Імперія інків в часи її розквіту займала майже мільйон квадратних кілометрів: територію сучасного Перу, більшу частину Колумбії та Еквадору, майже всю Болівію, північні райони Чилі та північний захід Аргентини. На височині трьох з половиною тисяч кілометрів над рівнем моря розташовувалася їхня столиця – „пуп світу” Куско. Ніде, хіба що за винятком Тибету, висока цивілізація не зароджувалася у настільки несприятливих умовах і не досягала за короткий термін настільки вражаючих успіхів.
Першим Інкою, тобто правителем, вважається Манко Капак, проте він – легендарний персонаж, а не історична особа. Такими само напівлегендарними вважаються сім наступних царів – його нащадків.
Інкський „прорив” пов’язують з ім’ям дев’ятого царя – Пачакутека. На відміну від попередників, він – вже цілком історична особа. Незважаючи на це, його життєпис – суміш фактів та легенд, в яких одне невіддільне від іншого.
Принц-вигнанець й загарбники-чанки
Історія сходження Пачакутека на престол – напівлегендарна-напівісторична.
За переказами, його батьком був цар, котрий захопив трон за наказом бога Віракочі, який буцімто з’явився йому уві сні. Той радо виконав „божий наказ” і владарював його ім’ям, під його іменем. Так Віракочею він і залишився в історії, що часом викликає плутанину.
Змолоду цар Віракоча владарював досить енергійно. Він швидко „заспокоїв” всіх незадоволених і зайнявся завоюваннями. Цар значно збільшив обсяг підвладних інкам територій і підійшов впритул до земель аймара – „спадкоємців” загадкового Тіуанако.
Поки Віракоча загравав з вождями аймара, пропонуючи одним з них союз проти інших, до кордонів держави інків наближалась небезпека. Адже не лише вони розширювали свій життєвий простір, підкорюючи сусідні племена. Те ж саме робив інший народ – чанки. І настав момент, коли ці дві сили зійшлися впритул. Конфлікт став неминучим.
Якби верх у протистоянні взяли чанки, імовірно, що саме вони б утворили найбільшу доколумбову „імперію” Америки, а про інків би згадували нині лише спеціалісти-історики. І це ледь не сталося.
Адже Віракоча не сприйняв загрозу серйозно. Він був вже старий, мріяв про спокійний відпочинок. Тому, за найпопулярнішою версією, передав владу улюбленому сину Уркону (який не мав на те жодних підстав!) і відбув до заміської резиденції – насолоджуватися рештою життя. За даними деяких хронік, Віракоча навіть згодився скоритися чанкам, бо ті, бач, сильніші!
Уркон виявився ще гіршим захисником, ніж батько. Коли дізнався про навалу чанків, також втік, залишивши Куско напризволяще.
На щастя, у Віракочі були й інші сини. І серед них – законний спадкоємець, двадцятирічний Кусі Юпанкі. На відміну від Уркона, його відносини з батьком складалися не дуже добре. За однією з легенд, його навіть відіслали зі столиці... пасти лам!
Коли принц-пастух дізнався про загрозу для вітчизни, він повернувся з вигнання до Куско і очолив оборону міста. Кажуть, що він, як і батько колись, почув голос бога Віракочі, який закликав його боронити рідну землю. Та, може, цим „голосом” був голос совісті?
Дізнавшись, що у Куско залишилися мізерні сили на чолі з недосвідченим юнаком, чанки запропонували інкам здатися. Коли ті відмовилися, висунули чергову, не менш глузливу пропозицію. Даємо тобі, зухвалий юначе, три місяці, щоб ти зібрав сили, дечому навчився. А то з тобою воювати нецікаво.
І взяли Куско в облогу.
У подальших подіях за завісою легенд проглядає реальна історія. Юному оборонцю Куско було чим здивувати чанків. І на його боці був сам бог.
Щоб відбити штурм, принц оживляв каміння (мабуть, перевдягав їх у військові обладунки, щоб чанки вирішили, що у нього більше людей, ніж насправді). Робив військові рейди в їхній табір (тут вже – без жодної містики). Чи то захопив мумію божественного предка чанків, чи то вбив самого ватажка (дані хронік різняться, та для чанків, у обох випадках – нічого хорошого).
Нарешті, під час вирішальної битви на допомогу Куско ніби нізвідки прийшла величезна армія. Тут також усе зрозуміло. Відомо, що Кусі Юпанкі просив дружні та підлеглі племена про допомогу. Ті ж зволікали до тих пір, допоки не побачили, хто перемагає, і приєдналися до переможців.
Безпосередня загроза для Куско минула, проте ні Кусі Юпанкі, ані чанки не хотіли зупинятися на півдорозі.
Фінальна битва відбулася у місцині Ічупампа і завершилися нищівним розгромом чанків.
Після перемоги народ Куско запросив свого захисника зайняти трон, проте той буцімто попервах бажав зберігати законність. Принц присвятив перемогу батькові – мабуть, сподівався, що той, нарешті, оцінить його. Та подолати батькове засліплення Урконом виявилося набагато складніше, ніж здолати чанків. Легенди донесли відомості про заколот та спроби вбити принца-переможця. Планував лихе чи то одноосібно Уркон, чи то Уркон зі згоди батька, чи обидва. Врешті-решт, обох спіткала кара. Уркон загинув у військовій сутичці – він був ще гіршим вояком, аніж правителем. Батька не стратили (бо це – найтяжчий гріх!), проте без покарання не залишили.
Колись Віракоча намагався зробити зі спадкоємця простолюдина. Тепер богорівний володар стояв навколішки перед героєм-пастухом, просив вибачення за боягузтво й зраду. Принц запропонував йому випити чашу ганьби – в прямому сенсі! Пригостив чичею з нічного горщика. Познущався, а потім... відправив „на пенсію”, чого Віракоча, до речі, й хотів. А сам став володарем інків.
Датою інтронізації Кусі Юпанкі (і першою офіційною датою інкської історії) традиційно вважають 1438 рік.
Ця дата, наведена у хроніці Ла Кабельо де Бальбоа, з середини ХХ сторіччя стала загальноприйнятою. Проте, на думку українського історика Вадима Анатолійовича Рубеля, традиційні дати правління інкських володарів треба переглянути. Зокрема, у випадку з Кусі Юпанкі, зафіксовані лише строки одноосібного правління. Період „двовладдя” з Урконом та співправління з батьком не враховані, а це загалом – майже 20 років! Наявні у хроніках й інші розбіжності. Якщо все врахувати, хронологія правління стане краще відповідати інформації стосовно віку історичних персонажів.
Так, із хронік відомо, що Кусі Юпанкі взяв владу юнаком і полишив її (і цей світ) у старості, проте загальноприйняті дати правління не „вписуються” у цю версію. Вважається, що він царював приблизно 30 років, тобто прожив 50, а 50-річний чоловік навіть у ті часи навряд би сприймався як „старець”. За хронологією Рубеля, усе стає на місце. Орієнтовна дата народження Кусі Юпанкі – 1390 рік, дата початку фактичного правління – 1412. Проте лише після смерті батька, у 30-х роках XV сторіччя, він міг бути визнаний „справжнім” царем. Загалом виходить 30 років офіційного правління, близько 20 „неофіційного” – тобто біля 50 років при владі і більше 70 років життя, що і зафіксовано у хроніках.
Творець імперії
При коронації Кусі Юпанкі взяв нове ім’я – Пачакутек (Пачакуті) – „Перетворювач Світу”, і виявився цілком гідним його.
У історію Пачакутек увійшов як завойовник, який значно збільшив територію держави, а також законотворець-реформатор, який здійснив кардинальний злам усіх сфер життя інків, перетворивши напівварварське-напівдержавне утворення в імперію. Що передувало – завоювання чи реформи – дані суперечливі. Імовірно, експансія та перетворення в суспільстві йшли одночасно, пліч-о-пліч. Збільшувалася територія держави – і ускладнювалися інструменти керування. Зростав добробут – і втілювалися амбітні проекти з будівництва, йшли нові реформи та... завоювання. Також цілком вірогідно, що Пачакутек особисто брав участь у військових походах змолоду, а у зрілі літа та під старість зосередився на державних перетвореннях, а військову справу доручав синам та здібним командирам з-поміж родичів.
Отож почнемо – традиційно, з його військових звитяг.
Після подолання чанків в інків залишився інший потенційно небезпечний конкурент – держава аймара. Боротьба за владу між аймарськими князівствами завершилася. Під рукою володаря-переможця опинилася значна територія: від західних кордонів сучасної Болівії до берегів Тихого океану, від пустелі Атакама у Чилі до перуанського міста Пуно. Її центром було озеро Тітікака, де й донині збереглися руїни Тіуанако – центру загадкової цивілізації.
Батько Пачакутека жив з аймара у мирі і навіть загравав з одним із його правителів – тим, хто був переможеним новим царем. Новий „імператор” мав іншу думку – забажав завоювати й приєднати до інкської держави їхні землі.
Почалася війна, в якій переміг Пачакутек. Цар аймара потрапив у полон. Його столиця стала володінням інків. Окрім земель, до їхніх рук потрапили інші скарби: багатотисячні череди лам та альпак – транспорт, одяг та „живі консерви” для імперських військ.
Пачакутек відвідав руїни Тіуанако та заснував на озері Тітікака багаті храми.
Наступним етапом військової кампанії став похід на захід – до океану. Під керівництвом Пачакутека інки оволоділи значною частиною узбережжя – від сучасних південних кордонів Перу до меж міста Ліма. У давнину там існували відомі доінкські культури – Наска та Паракас. Під владою „синів Сонця” опинилося сакральне місце – оракул Пачакамак. Іншим, нетиповим трофеєм походу стало... опудало кита.
Пачакутек повернувся з походу тріумфатором. Після урочистостей полонений володар аймара був страчений, його сини стали рабами, а народ – підлеглим інкам.
У наступних військових кампаніях Пачакутек особистої участі не брав. Він зосередився на державотворенні, а завоювання доручав здібним полководцям, зокрема, сину й спадкоємцю Тупаку Юпанкі. Інкські війська пішли на північ – у бік Еквадору. Їм вдалося захопити долину Кахамарки, проте остаточне підкорення північних територій відбулося вже при наступниках Пачакутека.
Те ж саме можна сказати й про могутнє царство Чимор, країну шанувальників Місяця та ювелірів, яка вузькою смужкою тягнулася вздовж всього північного узбережжя Перу: тисячу кілометрів у довжину і не більше ніж на 70 вшир. Спадкоємець імператора Тупак Юпанкі одержав кілька перемог у битвах із чиморцями, проте остаточно підкорити цю державу зміг лише тоді, коли сам став володарем інків.
Не надто успішними були й рейди інкських вояків у джунглі Амазонії. Інки нібито й перемагали, проте закріпитися не дуже вдавалося. На заваді стояв несприятливий клімат та дикість місцевого населення, яке погано підлягало „цивілізаторському” впливу та не прислухалося до наказів із центру. Одна з хронік наводить кумедну історію про те, як інки безуспішно намагались одягнути своїх нових підданих. Дикунські вожді весь день до вечора слухняно носили подарований ним одяг, а зранку знову приходили до інків голими. І їх можна зрозуміти – у тропічну спеку не дуже комфортно ходити у туніках з шерсті! Як, до речі, і самим „цивілізаторам”.
Військові експедиції тривали протягом всього правління Пачакутека, проте той, схоже, розглядав їх скоріше як рутину, ніж справу життя. Метою царя не було загарбати якомога більше – цю справу він залишив для наступників. Головним своїм завданням Пачакутек вважав наведення ладу у державі. Завдяки переможним походам володіння інків розрослися. Треба було впорядковувати як нові, так і прадавні території.
За свідченнями хроністів, у пору розквіту імперія інків складалася з чотирьох частин-провінцій – Суйу. Південна, Кольясуйу (підкорена країна аймара) займала узбережжя озера Тітікака, майже всю Болівію, північ та центр Чилі та північний захід Аргентини. Західна, Контисуйу – регіони на півдні та південному заході від Куско. Північна частина Еквадору та південь Колумбії формували третю, „північну” чверть – Чінчасуйу. Остання, східна чверть – Антисуйу, розташовувалася на схід від Куско та займала східні схили Анд та прикордонну зону лісів Амазонії. Сама ж держава звалася Тауантінсуйу – „Чотири Чверті”. Так от, вважається, що автором поділу був саме Пачакутек. Звичайно, у його часи „чверті” були значно меншими, проте сам розподіл та особливості адміністративного устрою були започатковані саме тоді.
Центром держави була столиця, „пуп світу” Куско. І виглядати вона мала відповідно.
Реконструкція головної площі міста – одна з перших справ, з яких почалися реформи Пачакутека. Він наказав знести там всі старі, ветхі хижі, в яких проживали нужденні. Замість них він спорудив палаци й храми. Віднині у серці інкської імперії мали право селитися лише найзнатніші, найславетніші – володарі, боги та їхній почт.
Пачакутек реконструював головний храм бога Сонця Коріканчу, спорудив для себе поряд з ним пишний палац – Коракору. Крім культових споруд та осель можновладців, на центральній площі розташовувався навчальний заклад для дітей як інкської, так і підкореної знаті, дім „Наречених Сонця” та... в’язниця – на острах ворогам та заколотникам. У її центрі височів кам’яний монумент – „Капак Усно” – „нульовий кілометр” інкської держави. Від нього розходилися дороги до чотирьох головних провінцій. Цей монумент символізував початок всього, „пуп” світового устрою та центр імперії. Так само, як її володар – Єдиний, Божественний Інка, Син Сонця.
Інка був власником усіх земель імперії, головним законодавцем і головнокомандувачем. Від його слова залежало все: мир та війна, будівництво, збір врожаю... Головним його обов’язком було забезпечувати найкращий світовий устрій, просвіщати „варварські” народи та примушувати жити згідно ладу та законів Синів Сонця.
Вищі державні, військові та жрецькі посади займали кревні родичі Інки. З них, як правило, обирали голів чотирьох Чвертей – частин імперії. З управлінням їхніх складових було складніше.
Всі підкорені держави ставали провінціями Тауантінсуйу. Традиційний стиль життя замінювався інкським устроєм, замість місцевих мов впроваджувалася „руна сімі” („мова народу”), тобто кечуа. Стосовно колишніх царів і можновладців – існували варіанти.
Якщо вони запекло, зі зброєю в руках, опиралися встановленню „нового порядку”, то їх страчували, а їхні землі та народи розчинялися в імперії. Якщо корилися – їх могли залишити при владі, проте вже не як незалежних володарів, а... імперських чиновників, які відповідають головою за прорахунок або непокору. Звичайно, колишнім царям це не дуже подобалося. А от їхнім підданим...
Ранньоколоніальні хроністи описують державу інків як подібну до Утопії чи Міста Сонця – зразкову, добре впорядковану, в якій панували суворі, проте справедливі закони, всі її мешканці були ситі, забезпечені житлом. Там ніхто не потерпав від голоду, свавілля можновладців, а хворі, вдови й сироти перебували на державному утриманні. І дещиця правди в цьому є.
Володарі інків, починаючи з Пачакутека, дбали про добробут своїх підданих. Відомо, що перший „справжній” імператор будував дороги та мости, поштові станції, наказував створювати в усіх провінціях склади продовольства, одягу, знарядь, щоб мати резерв у скрутні часи. Саме з цих запасів забезпечували вояків і робітників, які були зайняті в державних проєктах будівництва. Звідти також допомагали інвалідам та нужденним.
Прожитковий мінімум гарантувався всім, і це не могло не приваблювати нових підданих – колишніх „варварів”. Крім того, держава інків гарантувала відносну безпеку. Військові кампанії проходили на околицях. Воювали молоді чоловіки, схильні до пригод та бойових звитяг, решта спокійно займалася господарством. Бунти та чвари придушувалися у зародку. Адміністративний устрій не давав змоги місцевим „панам” перетворитися на свавільних самодурів. Наприклад, як раптом з’ясовувалося, що хтось у селищі помирає з голоду або краде через злидні, карали на смерть його голову. Тож законослухняні піддані Пачакутека могли розраховувати на спокій та добробут: кусень хліба, дах над головою... Та – не більше, ніж передбачалося за рангом.
Пачакутек вважав – кожен повинен знати своє місце. Прості люди – коритися та працювати, „не виявляючи щонайменшої непокори чи незгоди”, шляхетні – керувати ними, часом – милостиво, за потреби – „суворо, проте справедливо”.
Іспанських хроністів вражала схильність інків усе підраховувати. За переказами, за часів імперії від чиновників не могло сховатися ніщо: ані немовля у люльці, ані кукурудзяний початок, ані горщик, ані солдат, що крокує у війську. Все було підраховано, виважено, відміряне, розподілене та передбачене – навіть заняття громадян від народження до смерті.
Лінощі вважалися одним із найстрашніших гріхів, тож працювати повинні були всі – змалечку. Діти допомагали батькам по господарству та вивчали їхнє ремесло. Пачакутек суворо за тим стежив – наказав, щоб час від часу по домах ходили наглядачі і слідкували, чи є ознаки зношення на знаряддях праці для дітей. Так само суворо стежили за чистотою. Хазяйка-нечупара повинна була вимити усе, помитися самій – а потім випити цю брудну воду.
Юнаки віком від 18 до 25 років йшли до війська. Здібних, вродливих дівчат незалежно від стану могли відібрати для служіння Сонцю. Діви Сонця були чимось на кшталт жриць, а також... коханками Інки. Нікому іншому, крім Сонця та його намісника, належати вони не мали права. За незаконний зв’язок Діви нищили все її селище.
Більшість жінок уникали цієї сумнівної честі та ставали домогосподарками. Уникнути одруження вони не мали права, так само, як і чоловіки. Пачакутек завів звичай знаходити у селищах незаміжніх дівчат та холостих юнаків і силоміць одружувати їх.
Якщо юнаки виказували хист до військової служби, то і надалі залишалися в армії і мали шанс здобути керівну посаду. Якщо нічим не відзначалися, то поверталися додому – до сільської праці, державних „відряджень” на амбітне будівництво доріг, мостів, храмів та палаців.
50-річних громадян переводили на „легшу” роботу, наприклад, навчання дітей. Втім – працювати мали всі, навіть каліки, незважаючи на пайку від держави. Лише 80-річні „глухі старці” могли насолоджуватися вистражданим відпочинком.
І у війську, і в цивільному житті був прийнятий десятковий принцип обліку й контролю. Над десятком робітників чи воїнів стояв десятник, над сотнею – сотник, над тисячею – тисячник. Нижчими підрозділами керували місцеві „народні обранці”, більшими – шляхетні можновладці з Куско.
Нижчі звітувалися перед вищими. Усі разом забезпечували порядок у державі.
Порядок – на землі й на небі
Порядок – саме те, що полюбляв Пачакутек найбільше. Він прагнув підпорядкувати практично усе, навести лад не лише на землі, а й на небі.
Офіційною релігією для всіх провінцій став культ бога Сонця. Поклоніння місцевим божествам не заборонялося, проте ті вважалися підлеглими батькові-Сонцю.
Щоправда, сам сонячний бог не до кінця вдовольняв імператора. „Сонце не всемогутнє”, – вважав він, – „бо навіть найменша хмаринка спроможна затьмарити його золоту парсуну”. Отже, „Сонце не може бути всемогутнім богом, бо наділяє своєю ласкою нерівномірно – одних обігріває, а інші в цей час мерзнуть”. Крім того, воно не довершене, „бо не дозволяє собі відпочити і весь час мандрує небом”.
Але Пачакутек розумів, що поклоніння Сонцю – прадавня народна релігія. „Хай і залишається вірою плебеїв!” – вирішив імператор. Для шляхетних, вважав він, потрібно щось більш витончене.
Пачакутек намагався відновити культ бога-творця Віракочі, який на той час вже втратив популярність і деякою мірою був скомпрометований батьком. Цей бог – творець всього живого, проте сам він не був ніким створений – з’явився нізвідки. Віракоча невловимий, отже, пізнати його можуть лише ті, хто здатен до філософських розмірковувань – еліта.
Пачакутек пропагував культ Віракочі, складав на честь бога-творця гімни. Деякі з них дійшли до нашого часу. Та, незважаючи на всі його старання, культ бога Сонця залишався популярнішим. Незрозумілий Віракоча сприймався не дуже.
Крім релігійної, Пачакутек здійснив і календарну реформу. Він намагався об’єднати місячний та сонячний календарі, переніс початок року з січня на грудень – день сонцестояння, встановив дати свят і терміни сільськогосподарських робіт.
Цікавився імператор і історією. Він доручив „науковцям” створити „справжню” історію інків, перетворити незначне донедавна плем’я на обраний народ Дітей Сонця.
Піклувався володар і про освіту підданих. Він заснував школу, в якій діти місцевої та підкореної еліт навчалися разом, вчилися керувати й нести далі „найкращий у світі порядок”.
Отже, Пачакутек намагався підкорити час і простір, а також контролювати всі діяння підданих.
Усі громадяни, від вищих до нижчих, повинні були жити за трьома засадами: „Не бреши. Не кради. Не лінуйся”. Цікаво, що заповіді „не вбий” у інків не було. Пачакутек був реалістом й розумів, що у воєнізованій державі вона нездійсненна. Проте робив застереження: „Той, хто вбиває іншого, не маючи на це наказу або не задля справедливої справи, сам себе засуджує на смерть”. Вбивць страчували згідно кодексу законів, створених особисто Пачакутеком.
Не менш тяжким злочином, на його думку, було злодійство. „Злодії, маючи можливість заробляти на своє майно чесною працею і володіти ним законним чином, хочуть заволодіти ним, крадучи й обкрадаючи інших; з цієї причини справедливо вішати того, хто став злодієм”, – стверджував імператор.
Перелюб, на його погляд, схожий на крадіжку.
„Спокусники, що ганьблять чужу честь та гідність і крадуть мир та спокій у родинах, повинні бути оголошені злодіями і засуджені на смерть без жодного вагання”.
Жорстоко каралися зрада та богохульство. Зв’язок із „дівами Сонця” загрожував смертю не лише спокуснику й спокушеній, а й рідні обох.
Боровся Пачакутек і з корупцією. На спину недбалих службовців скидали величезний камінь. Суддів-хабарників карали смертю, бо, якщо вони „приймають підношення від торгівців чи то конфліктуючих сторін”, то „повинні вважатися злодіями”. Державних злочинців та підкорених вождів кидали до підземелля з хижими звірами. Це було щось на кшталт „божого суду”. Якщо засуджений виживав, то його милували.
Пачакутек ненавидів лінощі й брехню. Не виносив заздрісників та нетерплячих, бо „нетерплячість є ознакою низької й брудної душі, поганого виховання та ще гірших звичок”, а заздрість – „то черв-деревоточець, який роз’їдає та пожирає нутрощі заздрісника”.
Він цінував чесних, наполегливих, стійких. „Шляхетний та відважний чоловік розпізнається завдяки стійкості у бідах”, – проголошував Пачакутек, пригадуючи свою важку юність.
Творець імперії інків, воїн, філософ, законодавець та поет прожив довге життя. Він помер, як вважається, між 1466 та 1471 роками. В ті часи держава інків досягла найвищого розквіту.
Ідеальний володар чи тиран?
Історія мудрого володаря відома нам із хронік іспанців, які записали легенди підкорених, та творів місцевих літописців-метисів. Історичність особи Пачакутека не викликає жодних сумнівів, а от стосовно його біографії, діянь – то справа інша. Невідомо, які з них дійсно належать йому, а які – додані пізніше. До того ж, при співставленні інформації з різних хронік впадають в око хронологічні розбіжності та протиріччя. Одні літописці зосереджуються на військових звитягах володаря інків, інші – на його законотворчій, державницькій діяльності та господарському хисті.
Так, приміром, у ґрунтовній праці іспанського конкістадора Хуана Діеса де Бетансоса-і-Арауса, соратника завойовника інків Пісарро, згодом – другого чоловіка останнього імператора інків, Пачакутек зображений передусім як вправний господарник. (До речі, ця хроніка стала відомою завдяки наполегливій праці над перекладом та публікації українських істориків В.М.Талаха , С.А.Купрієнка та В.А.Рубеля.) У ній навіть при описі військових походів Пачакутека більше уваги надається підготовці, збору спорядження та побудові комунікацій, ніж самим військовим діям. Наприклад, у розділі, в якому йдеться про кампанію проти народів сора та лукано (рукано), більшу частину займає опис... будівництва мостів, потрібних, щоб дійти до їхніх територій, а перебіг військових дій подається похапцем. Багато уваги Бетансос приділяє господарським та будівничим проектам Пачакутека та його законотворчій діяльності.
Та в цілому, і у напівзабутій хроніці Бетансоса, і у популярному „бестселері” ранньоколоніальних часів – „Королівські коментарі про інків” принца-метиса Гарсіласо де ла Веги, і в багатьох інших історичних працях ранньоколоніальних й пізніших часів Пачакутек – зразковий, майже ідеальний володар. Часом складається враження, що він – не реальна людина, а збірний образ, символ „ідеального монарха індіанців”, створений за спільним шаблоном для Перу та Мексики. Адже в історії Пачакутека важко не помітити паралелей з іншою видатною особою доколумбової Америки – царем Тескоко Несауалькойотлем, який жив та владарював в той саме час, проте на іншому боці континенту – в Мексиці. Співпадають навіть деталі біографії. Бурхлива юність: вигнання та боротьба за трон, військові походи та блискучі перемоги. У зрілі роки – реформи й будівництво. На схилі літ – захоплення поезією та філософією, пошук нових релігійних концепцій. Навіть в останньому обидва йшли спільним шляхом – до ідеї Єдиного (чи Головного) Бога. Схожі й їхні поетичні вподобання. Гімни на честь Віракочі авторства Пачакутека знаходять паралелі у давньоацтекській ліриці, класиком якої вважається Несауалькойотль.
Але є і відмінності. Несауалькойотль, не відміну від Пачакутека, все ж таки не зовсім „еталон”, а жива людина з вадами. Він був небайдужий до слабкої статі. У легендах збереглася пам’ять не лише про його звитяги й державницьку мудрість, а і скандальні історії, в яких замішане жіноцтво. Щодо Пачакутека нічого подібного нема. Імовірно, у приватному житті він справді діяв згідно власної максими: „Той, хто не в змозі керувати власним домом і родиною, ще менше спроможний до керування державою”.
У хроніках: і нащадків інків, і завойовників Пачакутек завжди зображений мудрим державним діячем і розумною, врівноваженою людиною. Таким і закарбувався його образ у віках. Щоправда, існує одне джерело, в якому перший „імператор” інків змальований тираном і самодуром. Проте це не історична хроніка, а... п’єса.
Йдеться у ній про заборонене кохання доньки імператора й військового ватажка. Здібний хлопець не належав до кревної спадкової еліти, тож, на думку батька, не мав жодних шансів. Проте закохані так не вважали...
Зачин доволі тривіальний, проте п’єса „Ольянтай” сама по собі аж ніяк не банальна. Не лише тому, що, на відміну від хронік, написана кечуа – мовою інків. Вона тримає у напрузі від початку до кінця. Стрімкий розвиток подій: гнів тирана, страждання закоханих, повстання й перемога... Підступ і зрада. Таємнича полонянка в підземеллі. Все це сплітається у тісний вузол і завершується... „голлівудським” хепі-ендом!
Яскраві персонажі, що запам’ятовуються. Найцікавіші, як на мене, другорядні – смілива й безпосередня донька Ольянтая, веселий слуга. „Амплуа” Пачакутека дивує найбільше. Як вже йшлося, в цьому творі він – не зразковий володар, а тиран, тобто центральний негативний персонаж. Пихою та необачними вчинками він провокує розбрат у країні. Це суперечить історичним відомостям про Пачакутека та його загальноприйнятому образу. Здавалося б – навіщо перейматися зображенням історичних осіб у літературних творах! Хай там що автор навигадує – то його справа!
Проте... Ця п’єса – не лише літературне, а й певним чином історичне джерело. Існує думка, що її створили ще за часів інкської імперії, тож зображення дійових осіб може бути доволі правдивим. Проте ця думка суперечлива. Європейський вплив у „п’єсі інків” неважко розпізнати і не фахівцю. Тому популярна й протилежна точка зору. Згідно неї, п’єсу „Ольянтай” створили аж наприкінці XVIII сторіччя, напередодні відомого повстання індіанців під головуванням Тупака Амару ІІ. Якщо це справді так, то зрозуміло, чому Пачакутек у ній – тиран. Монархів у ті часи не дуже жалували.
Аргументи на користь двох „полярних” версій доволі хиткі. Найреалістичнішим виглядає третій, компромісний варіант. Його дотримувався видатний історик Юрій Олександрович Зубрицький – перша людина в СРСР, яка оволоділа „мовою давніх інків”. Вчений багато років вивчав та перекладав „Ольянтай” і висунув ідею, що п’єсу створили у ранньоколоніальні часи – десь між кінцем XVI та початком XVII сторіччя. „Це був період, сповнений трагізму, коли один за одним руйнувалися стародавні інститути інкського суспільства, поступаючись місцем тим, що прийшли зовні”, – писав він. Саме тоді, на думку вченого, невідомий автор п’єси міг отримати точне знання особливостей життя в державі інків, і в цьому йому допомогли не хроніки, а „саме життя і ще жива усна традиція”.
Трактування образу Пачакутека пов’язане з особистістю автора п’єси. Її головний позитивний герой – Ольянтай. Автор симпатизує цьому персонажу. З його подачі ми також співчуваємо йому, розглядаємо події з його точки зору. Але... Хто він такий, той Ольянтай?
У добу соціалізму відомий чеський дослідник та популяризатор доколумбових культур Мілослав Стінгл (який, до речі, переклав цю п’єсу чеською) висловив припущення, що головний герой – то людина з народу, селянин-пурех, який піднявся до керівних посад виключно завдяки власним здібностям. Зрозуміло – в ті часи подібне трактування було модним, проте воно суперечить тексту п’єси. У ній немає найменшої згадки про „селянське” походження героя. Навпаки – акцент в ній робиться на зовсім іншому. Ольянтай зображений як могутній ватажок, законний володар або спадкоємець Антисуйу. Мешканці цієї області щиро радіють поверненню свого „справжнього” царя, беззаперечно йому підкоряються. У тексті є натяк на те, що Ольянтай чомусь навчався в самого Пачакутека – отже, був наближений до вищих кіл. Проте – не кревним інкою.
Отже, Ольянтай, змальований у п’єсі – представник місцевої еліти підкореної інками держави. Саме цей прошарок суспільства втратив найбільше від реформ Пачакутека, отже, мав всі підстави вважати того „негідником” і „тираном”. Адже той перетворив їх, володарів, рівних богам, на виконавців наказів із центру, гвинтиків системи, позбавив їх та їхніх нащадків влади й привілеїв. Принижені, позбавлені влади царі, їхні нащадки й спадкоємці мріяли про повернення „добрих старих часів” та повставали. Для них Пачакутек був найлютішим ворогом, уособленням „світового зла”.
Біль від цієї травми не вщухала і в часи поневолення іспанцями. Імовірно, невідомий автор „Ольянтая” був індіанцем чи метисом шляхетного, проте не інкського походження, який здобув освіту в одній з елітних шкіл для дітей підкореної знаті, створених колоніальною адміністрацією. Там він досконало опанував іспанську мову та ознайомився з кращими зразками іспанської драматургії. Як і прадавні місцеві легенди, вони органічно увійшли в тканину його твору. Не виключено, що цей невідомий митець вважав себе нащадком Ольянтая.
Історичне підґрунтя п’єси існує. У вже згаданій праці Бетансоса, оприлюдненій українськими вченими, йдеться про велике повстання в Антисуйу, яке спалахнуло після смерті Пачакутека або в останні роки його життя – приблизно у той час, як і у п’єсі. До речі, при порівнянні хроніки Бетансоса та п’єси помітно, що остання створена значно пізніше. В ній наявна романтизація й ідеалізація мешканців Антисуйу. У хроніці вони – дикуни-людожери, у п’єсі – відважні та шляхетні воїни. Чи це також – відмінності між про-інкським та про-регіональним підходами?
На прикладі цих творів можемо помітити, що у ранньоколоніальних текстах збереглися два рівні народної пам’яті. Перший, „імперський”, притаманний нащадкам кревних інків. Для них підкорені народи – дикуни, а володар, що прибрав їхні землі до рук – зразковий державний діяч. Для нащадків самих „дикунів”, яких силоміць „цивілізували”, позбавили звичного способу життя та власної еліти спочатку інки, а потім – іспанці, герої – борці за свободу, власний вибір, а поневолювачі та їхні посіпаки – негідники й деспоти. Варто зазначити – як перше, так і друге здебільшого стосується еліт. Пересічні громадяни могли мати іншу думку, проте вона ніде не зафіксована.
З часом розбіжності стиралися – як між „елітою” та „плебсом”, так і між „кревними” й „не дуже” інками. Залишився спогад про стабільність і велич. Символом „золотої доби” зниклої держави став Пачакутек – „ідеальний володар”. В наш час у сучасному Перу на його честь споруджені численні монументи.
Тетяна ПЛИХНЕВИЧ
Засновник та видавець