«Прямо перед ним, тримаючись за низько ростучу гілку, стояла голенька смаглява дитина, що ледь навчилася ходити, — м'яка, вся в ямочках, крихітна жива грудочка. Така крихітна дитина ще жодного разу не заглядала у вовче лігво нічним часом.
Вона глянула у вічі Батькові Вовку і засміялася.
— Це і є людське дитинча? — спитала Мати Вовчиця. — Я їх ніколи не бачила. Принеси його сюди…»
Ми змалку знаємо ці рядки. З них починається історія Мауглі, якого прийняла вовча зграя, розказана великим англійським письменником Джозефом Редьярдом Кіплінгом у його «Книзі джунглів». Кіплінг народився в Індії, згодом працював там журналістом, — йому було відомо чимало місцевих історій про дітей, вихованих тваринами. Зрозуміло, повість про Жабеня Мауглі — казка; але у її основі – реальні факти.
За старих часів і в Європі, і в Азії нерідко бувало так: з'явилася на світ дитина з якимись відхиленнями у зовнішності; мати злякалася, що її звинуватять у зв'язку з нечистою силою, і потай віднесла немовля за межі рідного міста чи селища. Майже завжди покинута дитина гинула; але траплялися і винятки.
Відомі інші варіанти подій. Наприклад: через недогляд близьких малюк заблукав у лісі і був прийнятий до звірячої родини. Деколи немовлят викрадали самі тварини — так чинили самки, які втратили своїх дитинчат.
Очевидно, найдавніші «мауглі», відомі історії, — це засновники Риму, брати Ромул та Рем. Їхня мати, Рея Сільвія, була дочкою Нумітора, законного царя Альба-Лонги — держави в Італії. Молодший брат Нумітора, Амулій, змістив царя з престолу, зайняв його місце, а Рею Сільвію змусив стати жрицею-весталкою, що прирекло жінку на безшлюбність. Але одного разу до принцеси прийшов сам бог війни Марс; від нього Рея Сільвія народила Ромула та Рема. Дізнавшись про те, що з'явилися на світ законні спадкоємці престолу, розгніваний Амулій наказав покласти немовлят у кошик і кинути їх у річку Тибр. Проте кошик прибило течією до берега, де їх підібрала та вигодувала вовчиця. Коли Ромул і Рем виросли, вони вбили Амулія та відновили на троні свого діда Нумітора.
Легенди легендами, але... У 86 р. до н. римському диктатору Суллі доставили якусь «дику людину», спійману в лісі. Декілька перекладачів ставили дикунові питання різними мовами, але відповіді не досягли. Сулла звелів прогнати цю дивну істоту. Як писав пізніше історик Плутарх, бранець «тільки видавав грубим голосом щось на кшталт іржання та мекання вівці». Згодом з'ясувалося, що дитинство своє лісова людина провела серед ... здичавілих овець; вони його вигодували і виняньчили.
Інший римський історик, Прокопій з Кесарії, описує випадок, що стався близько 250 року. Під час війни з готами одна римлянка була змушена тікати, залишивши вдома немовля. Повернувшись додому після закінчення війни, жінка виявила, що її син живий-здоровий, але... мешкає у хліві разом зі своєю прийомною матір'ю! Хлопчика вигодувала коза.
За часів, ближчих до наших, у 1609 році німецький вчений Філіп Камеріус опублікував у Франкфурті звіт з описом відомих йому дітей, вихованих тваринами: «хлопчика-вовка» з Гессена та «хлопчика-теля» (тобто, вирощеного коровою!) з Бамберга. Останній «володів неймовірною гнучкістю і ходив рачки, спираючись на пальці рук. Одного разу, обороняючись від собак, що напали на нього, хлопчик сильно покусав їх. За вдачею, однак, він був цілком мирною істотою».
У XVII столітті сер Кенелм Дігбі, один із засновників Лондонського королівського товариства (британської академії наук), описав французького хлопчика на ім'я Жан. П'ятирічною дитиною Жан лишився в лісі: його батьки та односельці ховалися там під час однієї з релігійних воєн. Після закінчення війни всі вирішили повернутись у своє село, але хлопчик загубився. Шістнадцять років Жан ночував у лігві, харчувався лісовими ягодами та дрібними гризунами, яких він їв у сирому вигляді. Можливо, його друзями були звірі... Коли селяни випадково піймали хлопця, йому йшов двадцять перший рік. Жан був абсолютно голим, тіло покривало густе волосся. Людську мову він не розумів, зате мав надзвичайно гострий нюх: навіть слабкі запахи чув за кілометр!
Відомий голландський лікар Ніколас Тульп у своїй книзі «Урок анатомії» (1672 рік), зокрема, так описує «хлопчика-вівцю»: «Юнака привезли до Амстердама. Йому було близько 16 років. Ймовірно, в дитинстві його втратили батьки, і він виховувався серед диких овець в Ірландії. Хлопець вирізнявся спритністю, мав сталеві м'язи та обпалену сонцем шкіру. Лоб його був низький і видавався вперед, опукла потилиця надавала зовнішності неповторну своєрідність. Хлопець не говорив, а лише мекав, як вівця. Дикун відмовлявся приймати звичайну їжу, харчуючись виключно травою чи сіном, а пив сиру воду».
Знаменитий творець класифікації живих організмів, Карл Лінней, у 1758 році ввів до наукового вжитку термін Ноmo ferens — «людина, що обросла густим волоссям». Як приклад, Лінней описав кілька тодішніх «мауглі»: литовського «хлопчика-ведмежа», ірландського «хлопчика-вівцю» та інших.
Так званий Віктор з Аверона, голий дикий хлопчик років дев'яти, був знайдений у Франції, в глухому лісі, 1797 року. Його помістили в одному з будинків найближчого містечка, але юний дикун скоро втік. Однак у січні 1800 року хлопчик сам вийшов із лісу і дійшов до села. Селяни прийняли його привітно, але невдовзі дитину забрали представники влади. Французьким «Мауглі» зацікавився молодий лікар Жан-Марк Гаспар Ітар. Він працював з хлопчиком (саме Ітар дав дикунові ім'я Віктор) протягом п'яти років. Незважаючи на те, що Віктор зрештою так і не навчився ні писати, ні читати, ані навіть повноцінно говорити, — на основі свого спілкування з ним лікар відкрив діючу і досі методику навчання дітей, які сильно відстають у розвитку.
Віктор помер у Парижі 1828 року.
У записах XIX століття зафіксовано п'ятдесят три випадки виявлення дітей-«мауглі».
1845 року, у південно-західному Техасі (США), серед вовчих слідів мисливці знаходили сліди невеликих людських ступній. Очевидці казали, що бачили серед зграї вовків дівчинку, чиє тіло було вкрите шерстю. Ходила вона не рачки, а на двох ногах.
Дев'ятирічна арабська дівчинка Кама, вихована левами, потрапила до людей 1887 року. Вона їла сире м'ясо, не розуміла людської мови, бачила в темряві і мала неймовірно сильні руки з довгими гострими нігтями. На жаль, адаптуватися до людського суспільства Кама так і не зуміла; невдовзі захворіла і померла.
Під час Першої світової війни дівчинка Марта Мюллер з Німеччини бродила лісами разом із вовчою зграєю. Пізніше вона згадувала: «Під час моїх поневірянь я відчувала себе в безпеці, лише коли була з вовками. Я не пам'ятаю, скільки місяців залишалася у зграї; мені не хотілося повертатися до людей». Марта харчувалася лісовими ягодами, їжею, вкраденою у фермерів, а також сирим м'ясом диких тварин, яким з нею ділилися вовки. Коли дівчинка повернулася до людей, їй було близько одинадцяти років. Марту вдалося навчити говорити; поступово вона звикла до людського суспільства і виросла нормальною.
Ось одна з найбільш сенсаційних історій про сучасних «мауглі». У 1926 році один християнський місіонер в Індії, преподобний Джозеф Амріто Лал Сінгх, директор дитячого притулку місії, повідомив у газеті, що кілька років тому йому передала на виховання двох дівчат невідома людина, яка жила в джунглях на захід від Калькутти. (Пізніше Лал Сінгх змінив цю версію і почав стверджувати, що він сам у 1920 році дістав дівчаток з вовчого лігва).
Священик дав дівчаткам імена: Камала і Амала. У своїх записах він хвалить вовчицю, яка виховала дітей: «Я був вражений. Я просто захоплювався при думці про те, що тварина має таке благородне почуття: воно перевершує людське…». Камалі при пійманні було близько восьми років, Амалі — приблизно півтора роки. Лал Сінгх стверджував, що в притулку обидві дівчинки виявили поведінку, схожу на вовчу. Вони не дозволяли себе одягати; дряпали та кусали людей, які намагалися їх нагодувати, відкидали варену їжу та ходили на чотирьох кінцівках. Дівчатка вели переважно нічний спосіб життя, відчували огиду до сонячного світла і добре могли бачити в темряві. Вони також мали розвинений нюх та найгостріший слух. Камала та Амала зазвичай харчувалися з миски, що стояла на землі. Здавалося, що вони нечутливі до холоду та спеки. Дівчатка майже не виявляли людських емоцій, якщо не рахувати страху; ночами вони вили, як вовки. Говорити так і не навчилися.
Сінгх стверджував, ніби неодноразово намагався навчити «мауглі» людській поведінці, але безуспішно. Амала померла в 1921 від інфекції нирок, і Камала сумувала, побачивши її смерть. Після цього Камала стала виявляти більше схильності до людей. Поступово вона звикла до людського суспільства. Через кілька років вона навчилася прямоходіння, хоча не почувала себе в ньому впевнено, а також вивчила кілька людських слів. Камала також померла молодою, і також від хвороби нирок.
До цього дня дослідники не впевнені, що ці відомості правдиві. Існування в притулку Лал Сінгха двох дивних звіроподібних дівчаток начебто підтверджено, але це могли бути просто випадки тяжкого психічного розладу…
Шестирічного хлопчика на ім'я Раму, викраденого в дитинстві вовками, було виявлено в 1954 році у джунглях Індії (ось вам і справжній Мауглі!). Його так і прозвали — «хлопчик-вовк». Після повернення додому Раму лакав молоко, як собака, любив погризти кістки і найбільше цікавився вовками в зоопарку. Він помер у 1968 році.
А ось що сталося 1962 року в Ірані. У пустелі мисливці побачили маленьку голу людину-звіра. Довелося накинути сітку, щоб упіймати її. Хлопчик бігав рачки, на його ліктях і ступнях утворилися кісткові мозолі. Лише через чотири роки малюк трохи навчився говорити. За словами знайденого, його вигодувала молоком гієна. Живучи серед людей, хлопчик продовжував бігати рачки і спав на голій землі.
Того ж року радянські геологи, які шукали нафту в Туркменії, натрапили ще на одного «хлопчика-вовка». Його чомусь (на честь автора «Трьох мушкетерів»?) назвали Дюма. Він поводився точно як вовк і навіть покусав одного з геологів. Дюма прожив майже сорок років. Під час перебування серед людей він навчився чистити зуби; умів зачісуватись і користувався туалетом. Однак при цьому туркменський «Мауглі» так і не звик ходити прямо, їв сире м'ясо і кусався, коли бував наляканий.
Сюрприз такого ж роду зробила амазонська сельва. Саме там, за сто кілометрів від міста Порту-Велью, у травні 1970 року спіймали «хлопчика-мавпу». Він мав непропорційно довгі ноги та руки, міг стрибати з дерева на дерево та годинами висіти на руках. Його тіло було вкрите волоссям. Хлопчик цурався людей. Харчувався він листям і комахами.
Через рік у горах Італії виявили хлопчика, який зник у чотирирічному віці і вісім років прожив серед гірських козлів. «Хлопчик-козеня» не ходив на двох, не вмів говорити, харчувався травою та молоком. Від іншої їжі відмовлявся. Навіть прийомним батькам не вдалося «олюднити» хлопчика, його притулком стала психіатрична клініка.
Півторарічний малюк у жовтні 2001 року загубився у Північному Ірані. За тиждень його знайшли у ведмежому барлогу. Він грав із трьома ведмежатами. Ведмедиця облизувала хлопцеві обличчя та годувала його своїм молоком. На щастя, хлопчик не встиг здичавіти і, повернувшись до батьківського будинку, швидко забув свій досвід життя з тваринами.
А ось факти, які мимоволі змушують замислитися… Виявляється, на території Радянського Союзу кількість «мауглі» збільшила руйнівна «перебудова»! Оксану Малу, трирічну українку, кинули на вулиці алкоголіки-батьки. Вісім років вона жила разом із бездомними собаками, харчуючись подачками. Дівчинка повністю забула ті лічені слова, які вивчила до трьох років, і стала повноправним членом собачої зграї, разом з нею борючись за виживання, захищаючи свою кормову ділянку від інших зграй. Коли її знайшли, вона бігала рачки, гавкала, їла і пила воду, як собака. Багато років Оксана пробула в інтернаті для психічно неповноцінних дітей.
1996 року чотирирічний москвич Іван Мішуков втік з дому — від вічно п'яної садистки-матері та її друга-алкоголіка. Його прийняла собача зграя. Мало того: скоро Ваня, точнісінько як Мауглі, став її ватажком! Проте хлопчик не зробився «собакоподібним»: він цілком членороздільно випрошував на вулиці їжу, а потім ділився зі зграєю. Так Іван прожив два роки. Добре що його вдалося повернути у суспільство; Мішуков закінчив школу і, мабуть, веде нормальне людське життя.
А тепер – про головне. Казка про сильного, вільного, щасливого Мауглі – вигадка від початку до кінця. Діти, усиновлені тваринами, нещасні. Дев'ять із десяти малюків, опинившись серед дикої природи, гинуть у перші ж дні. І це відбувається навіть за дбайливого ставлення з боку звірів, які стали прийомними батьками. Людина не може нормально жити поза штучним середовищем, яке створила цивілізація.
І ще одне. Найменша зміна в настрої зграї, яка прийняла дитину, призводить до її загибелі. В Африці, Індокитаї, Південній Америці мавпи під час посухи, голоду чи інших лих убивали людських прийомишів. Рятували насамперед своїх…
Андрій Дмитрук, журналист
Засновник та видавець