Напис як виклик часу
«Тут був Вася, Коля, Галя і дата… 1913, 1945, 2013».Простий напис на стіні, залишений учора чи понад сто років тому, сьогодні викликає мабуть тільки роздратування, але чим старіший напис — тим частіше це роздратування переходить у подив, а іноді у трепет. Ви бачите дату напису, і розумієте що цій людини вже мабуть і нема…По суті, колишній хуліганський напис на стіні, чи на скелі, чи де інде, перетворюється на уламок минулого, залишений ще живою людиною. Якщо хтось сьогодні нашкрябає щось подібне на фасаді будівлі або на мармуровій плитці київського метро, а таких написів там багато — в найкращому випадку отримає зауваження, в гіршому — штраф. При цьому з часом, такі написи переживають свого автора, мабуть це і є та сама парадоксальна грань між історією і вандалізмом…
Так у чому ж суть, цього парадоксу? Чому давні карлючки вважаються пам’ятками, а сучасні — це за меншою мірою є «адміністративне правопорушення»? Де проходить межа між хуліганством і свідченням епохи? Як назвати це явище, що існує поза рамками мистецтва й закону, але глибоко пов’язане з людським прагненням бути почутим крізь віки?
Перші «ВАСІ» та «ОЛІ» палеоліту
Історія вуличних, настінних або печерних написів сягає глибокої давнини. У печерах Ласко у Франції та Альтаміра в Іспанії археологи знайшли не лише зображення тварин, а й загадкові символи, схожі на літери, відбитки долонь і знаки. Це послання крізь віки, суть яких ми, люди XXI століття, до кінця не розуміємо. Та по суті — це перші «графіті» людства. Вони, без сумніву, щось означали для тих, хто їх залишив: можливо, це були магічні знаки, підписи або повідомлення одноплемінникам. І хоч сенс утрачено, значення цих слідів для світової історії — величезне.
Минуло кілька тисячоліть, і в античному світі з’являється нова форма самовираження — епіграфічні написи. У Помпеях на стінах будинків досі знаходять фрази, написані вугіллям або видряпані гострим предметом: «Я тут був», «Вітаю переможця гладіаторських боїв», «Люби мене, Цезоніє!». Ці фрази не мали офіційного статусу і на той час могли вважатись хуліганськими, але сьогодні є важливим джерелом знань про повсякдення античності. Часом написи розкривають імена історичних героїв, воєначальників… або звичайних громадян, чиї імена давно стерлись із пам’яті.
«Хулігани Смородинового спуску»
У Києві існує один із найяскравіших прикладів такого «настінного хуліганства» — написи в доісторичних печерах на Смородиновому спуску. Ці підземелля, що залишились ще з домонгольських часів, приваблювали шукачів пригод, відлюдників і романтиків міста. На стінах дослідники виявили десятки видряпаних фраз: «Я, Олексій, був тут у 1875», «Печеру відкрив П. Іваненко, 1902»… Саме завдяки таким «хуліганським» написам вдалося встановити, коли печери були покинуті, ким і як знову відкриті, досліджені.
Ці написи, які колись були вандалізмом, у XXI столітті перетворилися на хроніку — документи часу, залишені не вченими, а звичайними людьми. До цієї ж категорії можна віднести й написи на стінах київського метро, зокрема на станції «Хрещатик»,де десятки років тому — у 70-х, 80-х, 90-х — якісь «хулігани» увічнили себе на блискучих стінах київської «підземки».
І мені цікаво: де ви тепер і як склалася ваша доля… Максе й Вово з 1985-го, Гришо з 1999-го, Колю з 2002-го… І багато інших, хто залишив свої ініціали в станційному мармурі. Дехто й сьогодні намагається залишити такі послання, не зважаючи ні на камери, ні на поліцію. Їм роблять зауваження, як і сотні, і тисячі років до того… але – якщо не впійманий, то….знаменитий?
Що ж це? Вандалізм? Хуліганство? Чи, можливо, — слід в історії?
Що це за феномен?
Це явище можна назвати інформаційним самовираженням у середовищі або академічніше — меморіальним графізмом. Це не мистецтво (на відміну від графіті), не упорядкована писемність (на відміну від епітафій чи правових актів) і не завжди вандалізм (якщо мова про покинуті міста чи печери). Це спосіб людини засвідчити свою присутність у часі й просторі. Мета — не прикрасити чи зруйнувати, а залишити слід. Або… «позначити територію» — якщо чесно.
Цей тип спонтанної спадщини — загальнолюдський. У монастирях Афону туристи XIX століття дряпали свої імена на стінах келій. В Ефіопії біля церков можна знайти написи французькою та російською, залишені солдатами часівПершої світової.
У 1986 року, коли я з батьком був на Кавказі, поблизу Білоріченського перевалу ми побачили старезні написи на буках, датовані 1941 роком. Ймовірно, там стояв підрозділ радянської армії, бо було багато імен, прізвищ, звань. Вони, можливо, намагались залишити згадку про себе перед боєм, розуміючи, що повернуться не всі. До речі, це написи вже мертвих людей, іноді їх родичи і не знають що вони там воювали і де мабуть скоро загинули…Написи збереглися напрочуд добре — ймовірно, й досі їх можна там знайти та прочитати, якщо дерева не знищили під час неконтрольованих рубок. І якщо б хтось взявся їх якось перефотографувати та систематизувати, то мабуть багато історичних фактів знайшли свою розгадку.А що вже казати про написи на камені — чи на стінах підземки посеред міста? Для нас – це просто напис, для вчених вже джерело інформації!
Межа між пам’яттю й злочином
Сучасне суспільство здебільшого негативно ставиться до написів на стінах — і часто цілком слушно. На відміну від печер чи античних будівель, архітектура міста функціональна і не призначена для самовираження. До того ж, є форуми, соцмережі, блоги. Але сьогодні цифровий слід ще не такий довговічний, на каменюці мабуть куди довговічніше, але…Написи на пам’ятках, історичних будівлях чи у транспорті — це вже не просто порушення, а руйнування культурного середовища, що карається законом.
Лишаються мабуть тільки,занедбані споруди, тунелі, підземелля — де ці фрази набувають іншого значення. Через сто років хтось, можливо, буде досліджувати напис: «Коля, 2025. Бункер біля яру» як артефакт побуту нашої епохи.
Засуджувати чи зберігати?
Відповідь — подвійна. У живому просторі — засуджувати, захищати від хаосу. У місцях історичних або «мертвих» — зберігати, документувати, вивчати.
Такі написи — це голоси минулого, подихи епохи, вирвані з небуття. І хто знає, може, ваш «тут був Вася» — це не акт вандалізму, а майбутнє археологічне відкриття через двісті років.
Висновок
Між вандалізмом і свідченням часу — тонка межа. Написи на стінах, особливо в покинутих чи історичних місцях, можуть бути містком між поколіннями, безцінною інформацією для археологів, пам’яттю для нащадків. Адже саме ці записи фіксують не «великі події», а присутність людини — найпростішого й найважливішого учасника історії.
Можливо, найточніша назва цього явища — особистий літопис у камені, залишений без дозволу, але назавжди.
Олександр Ручко, письменник, член Національної спілки журналістів України, Київ, 2025 р.
Засновник та видавець