Поляк відкриває Америку

Книга дитинства

Пам’ятаю: дитинство, зима, така ж холодна і сувора, як і ця. Ще досить рано, проте за вікном – мороз та темрява. У світлі настільної лампи – розгорнута книга. Занурююсь у її сторінки – й похмурий світ зникає. Замість морозної ночі – тропічний світанок над морем. Пальми, пісок, теплі хвилі. Голоси невідомих тварин із нетрів. Вітрило на обрії. І – карколомні пригоди.

Нащадок вірджинських піонерів збунтувався проти лордів, які хочуть відібрати його землі, відвойовані від природи... й індіанців. Бунт придушено, за голову сміливця оголошують винагороду. Той знаходить порятунок на піратськім кораблі, який пливе до Вест-Індії. Проте шторм відносить корабель до Венесуели, а потім трощить його. З усієї команди рятуються та допливають до незаселеного острова лише кілька осіб. Це – наш герой-піонер, двійко юних рабів-індіанців та капітан-негідник, їхній кат, з яким останні дуже швидко розправляються.

Наступні розділи – докладний опис робінзонади на острові очима поселенця із Вірджинії – людини, яка на власному досвіді знає, як-то жити у лісі, полювати, боронитися від диків звірів, перемагати голод та хвороби. На цих сторінках автор та його герой полемізують із Даніелем Дефо та його славнозвісним романом. „Новий Робінзон” щиро захоплювався цією книгою, проте, коли випала нагода скористатися її рецептами, він усвідомив – багато в чому вони – „кабінетна вигадка”. Її автор ніколи не був в тих краях, не знав особливостей клімату, різноманіття рослин і тварин, не відчував, як-то воно – полювати чи потерпати від голоду та лихоманки. Тому і „рецепти Робінзона” багато в чому неприйнятні. До того ж, Дефо часто грає зі своїм героєм „в піддавки” і наділяє його майже всім, що треба ледь не з самого початку усамітнення.

„Робінзон з усім його начинням був у порівнянні зі мною могутнім лордом!” – з розпачем роздумував його „колега”. У нього самого не було навіть чим розпалити вогонь, а з усіх знарядь – лише мисливський ніж.

Та досвід піонера зіграв свою роль. „Робінзон” поступово облаштовувався: знайшов у печері житло, навчився полювати за допомогою саморобного луку та сілців, придумав, як добувати вогонь. І, врешті-решт, задумався над тим, як утекти з острівного полону, дістатися до людей.

Сміливець вирушив досліджувати острів – і скоро з’ясував, що не самотній. Він не знав про „співмешканців” лише тому, що вони зайняли його інший бік.

На невеличкому, відрізаному просторі зустрілися ворожі світи: поневолені, гноблені індіанці та один з тих, хто позбавляв їх землі і свободи. І донедавна вважав це нормальним і гідним. Звичайно, почалося з сутичок. Потім – крихкий мир, перші кроки до порозуміння. На щастя, під час недовгої „піратської” кар’єри піонер-бунтівник виявився людянішим за інших: співчував замученим рабам і навіть, ризикуючи життям, врятував    одного з них. Проте взаємні забобони й упередження ще довго давалися взнаки. І – ледь не востаннє – виринула тінь Робінзона Крузо. Якщо білий поселенець – „Робінзон”, ким, за логікою, мають бути його індіанські компаньйони? Звісно, „П’ятницями”! Та спроба „перевиховання” дикунів на літературних персонажів зустріла спротив на межі конфлікту. Колишні раби не захотіли перетворюватися на усім задоволених слуг, які дивляться до рота пану і господарю. Та й обставини співіснування не сприяли цьому. Врешті-решт всі троє зрозуміли, що краще кооперація на рівних, ніж відносини „підлеглий-пан” чи то відкрита ворожнеча.

Тінь Робінзона Крузо відійшла, а разом з нею – непорозуміння і конфлікти.

Троє вигнанців діють по-дружньому, разом. Гуртом, ризикуючи життям заради одне одного, долають могутнього володаря лісів – кровожерливого ягуара. Разом майструють плота та намагаються відпливти з острова на материк, який, як з’ясувалося – лише в кількох милях.

Цій спробі завадила течія. Проте, немов винагорода за пристойну поведінку, на вигнанців раптово звалюється казковий скарб. До острова приплив відносить судно, постраждале після сутички з піратами. На ньому – саме те, що їм потрібно: знаряддя, зброя, порох, кулі та... розкішний одяг. Царський подарунок долі (й автора)! Чи – „гра у піддавки”, як у Дефо? Бо скористатись „подарунком” довелося зовсім скоро...

Морський двобій не лише винагородив вигнанців, а і немов зняв чари, що ховали острів від навколишнього світу. Після року самотності на його мешканців завітало одразу дві групи „гостей”. Спочатку – раби, які втекли з сусіднього острова Маргарита, у водах якого добували перли для іспанців. Ледь встигли познайомитися, порозумітися, як втікачів наздогнала погоня. Біля острова хижо кружляє іспанський корабель з до зубів озброєними людоловами. Чи вдасться героям врятуватися і перемогти у нерівній борні?

...Вже не зимовий вечір, а тропічна ніч. Замість неспішної робінзонади – бойовик. Непомітно гортаються сторінки. Швидше! Далі!

Звичайно, все закінчується перемогою. Іспанський загін винищений вщент. На трофейному кораблі „робінзони” й колишні раби вирушають на пошуки пригод....

Тим і завершилася перша книга – вітрилом надії в безкрайньому морі. Проте... Це – лише зав’язка історії.

Дивний збіг (проте – цілком прийнятний у літературі!). Більшість рабів-утікачів походить з того ж племені, що й індіанці-„робінзони”, а ватажок, до того ж, їхній родич. Ще у цій групі кілька африканців і, звичайно, жінка – яка ж романтика без чистого кохання! „Білого брата”, який допоміг здолати ворогів та дістатись додому, радо приймуть у племені і, за потреби, проведуть до поселень англійців. Проте сталося по-іншому...

Якщо у першій книзі – море та безлюдний острів, то у другій – велика ріка Оріноко, дикий, незайманий тропічний ліс. І пригоди, пригоди... Пошуки зниклого племені, військові союзи та змови, полювання на екзотичних тварин та бої. Колишній піонер, вигнанець Робінзон перетворюється на могутнього вождя – Білого Ягуара, друга та  захисника індіанців. Він долає недовіру та підступ старої племінної верхівки, перемагає шамана-злочинця. Завдяки дипломатичному хисту відводить від племені загрозу поневолення іспанцями, а згодом – запобігає його знищенню через „троянські” дари тих.

Криваві зіткнення, як це не дивно, відбулися не з європейськими колонізаторами, а... з індіанцями іншого племені. Не мирними землеробами-араваками, а вояками-карибами, яких конкуренти іспанців – голландці озброїли й навчили полюванню на людей. Від розборів колоніальних держав потерпають передусім корінні мешканці, винищуючи один одного в безглуздих війнах заради інтересів інших – третіх. У цьому – і цинізм, і сувора правда книги.

Якщо індіанці з індіанцями можуть позмагатися на рівних, то з „господарями долі” – європейцями треба зберігати обережність. Після того, як Білий Ягуар „відшив” іспанців та відбив зазіхання голландців, його особою зацікавились... англійці. Пристали до нього з пропозицією допомогти відвоювати узбережжя Оріноко від іспанців і легально правити у цих краях – звичайно, під протекторатом вже англійської корони як її представник, губернатор.

Щедра, казкова пропозиція! Проте... Слово самому Білому Ягуару:

„Англія навела би тут лад. Та – який? ...Що обіцяв цей новий лад тубільцям, я надто добре знав завдяки особистому досвіду у інших північноамериканських колоніях...

Можна сказати, що це невблаганний хід історії, і перед твердістю, енергією та підприємливістю англійців тубільці були приречені на таку долю. Чи повинен я, знаючи це, сприяти проникненню на Оріноко таких небезпечних людей: твердих, енергійних, підприємливих?”

Колишній піонер, борець з іспанцями робить парадоксальний, проте слушний висновок. Оскільки в цих землях іспанці – найслабші, то краще триматися... них. Лише таким чином можна забезпечити відносну незалежність індіанців.

У фіналі другої книги Білий Ягуар ввічливо відмовляється від пропозиції англійців та проголошує, що „використає весь свій вплив, щоб не допустити на Оріноко колоністів жодної з європейських націй”.

Він не зраджує ні цьому принципу, ані ідеї підтримувати нейтралітет зі „слабкими” іспанцями. Тож не дивно, що у заключній частині трилогії (написаній пізніше за попередні, і, як мені здалося, набагато слабшій) Білий Ягуар не відкидає запрошення іспанців вирушити до голландської колонії для розв’язання територіальних суперечок. Вирішує він їх досить своєрідно – провокуючи бунт африканських рабів на голландських плантаціях та беручи самих плантаторів у заручники. Індіанцям – союзникам голландців щастить менше...

Ціль виправдовує засоби – араваки Оріноко не матимуть над собою інших білих ватажків, крім нього.

Ось така дитяча-недитяча книжка. Захопливі пригоди та складні морально-етичні питання. Жорстокий „закон джунглів” – й шляхетність відносин. Вороже оточення – й світло надії. І незвичний, приголомшливий „ефект присутності”. Наче не читаєш книгу, а живеш у ній. За динамікою, насиченістю подіями вона не поступається найкращим творам Стівенсона і Майн Ріда – класиків пригодницького жанру, а у дечому їх навіть перевершує. Надовго запам’ятовується герой – харизматичний Білий Ягуар. Хто він? Вигаданий персонаж  чи історична особа?

Історія розповідається немов би ним самим, від першої особи. А у передмові зазначено – в іспанських колоніальних архівах венесуельського міста Кумана нібито збереглися згадки про загадкового білого, який у 20-х роках XVIII століття з’явився на берегах Оріноко і довгі роки боронив місцеві індіанські племена від зазіхань європейців. Більше того – нібито і сама книга створена на основі вцілілих нотаток самого Білого Ягуара, справжнє ім’я якого... Ян Бобер!

Так. Саме Ян! Не Джон, Джек, Френсіс чи то Жан. Загадковий білий вождь був не англійцем чи французом, а... поляком.

Поляк на Оріноко? Чи можливо? Чи не надто фантастичне це припущення? Звідки взятися поляку в Південній Америці, яку ледь не з часів відкриття ділили й шматували „великі цивілізовані держави”: Іспанія, Португалія, Франція, Англія, Голландія й навіть Німеччина. Проте – ніколи й аж ніяк не Польща?

Поляк у Америці

Йшли роки. Давня дитяча книжка поступово відходила у спогади.

Раптом... Несподівана зустріч. Той самий тропічний ліс та велика ріка. Та ж неспішна розповідь: про мандри, полювання, зустрічі з тубільцями.... Ті самі інтонації, ті самі фарби. Неначе повернувся Білий Ягуар і знов переповідає про свої пригоди.

Щоправда, є й відмінності. У книзі – вже не XVIII століття, а ХХ. Ріка – не Оріноко, а Амазонка. Оповідач – не індіанський вождь, а мандрівник-натураліст. Проте – дійсно поляк, який розповідає сам свою історію.

І зветься він Аркадій Фідлер. Ніяких сумнівів немає – це ім’я стоїть на обкладинці книги. А у передмові зазначено: Аркадій Фідлер – дійсно польський мандрівник, який об’їздив півсвіту, проте найбільше чомусь полюбляв Америку – туди він повертався неодноразово.

Пригадалося, що саме це ім’я стояло і на обкладинці книги про пригоди „Білого Ягуара – вождя араваків”. У дитинстві це не здалося важливим, та запам’яталося.

Пізніше до рук (і домашньої бібліотеки) потрапляли інші книги Фідлера – про далекі краї, їхню природу та тубільців. Поступово дізнавалась і про автора. Аркадій Фідлер виявився досить загадковою, „закритою” особою. Про його подорожі відомо більше, ніж про приватне життя. Особисті риси, моменти життєвого шляху яскравіше розкриваються у книгах автора, ніж у біографічних нарисах про нього.

Загалом виходить ось така картина.

Аркадій Фідлер народився 28 листопада 1894 року у місті Познань, яке входило тоді до пруської частини Польщі і вимовлялося по-іншому – Позен. Його батьком був відомий видавець Антоні Фідлер, який змалку прищепив нащадку любов до природи та книг. Зі спогадів Фідлера, розкиданих по сторінках його творів, дізнаємося, що батько помер передчасно.

Аркадій закінчив філософський факультет Ягеллонського університету в Кракові, та філософія його не дуже вабила. Отож, юнак продовжив навчання, обираючи вже те, що припадає до душі. Він опанував природничі науки у Берлінському та Познанському університетах (деякі пишуть – і у Лейпцігському).

Як і його персонаж, Білий Ягуар, Фідлер не стояв осторонь боротьби за свободу. Він брав участь у Великопольскому повстанні 1918 – 1919 років проти панування Німеччини над питомими польськими землями і входив до складу Польської  військової організації – за деякими даними, був навіть одним із її творців. Опісля цього деякий час служив у жандармерії. Проте його манили не військові звитяги, а мандри і бажання ділитися побаченим зі світом.

У 1925 році вийшла перша книжка Аркадія Фідлера „Крізь вири та пороги Дністра”. Це розповідь про те, як група друзів пливе на двох дністровських човнах із Самбора через Галич до Заліщиків. Автор блискуче описав пригоди веслярів, навів багато цікавих відомостей про села та міста, повз які проходила мандрівка. В той час це була територія Польщі, проте зараз – Україна. Не може не тішити, що перші кроки і творчий дебют відомого мандрівника й письменника пов’язані з нашою країною.

Першу свою закордонну мандрівку Фідлер здійснив у 1927 році – до Норвегії. А вже за рік, у 1928 році, він вирушає за океан – до Бразилії. У джунглях він проводить більше року, збираючи зразки флори та фауни. До Польщі привозить колекції, двадцять живих тварин і... враження, які згодом оформлює у книгу „Бихос, мої маленькі друзі”.

Перші книги Фідлера про його мандрівки не були аж надто популярними. А ось наступна – „Риби співають в Укаялі” – „вибухнула”.

У 1933 році Фідлер знову в Бразилії. Він здійснює подорож Амазонкою майже крізь весь континент – від бразильського міста Пара до перуанського Ікітоса. Від Ікітоса мандрує однією з приток Амазонки – Укаялі джунглями Східного Перу, допоки не облаштовується у Кумарії, де займається збором колекцій для польських музеїв. Експедиція триває до 1934 року. Весь цей час Фідлер не лише збирає колекції флори та фауни, а і пише репортажі про побачене в далеких землях. Повернувшись, він упорядковує їх в окрему книгу, яка стає сенсацією і майже одразу перекладається багатьма мовами.

У СРСР  ця книга спочатку стала відома у скороченому вигляді під назвою „Поклик Амазонки” («Зов Амазонки», 1937).

У 40-х роках автор знову відвідав Амазонію, після чого переробив і доповнив зміст свого бестселера. У 1955 році у Варшаві була видана оновлена версія „Риб...” Саме з цього видання у 1963 році зроблена та версія, яка стала широко відомою в нашій країні.

Загалом „Риби співають в Укаялі” витримала 32 видання 15-ма мовами світу.

У 1935 році була поїздка до Канади. Фідлер здійснив її не як натураліст-дослідник, обтяжений замовленнями з наукових інститутів, а як вільний мисливець на лосів. Від подорожніх вражень народилася книга „Канада, що пахне живицею”, яка також стала бестселером.

Потім були Мадагаскар, Таїті... А далі – Друга Світова війна.

Початок війни Фідлер зустрів на Таїті. Проте не став перечікувати небезпеку на екзотичному острові, а вирушив... до Франції, де вступив до сформованої там польської армії. Потім Фідлер служив у Великій Британії у званні лейтенанта піхоти, був військовим кореспондентом. Від воєнних вражень залишилися книги „Ескадрилья 303” (про легендарну польську ескадрилью імені Косцюшко, яка брала участь у битві за Британію) і „Дякую, капітане, дякую” (про звитяги польських моряків).

Після цього була загадкова поїздка до США (і, як зазначено у деяких джерелах – Вест-Індії та Бразилії). Після закінчення війни – повернення в Європу, до рідної, хоч і трансформованої, Польщі. І – знову мандрівки всім світом: як натураліст, журналіст та письменник.

За своє довге життя Фідлер здійснив біля 30 подорожей. Побував у Індокитаї: В’єтнамі, Лаосі та Камбоджі; кілька разів був у Західній Африці та на Мадагаскарі. Відвідав Нігерію, Грузію, мандрував Східним Сибіром.

Та більше всього до душі йому припав Американський континент. Обидві частини – Північна й Південна. Аркадій Фідлер тричі побував у Бразилії, двічі – у Гаяні та Перу, а у Канаді – чотири чи то навіть п’ять разів! Відвідав інші країни континенту, зокрема, Мексику та США.

Кожній поїздці передувала ретельна підготовка. Фідлер збирав інформацію про історію країни та її сучасність, клімат та природу, прокладав за картами маршрут майбутніх подорожей. А також... встановлював контакт зі спільнотами поляків, які проживають у ключових місцях маршруту. Аркадій Фідлер мав хист знаходити співвітчизників у найнесподіваніших місцях планети. У Перу він спочатку гостював у одного з них в амазонському Ікітосі, а у нетрях зупинився для досліджень у напівзакинутій польській колонії Кумарія. Мисливська мандрівка до Канади почалася з гостювання у такого собі „простого канадського трапера” родом із Польщі. Згодом був сформований своєрідний „мисливський загін”: два поляки і два індіанці. У ньому всі добре розумілися один із одним, діяли злагоджено та дружньо.

Якось Аркадій Фідлер примудрився знайти в Амазонії... навіть естонця! Як той там опинився – справа темна. Щоправда, цей екзотичний персонаж не справив приємного враження на мандрівника.

А от співвітчизники – то інша справа!

Кожна книга про подорожі містить сторінки про видатних поляків, які відзначилися в історії, політиці чи економіці тієї чи іншої країни. А також – про польських поселенців, які зберегли національну ідентичність та традиції у середовищі настільки чужому й незвичному, де і просте виживання – тяжка справа.

З гордістю пише Фідлер про інженера Малиновського, який створив найвищу (на початок ХХ сторіччя) дорогу в Андах, професора політехнічного інституту Габіха, інших польських науковців, інженерів, землеробів, які зробили внесок у економічний розвиток Перу.

Набагато вагоміший „польський слід” залишився в Північній Америці. У книзі „Канада, що пахне живицею” автор присвячує окремі розділи золотошукачу Станиславу Шишці, інженеру та підприємцю Казимежу Гзовському, який побудував першу залізничну колію між Канадою та Сполученими Штатами та перший міст через Ніагару, борцю за самоврядування Канади Миколі Шульцу...

Поруч з історіями про поляків, які інтегрувалися до західного світу і прислужилися новій батьківщині – оповіді про тих, хто навпаки, стоїть на сторожі традицій. Це члени громади кашубів, які боронили свою мову та релігію на рідній землі  від прусаків, а за океаном – від англосаксів: громадський діяч та журналіст Ян Фліс та компаньйон письменника в мисливських мандрах пан Станислав.

Незважаючи на всю повагу Фідлера до співвітчизників, все ж таки його книги – не про поляків у Канаді чи Перу, а книги саме про Перу, Канаду чи Бразилію, їхню історію, людей, природний світ.

Аркадій Фідлер написав біля 30 книжок, які перекладені 23 мовами світу і видані загальним накладом в кілька десятків мільйонів екземплярів. Більшість з них – репортажі про мандри натураліста-дослідника та журналіста. Природа та люди – ось що найбільше цікавить Фідлера у подорожах.

Люди – це і попутники, і випадкові знайомі, і офіційні особи, з якими доводиться „перетинатися” у справах, і співвітчизники та представники корінних народів. Тубільців і простих трударів автор змальовує з симпатією, а от для ділків не шкодує сарказму.

Для описів природи – зовсім інші інтонації. Журналіста в цих описах перемагає поет. Немов би власними очима бачиш джунглі тропіків, ліси, річки та озера Канади, диких лосів і тапірів, піраній та щук, папуг ара та крихіток колібрі... Як співця природи, Фідлера порівнювали з Сетоном-Томпсоном, проте деякі сторінки його творів нагадали мені також Дарелла. Хоча Сетон-Томпсон, справді, ближчий. Дарелл полював на живих тварин, намагався не робити їм жодної шкоди. Фідлер, мисливець-колекціонер, поєднує захоплення тваринним світом із первісною, прагматичною жорстокістю. Якщо тварина потрібна як колекційний екземпляр чи свіже м’ясо для мандрівників – ніяка краса не врятує від кулі! Не дивно, що при такому підході спроба зібрати зоопарк закінчилася невдачею! Не той психотип, не ті навички! Щоправда, шанобливо-прагматичне ставлення Фідлера до природи співзвучне зі сприйняттям тубільців. Тож цілком природно, що досліднику легше порозумітися з індіанцем, аніж з міським чиновником!

Цікаві та інформативні історичні екскурси містить чи не кожна книга Фідлера. Барвистими й колоритними  є його нариси  про сьогодення (часу написання).

Фідлер писав про амазонські джунглі та Канаду, Мадагаскар, В’єтнам, Африку, Вест-Індію, інші далекі та екзотичні краї. Найбільш популярні його книги: вже згадана вище „Риби співають в Укаялі” (про Бразилію та Перу), „Канада, що пахне живицею”, (1935), „Гаряче селище Амбінанітело” (1953, про Мадагаскар), „Дикі банани” (1959, про Індокитай) та „Ріо-де-Оро” (про Південну Америку).

З 50-х років ХХ століття Аркадій Фідлер, паралельно з роботою над оприлюдненням подорожніх вражень, починає писати пригодницькі твори для підлітків. В них акумулювався досвід Фідлера-мандрівника, його особисті враження від напівдикого життя у первісних лісах, спілкування з індіанцями та історичних студій. Саме у 50-і роки створені перші дві частини популярної трилогії про Білого Ягуара, які перекладені багатьма мовами і неодноразово перевидавалися як за життя автора, так і після його смерті. Проте дебютом у пригодницькому жанрі була книга про північноамериканських індіанців „Маленький Бізон”.

Українським читачам пригоди Білого Ягуара стали відомими невдовзі після створення, наприкінці 1950-х років. У 1958 році в київському видавництві «Молодь» з’явилася перша частина – «Острів Робінзона». Український переклад здійснив досвідчений фахівець Станіслав Самков. Саме він, вже на початку 1970-х, переклав інший «бестселер» – повість «Чотири танкісти і пес» Януша Пшимановського.

За рік в тому ж видавництві «Молодь» вийшла друга частина трилогії – «Оріноко». Перекладач був вже інший – Марина Рекун, яка за три роки подарувала українським шанувальникам творчості Фідлера його твір «Дикі банани».

Повість «Маленький Бізон» видана українською у 1962 році, проте не у «Молоді», а у іншому київському видавництві. Цьому тексту пощастило мати «найзірковішого» перекладача – відому письменницю Марію Пригару, авторку більше десятка поетичних збірок для дорослих і дітей.

Фідлер мандрував та писав захоплюючі книжки до кінця довгого, сповненого пригод життя. Остання подорож до Африки, яку Аркадій Фідлер здійснив уже в дуже поважному віці у 1981 році, закінчилася трагічно. Мандрівника розбив інсульт, йому довелося наново вчитися говорити та ходити. Письменник впорався з цим викликом – подолав хворобу та прожив ще кілька років.

Аркадій Фідлер помер 7 березня 1985 року на 91-му році життя.

Щодо особистого, як зазначалося, Фідлер – дуже „закрита” людина. У біографічних нарисах знайшлися скупі відомості про дружину Марію й двох синів, які „досі живі”. Розповідається про приватний „Музей-Літературну Майстерню” Аркадія Фідлера, який той відкрив у власній садибі в Пущиково, неподалік від Познані, у 1973 році, і яким нині опікується його родина. У цьому музеї – зібрання артефактів, які письменник привозив зі своїх мандрівок усіма куточками світу.

З його книжок ми можемо дізнатися про теплі відносини з батьком та про сімейну трагедію – смерть у дитинстві коханої донечки Басі. І все.

Історія автора – в його книжках, науково-популярних та художніх. Щодо останніх.... Що в них вигадка, що – правда?

Правда і вигадка

Крім широковідомої трилогії про Білого Ягуара, Фідлер написав іншу, не менш цікаву пригодницьку книжку про індіанців – „Маленький Бізон”. Книжки ці зовсім різні, проте в них є деякі спільні моменти та мотиви.

„Маленький Бізон” – книжка дитяча. У всіх сенсах. Юні читачі сприймають світ кочівників північноамериканських прерій очима їхнього ровесника, Маленького Бізона. Від його імені йде розповідь про останній вільний рік перед поселенням до резервації.

У дитячому світі фарби яскравіші, а усі проблеми – ніби згладжені. Світ сповнений пригод та небезпек, проте завдяки вправності й звитязі усе можна подолати. Батьки – майже напівбоги, друзі – поруч, а вороги не такі  страшні.

З відточеною у нарисах майстерністю Фідлер показує нам світосприйняття малого індіанця. Мандрівки племені преріями та лісами. Полювання на бізонів та мустангів, прадавні обряди, сутички з ворогами, боротьба з не завжди привітною природою. Між цим – звичайні дитячі проблеми та справи, любов батьків, захоплення старшим братом... Над усім – відчуття волі та неосяжного простору.

У племені все нібито йде добре. Полювання було вдалим. Ворогів – підступних європейців – спіткала заслужена кара. З прадавніми „ворогами” – індіанцями інших племен, врешті-решт вдалося порозумітися. Спочатку діти, потім і дорослі дійшли висновку: їхня традиційна ворожнеча – нісенітниця в часи, коли на всіх чатує більш серйозна небезпека. Та запізно!

Пригодницька повість обертається трагедією.

Проти білих зайд безсилі і звитяги, і наївні хитрощі, і навіть новостворений союз племен. Відкрите протистояння білим ні до чого – вони ж „гуманні” та „цивілізовані”, не хочуть крові! Достатньо позбавити супротивника того, що становило для них сенс, основу існування! Винищити бізонів, розорати прерії, вирубати ліси із дичиною – і індіанцям нікуди подітися! Голодна смерть – чи „прихисток” у резервації.

Опиратись – справді марно. Втекти – нікуди. Старше покоління розуміє це та пристає на „щедру” пропозицію. Молодь бунтує та шукає вихід.

Скніння у резервації – разючий контраст із колишнім привільним життям. Це – як клітка для могутніх, гордих звірів. Колишні воїни й мисливці опускаються. Хтось принижується за жалюгідну пайку, хтось пиячить або, навіть гірше – стає „стукачем”, щоб вислужити собі кращі умови. Контроль над розподілом ресурсів – то могутній важіль впливу. Біла влада резервації це знає, вміло маніпулює індіанцями, грає на ницих інстинктах. Ці сторінки дитячої пригодницької книжки справляють тяжке, гнітюче враження. Звісно, й читачів, і юних героїв повісті мучить питання: „Як знайти вихід?”

З полону резервації є два шляхи, і обидва ведуть в нікуди. Перший – відкритий бунт, нерівна боротьба з набагато сильнішим суперником. Цим шляхом йде старший брат Маленького Бізона – бере участь у повстанні індіанців та метисів під керівництвом Луї Ріля. Це повстання – історичний факт. Його перебіг Фідлер докладно описав у книзі „Канада, що пахне живицею”. А ось наступні епізоди – мабуть, вигадка чи перебільшення.

Юний бунтівник зміг вижити й дістатися додому після придушення повстання. Проте у рідному племені він виявився персоною non-grata. Життя у резервації на мізерних дармових харчах розбестило колишніх гордих воїнів. Хтось зневірився, згас, хтось боїться, що зв’язки з бунтівником викличуть репресії, хтось хоче його підставити та здати. Та й самому юнаку, якого встигли виховати вільним, тісно та гнітюче в атмосфері „табору для перевиховання”.

Підстава та загроза страти. Втеча. Мандри в нетрях. Одинак все ще може прожити у них, проте дружина з дитиною – ні. Довелося пробиратися до батьків, щоб врятувати родину.

Нова зрада та епічний бій: троє юних індіанців проти тисячі. Троє друзів: наймолодшому – п’ятнадцять, старшому – нема і двадцяти – протистоять кінній поліції та до зубів озброєним військам з гарматами. Гармати проти влучних куль трьох підлітків – символ панічного страху завойовників перед гнобленими, та непідкореними. Проте... У відчайдушній хоробрості тих – крайня ступінь безнадії та відчаю.

Боротьба старшого брата закінчується загибеллю в нерівному бою.

Молодший обирає інший шлях – освіти та просвітництва. Та і на ньому зазнає невдачі. Білі люди можуть навчати „дикуна”, захоплюватися його кмітливістю та здібностями, проте не визнають рівним собі. Так само й індіанцям не потрібні знання білих. Маленький Бізон застряг між двох світів – ні там, ні тут. І жоден його не приймає.

Життєвий шлях Маленького Бізона також завершується трагедією.

Такий от похмурий, „дорослий” кінець у дитячої книжки. Недитячі, серйозні проблеми вона підіймає. І залишає гіркий післясмак. У порівнянні з нею „Білий Ягуар” набагато світліший. Там залишається промінь надії. І кінець оптимістичний.

Щодо достовірності цих текстів...

„Маленький Бізон” – твір хоч і художній, підлітковий, але неважко відчути те, що він базується на канадських враженнях письменника. Фідлер багато спілкувався з індіанцями, полював пліч-о-пліч з ними. Прототипом Маленького Бізона став освічений індіанець з племені оджибве. Фідлер бував і у резерваціях, на власні очі бачив, як неволя й жалюгідна пайка перетворила колись грізних ірокезів на жалюгідних, кволих жебраків.

Отримати гідне становище у світі білих – справа майже нездійсненна на той час. Не втратили себе та залишаються відносно задоволеними лише ті індіанці, які займаються звичною справою. Полюють та здають хутро (за безцінь) у факторіях білих підприємців або за невеличку платню наймаються провідниками до білих шукачів пригод та мисливців-аматорів. Таких, до речі, як і автор книжок про них.

Відомості про обряди, звичаї та історичні події Фідлер знаходив не лише у наукових працях, а і у безпосереднім спілкуванні. За його словами, історію Луї Ріля він почув від канадських метисів. Ця тема досі болісна, як і інша – використання міжплемінної ворожнечі для розбірок між великими державами.

Як у Північній, так і у Південній Америці англійці, французи, голландці, іспанці знаходили таких собі „улюбленців” з-поміж тубільних племен. Давали їм непогану зброю, щоб потім... нацькувати на сусідів і вирішити „індіанське питання” руками самих індіанців. Насамкінець „цивілізація” доходила і до „улюбленців”, і приклад тому – доля ірокезів, яким ще „пощастило” не щезнути на відміну від інших „союзних” племен. „Розподіляй та володарюй” – провідний принцип колоніальної політики.

Ця тема – наскрізна у книжках Фідлера – і науково-популярних, і художніх. Пам’ятаєте „кровожерливих” карибів з романів про пригоди Білого Ягуара? Вони водночас кати і жертви.

Ця ганебна практика не віджила себе і у ХХ столітті. У книжці „Риби співають в Укаялі” (не художній, а документальній!) Фідлер наводить шокуючі відомості про ділків, які провокують війни між індіанськими племенами лише для того, щоб тубільці здобували в боях голови. Згодом цей екзотичний „сувенір” продадуть багатіям-американцям....

Варті уваги роздуми письменника про відношення колонізаторів різних країн до тубільців. Ось що він пише у книзі „Канада, що пахне живицею”:

„Хоч усі колоніальні держави мали однакову жагу до легкої наживи, між ними все ж була деяка різниця: голландці відправлялися у колонії головним чином за прянощами; іспанці – передусім за золотом, яке грабували в індіанців; англійці – за родючими землями, які захоплювали у тубільців, яких вони винищували; французи ж – за хутром, яке купували чи вимінювали в індіанців. Тому, на противагу іншим загарбникам, французи не збиралися винищувати тубільців: індіанці були їм потрібні як мисливці, при тому живими й доброзичливими”.

Тобто, на думку Аркадія Фідлера, у тубільців найбільше шансів було уціліти під французами, найменше – під англійцями. Що стосується іспанців – є мізерний шанс залишитися пограбованими, проте живими.

З цієї думки випливає висновок: найстрашніші колонізатори – англійці. Їм потрібні не багатства землі – вся земля.

Це – думки та враження письменника-мандрівника. Але... Пам’ятаєте, що говорив про англійців Білий Ягуар, герой його популярної трилогії? Майже тими самими словами. Автор наче злився з персонажем.

Прикладів такого „злиття” – безліч. В описах природи та мисливських вражень, в ритмі оповіді, судженнях, оцінках. Хто це? Ян Бобер – чи Аркадій Фідлер?

Чи справді існував Ян Бобер, польський ватажок араваків, невідомо. Проте історичні відомості книжки правдиві, а описи природи скопійовані, можна сказати, „з натури”.

„Мемуари” Бобера, скоріше за все, фікція. А от свідченням письменника про те, що він знайшов у архівах згадки про поляка, який опинився в Південній Америці і отримав прихисток у індіанців, мабуть, таки варто довіряти. Враховуючи дар Фідлера знаходити співвітчизників у найекзотичніших місцях планети, можна припустити – він-таки знайшов „польський слід” на Оріноко. Проте сам персонаж, його пригоди – це все ж таки більше уява, ніж хроніка. Особистість Бобера, його світосприйняття – багато в чому відображення самого автора.

Отже, поляк – друг, захисник індіанців – таки побував на Оріноко. Не лише там: на Амазонці, в Мексиці, Канаді, інших країнах континенту. І залишив свої мемуари й пригодницькі книжки, які стоять поруч із найкращими творами Майн Ріда, Густава Емара та Хаггарда, які „відкривали” юним читачам Америку.

Фідлера порівнюють також і з Кіплінгом. Проте, на відміну від останнього, він писав не „колоніальні” романи про „місію білих”.  Навпаки. Антиколоніальні!

Тетяна Плихневич