публікації довелося спілкуватися з Александровим тричі: у 1978 році демонструвати процес плазмового зварювання; у червні 1981 р. три дні відзначати столітній ювілей винаходу електрозварювання, відкривати меморіал творця дугового електрозварювання Миколи Миколайовича Бенардоса; у вересні 1984 року демонструвати досягнення і відзначати 50-річний ювілей ІЕЗ ім. Є.О.Патона.

Анатолій Петрович був дуже цікавим співрозмовником, і деякі епізоди з його життя, повідомлені ним особисто, дозволяють уточнити події життя і діяльності видатного вченого.

Анатолій Петрович Александров народився 13 лютого 1903 році в містечку Тараща Київської губернії і виріс на хуторі Млинок, що поблизу села Веприк Фастівського району. Батько, Петро Павлович, надвірний радник, був мировим суддею. Мати, Елла Едуардівна (уроджена Классон – шведка за національністю), померла, коли молодшому синові Анатолію виповнилося лише 3 роки. Приблизно в цей же час батько отримав посаду в Київському окружному суді; одночасно він викладав у середній школі, намагаючись підтримати матеріальний достаток сім'ї на належному рівні.

1910 року Анатолій Александров розпочав навчання в 1-му Київському реальному училищі, де в той час уже вчився його старший брат. Особливих нахилів до навчання Александров в той час не проявляв. Фізикою зацікавився він за наступних обставин. При першій Київській гімназії (колишнє приміщення першої Київської гімназії — це сучасний гуманітарний корпус Київського університету імені Тараса Шевченка) працював шкільний фізико-хімічний гурток. До роботи гуртка залучалися не лише гімназисти, але й учні інших навчальних закладів Києва. Серед відвідувачів гуртка був і Анатолій. Все було б нормально, як у звичайних юнаків його віку. Проте Анатолій не міг утриматися, щоб не взяти участь у крутих історичних подіях. Такий уже мав характер і хист.

У роки Громадянської війни (1917–1920) в Україні відбувалась запекла боротьба між різними політичними силами і арміями. Влада у Києві змінювалася понад десяток разів. 31 серпня 1919 року в місто увійшли частини Білої армії. 16-річний випускник гімназії — Анатолій Александров поповнів лави білогвардійців. Разом з ними Александров брав участь у наступі на Москву, жорстоких боях під Орлом, переживав труднощі відступів, брав участь у обороні Перекопу. (Деякі джерела свідчать, що Александров мав білогвардійські нагороди, але ця інформація, мабуть, є хибною).

Коли у Крим зайшли війська червоних, Александров попадає в полон. Полонених та біженців, що належали до буржуазії, розстрілювали в балках, скидали зі скель, топили з кораблів та просто забивали до смерті. Однак сімнадцятирічному юнакові вдалося втекти.

(Цікавий факт історії науки, який наука не може пояснити. Одночасно з двома майбутніми підкорювачами атомної енергії - Г.Б. Кістяковським та А.П. Александровим у Криму був ще один підкорювач енергії атома - Ігор Васильович Курчатов. Але тоді вони так і не познайомилися. Ігор з серпня 1912 року по травнь 1920 року навчався у Сімферопольській чоловічій казенній гімназії. Одночасно у вечірній ремісничій школі він отримав спеціальність слюсаря та працював на механічному заводі. З усіх предметів мав відмінні оцінки. У вересні 1920 року Курчатов вступив на фізико-математичний факультет Таврійського університету. (Академік В. І. Вернадський, який очолив виш  в жовтні 1920 р., зазначав, що тоді Таврійський університет «являв собою одну з найсильніших наукових шкіл у країні»).

До літа 1923 року Курчатов, незважаючи на голод і злидні, достроково з відмінними успіхами закінчив університет. Вступив на третій курс кораблебудівного факультету Петроградського політехнічного інституту. Після Петроградського політехнічного інституту працював на кафедрі фізики Азербайджанського політехнічного інституту в Баку. В інституті працював відомий електротехнік професор Семен Миколайович Усатий. Він рекомендував Курчатова і К. Д. Синельникова (теж майбутнього атомника) керівнику Фізико-технічного інституту А.Ф.  Іоффе. (Проте, Курчатов - це особлива історія.. А поки що - про Александрова).

До 1924 року Анатолій переховувався у селі Мар'янівка, у брата. Восени він повертається до Києва. Анатолій не забув електротехніку, яку вивчав у Київському реальному училищі, і почав підробляти електромонтером. Однак незабаром почав викладати фізику та хімію в 79-й школі м. Києва. (Цікаво, що тут у той час у молодших класах навчалися Борис Патон – майбутній президент Національної академії наук України та його брат Володимир). Одночасно Александров навчається на фізико-математичному факультеті Київського державного університету і займається науковою роботою в Київському рентгенівському інституті. (Швидше за все, не без впливу дядька Роберта Едуардовича Классона, який був відомим енергетиком, будівельником електростанцій, учасником Державна комісія з електрифікації Росії (ГОЕЛРО),

У 1930 р. під час з'їзду фізиків в Одесі Абрам Федорович Іоффе запросив Александрова, у числі декількох  інших випускників Київського університету, на роботу до  Ленінградського фізико-технічного інституту. Тут він і познайомився з Курчатовим.

А.П. Александров, дослідивши електричну міцність ізоляційних плівок, спростовує лавинну теорію ударної іонізації, захищає кандидатську дисертацію. Результати його досліджень використані, зокрема, в теорії крихкого руйнування твердих тіл і довговічності матеріалів.

Разом зі співробітниками Александров створив електродуговий прорізувач протичовнових сіткових загороджень, розробив спосіб протимінного захисту кораблів. Результати комплексних досліджень високомолекулярних речовин лягли в основу науки про полімери та мали важливе практичне значення, зокрема, для створення морозостійкої гуми з вітчизняного синтетичного каучуку. 27 червня 1941р. Анатолій Петрович захистив докторську дисертацію.

А за 5 днів до цього особистого успіху вченого нацистська Німеччина напала на СРСР. Результати його досліджень стали в нагоді для оборони країни.

Нова війна знову занесла Александрова до Криму. І знову він опинився у смертельно небезпечних умовах. 9 серпня 1941 року Александров і Курчатов приїхали до Севастополя. Німці бомбили бази Чорноморського флоту - Севастополь та Балаклаву. У морі падали магнітні міни. Вони мали остаточно знищити кораблі.

Вчені разом із фахівцями Чорноморського флоту, ретельно та всебічно вивчивши особливості нової зброї, теоретично обґрунтували метод протимінного захисту кораблів шляхом їхнього розмагнічування. Створена ними «система ЛФТІ» була встановлена на сотнях кораблів і забезпечила повний захист від магнітних мін. Вдалося зберегти Військово-морський флот СРСР, врятувати життя тисячам моряків. За розробку розмагнічування кораблів А.П. Александров, І.В. Курчатов та їхні найближчі співробітники у 1942 році отримали Сталінську премію І ступеня, були нагороджені медалями.

А тим часом, як ви знаєте, учені створювали принципово нову зброю на основі ядерної енергії. Ще у вересні 1939-го року, одразу після окупації Польщі, Гітлер затвердив проект розроблення атомної бомби. Над його втіленням у Німеччині працювали учасники "уранового клубу", зокрема Вернер Гайзенберг, Вальтер Боте, Отто Ган, Карл-Фрідріх Вайцзекер, Ганс Ґейґер та інші. Багато з них мали вже досвід розщеплення атомного ядра. (Перші три – лауреати премії Нобеля – найвищої наукової нагороди) В. Гайзенберг запевняв міністра озброєнь Німеччини Альберта Шпеєра, що "є підстави очікувати в найближчий час зброї в мільйони разів потужнішої, ніж відомі досі вибухові речовини".

Донесення розвідок про німецькі ядерні плани стимулювали уряди ряду країн до своїх пошуків у цьому напрямі. Навесні 1941 року Енріко Фермі завершив розробку теорії ланцюгової ядерної реакції. У червні 1942 року Фермі й Г. Андерсон у ході дослідів отримали коефіцієнт розмноження нейтронів понад одиницю, що відкрило шлях до створення ядерного реактора. 2 грудня 1942 року в США запрацював перший у світі ядерний реактор, здійснена перша ядерна ланцюгова реакція, що могла самопідтримуватися.

Керівник СРСР І.В. Сталін отримав інформацію про те, що в США і Великобританії йде створення атомної бомби. У зв'язку з цим запросив на нараду найвизначніших фізиків. Згадали і про В.І. Вернадського, який ще на початку століття передбачав освоєння ядерної енергії та навіть брав участь в експедиціях з пошуку урану. Деякі з фізиків заявили, що ідея про ядерну зброю буде втілена лише в наступному столітті. Вернадський же сказав інше: «Цю бомбу можна зробити протягом п'яти – семи років». Він запропонував практичний план дій. Але очолити роботи відмовився через похилий вік. Академік Петро Леонідович Капіца заявив, що, їдучи з Англії, він з іншими співробітниками Резерфорда поклявся не створювати ядерної зброї.

Тоді хтось і сказав, що проект міг би очолити І.В. Курчатов. З 1942 р. А.П. Александров під керівництвом Курчатова став працювати над створенням промислових реакторів для отримання збройового плутонію, а потім був науковим керівником будівництва першого комбінату.

У 1943 р. його обрали членом-кореспондентом Академії наук СРСР. 17 серпня 1946 року Анатолій Петрович був призначений директором Інституту фізичних проблем АН СРСР, де під його керівництвом було виконано комплекс найскладніших робіт з "атомної проблеми".

У 1948 р. він вніс до Спецкомітета пропозицію почати роботи з проектування підводних човнів з ядерними енергетичними установками. Однак у той час ресурсів не вистачало – необхідно було завершити створення атомної зброї. 29 серпня 1949 на Семипалатинському полігоні СРСР випробував свій перший ядерний пристрій потужністю 22 кілотонни. Перше термоядерне випробування відбулося там же 12 серпня 1953 року. 1961 року на архіпелазі Нова Земля СРСР провів випробування найпотужнішої ядерної зброї — Цар-бомби.

Але ініціативу А.П. Александрова не забули – 9 вересня 1952 року його призначили керувати створенням атомних підводних човнів; 28 листопада 1953 р. – ще й науковим керівником проекту будівництва атомних криголамів. Анатолій Петрович вже штурмував «мирний атом», коли був обраний дійсним членом Академії наук (1953 р.), а за внесок у створення вітчизняної ядерної зброї йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (1954 г).

26 червня 1954 р. о 17 годині 45 хв. вперше у світі промисловий електричний струм був отриманий у СРСР від енергії атомного реактора атомної електростанції (АЕС) в Обнінську. Перший радянський атомний підводний човен «Ленінський комсомол» у серпні 1957 року був спущений на воду. А. П. Александров продовжував вдосконалити техніку. Створені атомні підводні човни трьох поколінь. Надводні кораблі з ядерними енергетичними установками, оснащені потужною ракетно-ядерною зброєю, стали однією з найважливіших складових стратегічного паритету, що склався в роки «холодної війни» між двома наддержавами – СРСР і США.

Перший у світі атомний криголам «Ленін» був прийнятий Міністерством морського флоту СРСР в експлуатацію в грудні 1959 року. За цю роботу Анатолій Петрович у 1960 році отримав другу зірку Героя Соціалістичної Праці. Всього за його життя було побудовано вісім атомних криголамів і атомний ліхтеровоз.

Очоливши в 1960 році, після смерті І.В. Курчатова, Інститут атомної енергії, А.П. Александров протягом майже трьох десятиліть залишався науковим керівником найважливіших напрямків робіт зі створення ядерних реакторів різного призначення. Серед них і великі енергетичні реактори, які сьогодні працюють майже на всіх АЕС Росії, колишніх союзних республік і ряду зарубіжних країн, і промислові реактори для напрацювання стратегічних ядерних матеріалів (плутонію, тритію), а також реактори для роботи в космосі і невеликі дослідницькі реактори. (Між іншим, на пуск АЕС в Обнінську він брав сина Петра, на пуски різних інших реакторів він також брав дітей, а потім і онуків).

Третьою зіркою Героя Соціалістичної праці Анатолій Петрович був нагороджений у 1973 році – в рік 70-річчя. Визнанням його високого наукового авторитету було те, що протягом 11 років він очолював Академію наук СРСР. Президент Академії наук СРСР Александров об'їздив усі республіканські академії наук, ознайомився з досягненнями, був на заводах та в інститутах.

У 1980-х роках атомна енергетика перебувала на стадії стійкого неухильного розвитку. Аварія на Чорнобильський атомної електростанції 26 квітня 1986. похитнула довіру до «мирного атому». Президенту АН СРСР було тоді 83 роки. У перших числах травня у нього померла дружина – і він зміг опинитися в Чорнобилі лише через місяць після катастрофи. Він зберігав ясність думки, знаходив оптимальні рішення, прагнув звести до мінімуму наслідки аварії і зберегти працездатність блоків, що залишилися.

На голову Александрова вилилися потоки помилкових звинувачень і просто бруду. Чорнобильська катастрофа і гоніння на атомну енергетику підточили головну основу життя академіка Александрова – роботу. Статті в пресі, виклики до слідчих робили його життя дуже важким. Але звалити провину на А.П. Александрова не вдалося. Документи свідчили про те, що і А.П. Александров, і керівник Міністерства середнього машинобудування Є.П. Славський неодноразово зверталися до уряду з приводу різних проблем, пов'язаних з атомною енергетикою, але керівництво країни не звертало на це увагу. Більш того, реактор на ЧАЕС відносився  до промислових реакторів, які протягом багатьох років виробляли плутоній.

Першопричиною катастрофи була робота керманича СРСР генсека комуністичної партії Радянського Союзу М. С. Горбачова з «перебудови». Одним із перетворень, що завдали непоправної шкоди людству, було переведення атомних електростанцій із ведення Мінсередмаша, який створював атомну енергетику і курирував експлуатацію реакторів, у підпорядкування Міненерго. Керівництво Міненерго і нова дирекція ЧАЕС задумали провести експерименти, не повідомивши нікого з атомників, навіть конструктора реактора академіка М.А. Доллежаля, не зважаючи на протести фахівців.

В інструкції з експлуатації була записана область режимів, в яку ні в якому разі не можна заводити реактор. У процесі експерименту дванадцять разів були порушені правила експлуатації АЕС!

Звинувачувати в катастрофі творців реакторів, що десятки років безаварійно працювали на десятках станцій, рівнозначно тому, щоб звинувачувати Р. Дизеля в аварії вантажного автомобіля, водій якого скоїв ДТП.

А.П.Александров вважав себе винним у тому, що не зміг протистояти руйнівній ідеї М.С. Горбачова і не зміг вселити в нього і в тих, хто відповідав за експлуатацію АЕС, думку, що перед ними дуже небезпечний об'єкт.

Відомо, що в 1938 році Анатолій Петрович виступив на захист Абрама Федоровича Йоффе. У центральній пресі було надруковано статтю, в якій Іоффе звинувачували мало не в підривній діяльності. У ті роки виступити на захист такої людини, з точки зору "мудрих", обережних людей, було вельми небезпечно і необачно. Але Александров не промовчав. Стенограма виступу зайняла шістнадцять машинописних аркушів. Цей виступ виявився вирішальним: чесному учневі вдалося відстояти свого, і не тільки свого вчителя.

За видатну діяльність Герою Соціалістичної Праці Александрову ще за життя поставили пам'ятний знак. Цей бюст встановили в місті Сосновий Бор Ленінградської області Р.Ф. Тут знаходиться Науково-дослідний технологічний інститут, створений Александровим і до кінця 1970-х років фактично керований ним.

Діяльність ученого відмічена Сталінською і Ленінської преміями, орденами і медалями. золотою медаллю імені М.В.Ломоносова, золотою медаллю імені І. В. Курчатова та багатьма іншими нагородами.

Помер Александрови 3 лютого 1994 року. Згідно до заповіту він похований у Москві на Мітінському кладовищі, поруч з героями, які гасили пожежу на Чорнобильській АЕС та померли від радіаційного опромінення.

Постскриптум

3 червня 2013 року. Стокгольмський інститут дослідження проблем світу (швед. Stockholms internationella fredsforskningsinstitut, англ. Stockholm International Peace Research Institute) опублікував доповідь, в якій стверджується, що 8 країн, що володіють атомною зброєю — Російська Федерація, Китай, Великобританія, Франція, Індія, США, Пакистан. 4400 одиниць військової техніки здатні нести ядерні заряди. 2000 із них перебувають у постійній підвищеній бойовій готовності. А загалом ці країни мають 17 270 одиниць ядерної зброї. У звіті також зазначається, що в руках Ізраїлю знаходиться 80 одиниць такої зброї: 50 боєголовок для ракет середньої дальності «Єрихон-3» та 30 бомб, готових до скидання з літаків. Інститут також зазначив, що РФ на сьогоднішній день має 2-й ядерний потенціал, а саме понад 7000 одиниць ядерної зброї. Шведський інститут випускає подібні звіти щороку, спостерігаючи за динамікою розвитку у сфері зброї масової поразки взагалі та ядерної зброї зокрема

У світі налічується близько 170–190 АЕС, на яких загалом працює понад 410–440 ядерних енергоблоків (реакторів). Атомна енергетика діє приблизно у 31 країні світу.

О.М. Корнієнко, доктор історичних наук, дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка

За темою: Історія техніки

№7, 2026

Вони першими застосували атомну енергію [1]

№4, 2026

Жінки та технології

№1, 2026

Золото повертається до космосу