Мені, людині що отримала невеликий досвід читання лекцій у дистанційному режимі (по Zoom’у), запропонували поділитися своїми враженнями. Коли задумався, зрозумів, тут саме дисертацію писати. Все ж колись треба починати цю розмову. Звичайно, це – сучасна модна технологія з необмеженими можливостями «гуглів» і «вікіпедій», що тут обговорювати? Та хіба може вчитель, навіть з великим досвідом роботи, порівнятися з інформаційним монстром?

Подумав, а чому б не почати з «простішого» питання. Що таке освіта взагалі, яка у неї мета і, зовсім спрощено, навіщо вона потрібна? При тому, що абсолютно вочевидь, сучасне навчання не встигає за розвитком техніки, яка використовує інформаційні технології, що неймовірно розрослися.

Які мають бути загальні вимоги до сучасної освіти, незалежно від предмету підготовки? Те, що для нинішньої освіти потрібний освіченіший, творчо налаштований учитель, з відповідним багажем знань, зрозуміло. Але, вибачте, адже ми про комп'ютерне навчання, чи не так? А чи потрібно їх порівнювати? Наскільки важливим, у принципі, є спосіб навчання, і чи потрібно говорити про щось істотніше?

Питання глобальні, відповідь неоднозначна і дискусійна. Тому, хай мені пробачить серйозний читач, трохи пофантазую. Почну з питання. Як взагалі має бути організоване навчання? Тут висловлю пару міркувань, мабуть, загальновідомих, але, вважаю, корисних.

Почну з того, що в основі методики навчання повинно стояти вільне, за бажанням, відвідання занять. Жодного насильства. Не хочеш – не слухай, не вчись. У останньому випадку повинен усвідомлювати, не вчитимешся – будеш «фахівцем» найнижчої кваліфікації, з мінімальним забезпеченням. Хто визначає таку можливість? Як таке положення забезпечити?

Так от, будь-яка людина, у будь-якому віці повинна вчитися за бажанням, за внутрішнім потягом. Для здобуття кваліфікації (яку підтверджують документом) потрібно просто довести наявність певного рівня знань. При цьому жодні тести з випадковим вибором відповідей, тут, поза сумнівом, не годяться. Потрібна особлива розмова зі знаючим фахівцем.

На початковому рівні навчання хтось повинен визначити здібності людини, що починає навчатися. Особливо важливе те, що хтось повинен допомогти (не нав'язати) учневі знайти ту галузь, яка буде йому цікавою, де він зможе знайти себе. Коротше кажучи, допомогти учню зробити вибір, причому зробити його самостійно. І вже зовсім коротко – знайти свій шлях.

Власне, те, про що зараз говорилося, – це кредо Вчителя. Розмову про кваліфікацію не слід прив'язувати до конкретного часу. Інерційність засвоєння знань у різних людей різна, і це не повинно нікого бентежити. Важливо, аби особа отримала задоволення від навчання і майбутньої роботи. Не бігти, задихаючись, прагнучи когось обігнати, а знайшовши свій шлях, спокійно, упевнено і з задоволенням рухатися до мети.

Лекції з предмету, звичайно, мають бути впорядкованими. Але відвідування їх має бути доступним для всіх, хто бажає. І програма не має бути налаштована на якісь випробування, які нічого насправді не в змозі визначити. Єдина перевага викладача: на своїй лекції він має визначальне слово, і йому не повинні заважати.

Окрім лекцій повинна існувати форма семінарського заняття, на якому відбувається вільне спілкування рівних. Будь-яка розмова припиняється за бажанням будь-кого з учасників. Вчитися можеш як завгодно довго, але лише присвоєння  кваліфікації вимагає показати знання.

Далі можна було б продовжити про початкову, середню і вищу освіту, але зупинимося, бо ми відхиляємося від заявленої теми. Насправді, для мене дистанційна освіта – справа десята, і говорити хотілося б про більш важливі, на мій погляд, речі.

Згадую своє навчання в університеті. Тоді (а це був відомий Новосибірський державний університет в Академмістечку) можна було почути наживо видатних учених, відомих викладачів, людей, чиє слово вже саме по собі було знаковим, викликало довіру і бажання добитися чогось у науці. Причому відвідування було вільним (в ті часи, окрім історії КПРС!). Так, наприклад, мені, фізику, вдалося прослухати дворічний курс аналізу в математиків. Його чудово викладав на високому рівні нині академік РАН, а тоді молодий викладач, Ю.Г. Решетняк.

Повертаючись до дистанційного навчання, скажу так. Поза сумнівом, така освіта допустима, але питання полягає в тому, наскільки вона ефективна? Спілкування через монітор ускладнює розуміння, немає безпосереднього сприйняття. Проводити лекцію, не маючи можливості бачити аудиторію, не дивлячись на живі зацікавлені обличчя, не отримуючи відповіді на свої запитання, можна хіба що формально, завчивши текст. Взагалі, незалежно від типу навчання, значною мірою його якість залежить від рівня викладача.

Аби наблизитися до розуміння, можна порівняти спектакль у театрі і кінофільм по телебаченню або навіть у кінотеатрі. Звичайно, у першому випадку дія є набагато сильнішою і довше залишається в пам'яті.

Ще зауважу: поява кінематографу, який, вважали, покладе кінець театру, тільки виділила для нього певну нішу. Погані фільми мало кому цікаві, так само як і погані вистави. Гарного актора не можна навчити ні в якому, навіть відповідному вузі. Але талановитій від природи особистості можна дати поштовх. Саме творча особистість режисера разом з виконавцями визначає якість фільму чи вистави. Так само живу книгу ніколи не замінить електронна. У кожного з цих зразків людської творчості, свій вплив, можливості і, думаю, своє майбутнє. Навчання по Zoom`у чи іншій інтернет-програмі, навіть з гарним викладачем, без щохвилинного зворотного зв’язку мало ефективно.  

У будь-якому разі вибір тут повинен і в змозі зробити сам учень. І, повторю, якість залежить не від техніки, а від учителя. Справжня проблема: де знайти, як підготувати гідного вчителя, такого, щоб направив, заклав в юній особі фундамент на ціле життя.

Нічого особливо цікавого у дистанційному навчанні не бачу. Неважко знайти в Інтернеті лекцію на певну тему або непоганий електронний підручник, в якому є потрібна тема. Зрештою, якість навчання залежить від якості лекції, а не від комп'ютера.

Абсолютно марно читати лекцію дистанційно великій кількості слухачів. Їх, навіть за наявності бажання і здібностей до навчання, не повинно бути більше 3–5. Лекція, яку просто слухають, не реагуючи на виклад запитаннями або власними думками, марна витрата часу. Засвоєння може бути лише активним. Звичайно, не слід заважати лекторові ділитися своїми знаннями, але і пасивне сприйняття – безглуздо.

На моїх дистанційних лекціях з групою у кількості біля 20 студентів (а інколи і декілька таких груп одночасно, у різних аудиторіях) практично неможливо підтримувати порядок. На моніторі не бачиш всіх осіб, які, знаючи про обмежені можливості викладача, поводяться зовсім вже вільно (не у тому сенсі, про який було вище), тобто розмовляють, сплять, їдять, ходять по аудиторії і тому подібне, заважають тим, хто хоче навчатися. Не кажучи вже про те, що робота сильно ускладнюється за відсутністю надійної техніки. Постійно виникає необхідність щось налаштовувати, заняття припиняється зі всіма наслідками. Серед великої кількості слухачів завжди знайдуться такі, яким предмет не зрозумілий чи просто не цікавий. Вони будуть заважати тим, хто тягнеться до знань, кому тема розмови з викладачем не байдужа. 

Під час лекції нереально, та й незручно користуватися можливостями Інтернету: вікіпедією, книгами. Такі можливості можна використовувати до або після заняття.

Набагато простіше працювати в прямому контакті з живими людьми. Безпосередній вплив особи, духовний контакт, що виникає між учителем і учнем, і який просто не поясниш, нічим не заміниш, це якась магія. Підміна безпосереднього навчання дистанційним – це заміна живої людини роботом. Хтось може зі мною не погодитися, але значною мірою це так.

Дистанційне навчання з самого початку передбачає самостійну підготовку. Але чи впорається самостійно людина, що навіть має бажання вчитися, по книзі або на дистанційній лекції з відповідним матеріалом?

Скажу про власний досвід, по деяких питаннях неодноразово повертався до підручників, читав книги різних авторів, поки щось зрозумів. Деякі питання отримали своє розуміння лише багато років потому.

Пройшло багато років, але, як наживо, і сьогодні стоїть переді мною образ моєї першої вчительки – Ольги Іванівни Хоруженко. Неможливо забути її строгої доброзичливості, рівної уваги і пошани до особи кожного свого учня. Після закінчення університету поспішив приїхати до неї, виразити свої почуття невимовної вдячності.

Та повернемося до головного. Спочатку треба вирішити глобальну задачу не лише організації навчання, але і підготовки гідних викладачів.

Поза сумнівом, Інтернет – гідна підмога, але це – не панацея, не головне. Дистанційне навчання не знайде і не розкриє таланту маленької людини чи юнака, не вкаже їй шлях.

А молоді хочу порадити: шукайте не ВУЗ, не спеціальність, а Вчителя. У окремих випадках, таким може виявитися хтось з батьків, як наприклад, у Р. Фейнмана, але це – швидше виключення, ніж правило.

Ще хочу сказати про таке. Не випадково видатні вчені,  які досягли найвищого рівня в своїх досягненнях у певній науці, іноді їхали далеко, навіть в інші країни до певного вченого. Переходили від одного до іншого, поки не знаходили свого, що відповідав якимось, ніким не визначеним, але дієвим впливом саме на певну особистість. Що при цьому цікаво. Багато з них залишились патріотами своєї землі, місця, яке надало їм початкового імпульсу в певному напрямку, де жили їх пращури. Зараз в умовах розвалу освіти, коли талант можна купувати за гроші, взагалі зникає повага до старшого покоління, руйнуються віковічні цінності. Все це дуже сумно.

Ще такі зауваження. Вчитель повинен мати достатньо досвіду для можливості прожити і обміркувати свої знання і досвід. У різних особистостей це займає більшу чи меншу частину життя. Є молоді талановиті вчені, які зуміли створити власну велику школу. Наприклад, академік Лев Ландау. Його учнями були навіть його однолітки. Але його вчителем, до речі, був на 20 років старший за нього видатний фізик Нільс Бор. Навпаки, є приклади поважних учителів, які викладали далеко за 80. Наприклад, математик, академік О.Д. Александров, який теж створив свою велику школу. Під час навчання слухав його чудовий курс теорії відносності, де він спрямовував думку слухачів у незвичайному напрямку. Ці виключення тільки підтверджують загальне правило.

І ще, на останок. Вчитель має бути допитливим і мати питання, на які навіть у самого не обов’язково є відповідь. Він має передати учню свою небайдужість, зацікавленість в улюбленому предметі. Таким був і мій учитель, який за стислий термін змінив мої уподобання. У мій університет поступав вже на іншу спеціальність – фізику. Е.Б. Лисянський був пенсіонер, закінчив МДУ, куди потрапив з невеликого містечка на Україні, майже як М.В. Ломоносов вже у зрілому віці. Наведу тільки один факт. Він жив одинаком і сам себе обслуговував. Серед іншого він поставив мені питання, яке виникло у нього на кухні. Чи можна запалити газову конфорку без підручних засобів? (Тобто без дерев’яних гілок, що треба терти чи автозапальничок). Навіть зразу дав відповідь. Можна, але яким чином? Скажу тільки, що за багато років мого викладання жоден мій студент не спромігся надати пояснення.

Повертаючись до дистанційного навчання, висловлю свою думку: якщо знайдете Вчителя в Інтернеті – зовсім непогано, хоча живцем – звичайно, краще.

О.М. Пальті, старший науковий співробітник з фізики, ВТНП