Саме їй, цій простій дівчині, судилося стати офіційною нареченою великого поета. Портрет дещо романтизований. Відчувається, що Шевченко ідеалізував свою модель.
Останні роки життя Тарас Григорович провів у Петербурзі. Але його серце і його душа поривалися в Україну. Він мріяв придбати там клаптик землі, побудувати хату, план якої намалював особисто за допомогою архітектора Черненка.
Разом із бажанням завести власне житло в Україні, Шевченка огортає друге, ще більш палке бажання – одружитися, бажання, яке впродовж усього життя не покидало його: починаючи з молодих років він жив ним повсякчас. Після повернення з України, вже у Петербурзі, Шевченко робить останню спробу одружитися – з наймичкою Ликерою Полусмак. Ликера була кріпачкою поміщика Миколи Яковича Макарова. Народилася 1840 року в селі Липовий Ріг Чернігівської губернії Ніжинського повіту. Пізніше Макаров звільнив її від кріпацької залежності, вона переїхала до Петербурга і почала працювати покоївкою у його сестри – Варвари Карташевської.
Ликера була високою на зріст, ставною, мала гарні коси, чудові очі і білі зуби. Але – і в цьому збігаються всі свідчення сучасників – вона не відзначалася правильними рисами обличчя або оригінальністю виразу, а являла собою звичайнісінький тип простої української дівчини.
У Карташевських, які мешкали в Петербурзі, двічі на тиждень відбувалися літературні вечори, на які приходив і Шевченко. Бажаючи особливо догодити Шевченкові, Макаров придумав пошити для Ликери справжнє українське вбрання з усіма його яскравими і різнокольоровими атрибутами, з тим, щоб вона у цьому одязі прислуговувала за столом, коли серед гостей буде Шевченко. Ця вигадка легко могла виникнути у завзятого українофіла, а на Шевченка вона справила цілком несподіване враження. Поетові дуже сподобалася ця дівчина.
Ликера приїхала до Петербургу зовсім хвора: лікар виявив у неї сухоти. Добрий Микола Якович Макаров сам відвіз її до лікарні, де вона перебувала шість тижнів. Після хвороби дівчина дуже розквітла, і Шевченко ще більше в неї закохався.
Влітку 1860 року Ликера Полусмак працювала наймичкою на дачі Надії Забіли в Стрельні, що за 30 км від Петербурга, де Карташевські залишили її на час свого від’їзду за кордон. Саме там Шевченко і запропонував дівчині вийти за нього заміж. Нерозвинена і малоосвічена дівчина, яка мріяла лише про майбутню роль «пані», погодилася вийти заміж за поета не відразу. Однак Шевченко не припиняв шукати зближення з нею. Майже кожного дня вранці він приїжджав до них у Стрельну з Петербурга, пішки ішов від станції (а це більше 4-х км), а ввечері повертався додому. Нарешті вона відповіла згодою.
Родини Карташевських і Білозерських були схвильовані рішенням Шевченка. Варвара Карташевська (сестра Миколи Макарова) згадувала: «…У 1859 році maman приїхала до мене й привезла з собою Ликеру. Вона йому (Шевченкові) дуже сподобалась. Справді, вона була молода, свіжа, але я переконувала його, що з морального боку вона нічого не варта. До всіх своїх вад вона була ще й дуже ледача. Але він поетизував її і казав, що все це минеться, коли вона почуватиме себе вільною. Він помилявся. Приїхавши до Петербурга, я просила братів відпустити на волю лакея Миколу, а пізніше й Ликері дали волю. Це не змінило її на краще».
Олександра Михайлівна Куліш згадувала, що якось Шевченко передав Ликері «Граматку» і хрест. Взявши хрест, Ликерія спитала, що він коштує? А потім питає: «Де ж проба?» Другим разом Шевченко дав Ликерії букет із польових квітів. За кілька хвилин той букет валявся біля рундука. Боже! Який він засліплений! Поет і проза! Він виобразив собі ідеал і не хоче глянути простими очима, а нам так боляче за його!.. Ликерія питає: чи він заможний? Чи писатиме вірші, як переїде на село? «Він і старий, і, здається, скупий, так неохота йти за його». А потім знову у неї заграє уява: «Ні! Піду! На злість дівчатам Карташевським піду, щоб вони збісилися…»
«Ох, як скорботно за Тараса Григоровича! Пішов він в сад, сів з нею в альтанці. Зібралася уся челядь, усі ходили повз паркан та сміялися… Серце розривалося на шматки…»
Проти цього весілля був і Пантелеймон Куліш. «Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Негарну ти пару вибрав, не вибивсь ти із своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождати».
Не подобалося це сватання Шевченка і іншим його друзям та знайомим. Отже всі, хто оточував Шевченка, були проти його одруження. І прямо або посередньо давали йому це зрозуміти. Але Тарас Григорович цілеспрямовано ішов до своєї мети.
З великою радістю і щирим захопленням повідомляв Шевченко про своє майбутнє одруження свого родича Варфоломія 25 серпня 1860 року: «Я оце заходився жениться… будуще подружіє моє зоветься Ликеря – кріпачка, сирота, наймичка… Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари… Поберемося ми після Покрови… Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою-сиротою і наймичкою! Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною тепер трапилось».
За останні гроші Шевченко купує їй одяг, взуття, намагається створити для неї найкращі умови.
Якось у кінці серпня Ликера застудилася і прихворіла. Довідавшись про це, Тарас Григорович дуже стривожився і, не знаючи, як виявити своє піклування, надіслав Ликері у подарунок вовняні панчохи, теплу хустку та старовинний металевий великого розміру нашийний хрест з таким листом до Надії Забіли: «Любая Надежда Михайлівна. Передайте оце добро Ликері. Я вчора тільки почув, що вона занедужала. Дурна десь тьопала по калюжах та й простудилася. Пришліть Федором мірку з її ноги. Закажу теплі черевики, а може найду готові, то в неділю привезу. Щирий ваш Т.Шевченко».
З цього листа видно, як ніжно, по-батьківськи Тарас Григорович ставився до Ликери, віддаючи їй усе тепло свого щирого серця.
Ликера ж, отримавши подарунки, першим ділом схопила хрест і почала його шкрябати – чи не золотий? Побачивши, що не золотий, вона у серцях відкинула його геть і сказала, надувши губи: «Бог зна що! Я думала – золотий».
Іншим разом Шевченко, ідучи на дачу у Стрельні зі станції, по дорозі назбирав різних трав і зробив з них прекрасний букет для своєї нареченої. Отримавши його у подарунок, Ликера, як тільки жених вийшов у сусідню кімнату, шпурнула букет на землю і сердито плюнула: «Таке чорт зна що!.. Хоч би які квіти, а то трава! На сміх людям!..»
Бідний Тарас Григорович і не здогадувався про те, як прийняла подарунок його люба, його ідеал, який він так високо цінував. І тяжко, і боляче було друзям Шевченка.
Своїй нареченій поет присвятив вірш «Ликері, на пам’ять 5 августа 1860 року», написаний у Стрельні. Приводом до написання цього твору був такий епізод. Одного разу Шевченко написав листа до Надії Забіли з проханням відпустити Ликеру з ним у місто. Та відмовила. Тоді Шевченко приїхав і особисто став просити про це. Та знову відмовила. Тарас запитав: «А якби ми були повінчані, відпустили б?» На що Надія відповіла: «Звичайно. Яке б я тоді мала право затримувати її». Страшенно роздратований Шевченко сів і одразу ж, експромтом, написав відомий вірш:
Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В святій неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не рабий ого – ми люде!
Моя ти любо! Усміхнись,
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
І поховать лихе, дебеле
В хатині тихій і веселій.
Почуваючи себе дуже самотнім, Шевченко мріяв знайти розраду в сім’ї. Ликера Полусмак була його останньою ілюзією.
Те, що його вибір прийшовся на просту дівчину-кріпачку, цілком зрозуміло. Шевченко не зрадив тому середовищу, з якого сам вийшов. Колись, відповідаючи на пораду Варфоломія просити руки благородної пані, Тарас написав в листі від 7 грудня 1859 року: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднати із собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку».
Але вже у середніх числах вересня 1860 р. стався розрив. Сказати точно, що було приводом для розриву, не можна. Наприклад, був такий епізод, почутий з уст Ликери: одного разу Шевченко зайшов до кімнати, де жила його наречена, і побачив там страшний безлад: вода у графіні несвіжа, на столі налито, тут же валялися гребінець із волоссям та брудні панчохи, ліжко не прибране, підлога не метена. Ликера розповідала: «Він так і кинувся на мене з кулаками, да як закричить на мене: «Я не хочу такої! Мені не треба такої жінки». А я теж кажу: «І мені такого чоловіка не треба! Старий та поганий!» Та й вийшла з кімнати».
Відомо, що Тарас Григорович любив акуратних жінок. Він казав, що «нечепурна жінка і циганові не дружина» (в листі до В.Г.Шевченка від 29 червня 1860 року). Тому, вимагаючи від своєї нареченої охайності, він не раз говорив їй: «Гляди, Ликеро, щоб була чепурненька… Я нічого не хочу, аби була чепурненька… Важкого ти в мене нічого не будеш робити, хіба звариш борщу або пошиєш мені сорочку… Та одно знай – щоб була чепурненька, бо неохайних я не терплю…»
Але, як би там не було, не може бути, щоб Шевченко залишив свою наречену лише через її неохайність. Мабуть, швидше за все, його приголомшили жорстокі слова Ликери: «І мені такого чоловіка не треба! Старий та поганий!» У нього лише тепер відкрилися очі, і він побачив, що вона його зовсім не кохає, а виходить за нього лише заради вигоди.
14 вересня 1860 року (очевидно, в день розриву) Шевченко написав зовсім короткий віршик, у якому передав свої душевні почуття:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив, поморозив…
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода.
Як би там не було, але це дуже тривожне для друзів поета сватання розладналося. Хоча, мабуть, ніхто з них і не здогадувався тоді, як страшно ця подія вплине на фізичний і моральний стан Тараса Григоровича.
Шевченко і сам переконався в тому, що помилявся. Це видно з його листа до Варфоломія від 5 жовтня 1860 року: «Я зі своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Що мені на світі робити? Я одурію на чужині та на самоті».
Шевченко дуже страждав, плакало його самотнє серце, яке так мріяло про родинний затишок. Не випадково у поета невдовзі після розриву з Ликерою прориваються рядки, сповнені безнадійного відчаю та гіркоти на свою самотню долю:
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або… Ні!.. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть в самотині.
Після розриву Шевченко відібрав у своєї колишньої нареченої все те придане, яке з такою любов’ю готував. Його реєстр зберігся. Всі ці речі після смерті поета були передані його родичам, а до того він їх зберігав у себе, сподіваючись знайти собі іншу «кирпу-чорнобривку».
Серед цих речей були: «Футляр с тремя нитками кораллов, при одной крест золотой с бирюзой, при другой – медальйон с портретом Шевченко, при третьей нитке – сердце из золота с бирюзой; булавка золотая с кораллами новая; два кольца обручальных, золотые, наперсток серебряный, вызолоченный; шкатулка мозаиковая с внутренним замком без ключа. А также: шляпка женская, черная, со страусиным пером того же цвета; два женских пальто, драповые, одно серое, другое белое с золотым шнурком; плахта малороссийская (женская одежда); чулков женских три пары, женская поддевка без рукавов, шерстяной коричневого цвета материал, юбка женская кистчатая, шерстяная; шерстяной материи голубого цвета около семи аршин».
У листі до Надії Забіли від 18 вересня 1860 року Шевченко пише: «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною».
І все ж таки, незважаючи на розрив, якісь теплі нотки щодо образу Ликери збереглися в душі Шевченка. У кінці вересня він пише вірш «Л», присвячений Ликері, в якому щиро висловлює свою печаль і гірку самотність:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотній.
Так закінчився останній роман поета. Блиснула йому ясна зіронька в кінці його тяжкого темного шляху та й згасла. Тільки ще більше горя наробила.
Аналізуючи цю історію, можна, звичайно, зважити на молодість і недосвідченість Ликери, на те, що вона в силу свого походження і способу життя просто не могла збагнути усієї величі людини, котра хотіла зробити її вільною та щасливою.
Але, я впевнена, що в кожному разі ніколи хороша людина, якого б віку і роду вона не була, людина з доброю душею і відкритим серцем, просто не змогла б написати такої безграмотної і нецензурної записки, яку написала Ликера Шевченкові у жовтні 1860 року, очевидно, у відповідь на вимогу поета повернути його листи (тепер, на жаль, невідомі).
Цитую: «Послушай Тарас твоими записками издес неихто ненужаеца у нас у суртири бумажок много».
Ця записка, в якій Ликера насміхається над листами до неї поета, зберігалася у збірці С.В.Лазаревського (Сергій Васильович Лазаревський був сином Василя Матвійовича Лазаревського – одного з шести братів – друзів Шевченка). Після смерті батька до нього перейшли шевченківські матеріали – малюнки, автографи поезій. І серед них була ця записка. Нині вона зберігається в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка (в рукописному відділі).
Можливо уже після смерті Тараса Григоровича до Ликери прийшло якесь розуміння і почуття провини.
Про подальшу долю Ликери Полусмак розповідається у статті Тарахан-Берези, опублікованій у газеті «Літературна Україна» за 1982 рік. Стаття базується на спогадах самої Ликери, записаних Широцьким. Повідомила дівчину про смерть її нареченого сама пані Карташевська: «Чи хотіла би бачити Тараса Григоровича? – «Хочу», – сказала Ликера. – То царство йому небесне».
Дівчина кинулася в Неву. Її врятували. Після цього вона переїхала в Царське село, де одружилася з перукарем, гірким п’яницею Яковлєвим, мала з ним багато дітей.
Після смерті чоловіка у 1904 році вона, вже немолода жінка, щороку приїздила до Канева. Спершу – бувала влітку, пізніше – оселилася там назавжди.
Якою ж була Ликера в останні роки свого життя?
Історик українського мистецтва Костянтин Широцький, який зустрічався з Ликерою і записав її спогади, згадував: «Сухе й обвітрене лице її було колись гарне, рум’яне, чорнобриве, тепер, на 79-му році життя, вона ще не втратила слідів колишньої краси, жвавості і балакучості».
Постать Шевченкової нареченої цікавила діячів української культури, зокрема артистів із труп Саксаганського та Кропивницького. Вони відвідували Ликеру, перебуваючи на гастролях у Петербурзі. Найбільшу зацікавленість виявляла до неї Людмила Михайлівна Старицька, яка була її покровителькою аж до самої смерті.
Ликера не мала власної оселі в Каневі. Відомо півдесятка осель, в яких вона квартирувала. Щоб заробити на життя, займалася тим, що підрублювала хустки, шила наволочки, верхній та спідній одяг, вишивала.
Одягалася вона завжди у чорну довгу, по кісточки, спідницю, плаття або пальто. Носила чорну хустку або чорний шарф, чи чорний капелюх. Була високою, худою, досить стрункою, навіть у похилому віці.
Могилу поета Ликера відвідувала за будь-якої погоди. Щороку для шанувальників, які приходили сюди, справляла панахиду по Шевченку. Того дня на могилу клала хлібину, яблука, цукерки. Наймала півчу з попом.
Одного разу, завітавши до Тарасової світлиці, в книзі відгуків написала: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Пізніше, уже зовсім стара, потрапила вона до канівської богадільні. Розум жінки, як і здоров’я, поволі згасав. Усе згадувала нареченого. Улітку і взимку відчиняла двері – чекала на «нього». Нарешті страшна хвороба (за свідченнями лікарів – рак) підкосила її. Померла Ликера Полусмак 17 лютого 1917 року, на 77-му році життя.
Поховали Шевченкову наречену 18 лютого так, як ховали всіх, хто помер того року в Каневі. Цвинтар Сельце розташований на горі, що знаходиться на відстані близько 3-х кілометрів від Чернечої гори. Тут і знайшла свій вічний спокій Ликера.
Попри все, Ликера Полусмак стала безсмертною музою Шевченка, музою його мрій про сімейне щастя. Завдяки Ликері маємо прекрасні поезії «Ликериного циклу», а також портрет Ликери, на якому – той ідеал української дівчини, до якого прагнув митець усе своє життя.
Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
![Секвойя – величні людина і дерево [2]](/images/202505ua/sequoyah.jpg#joomlaImage://local-images/202505ua/sequoyah.jpg?width=850&height=587)
Засновник та видавець