Михайло Врубель і Київ

Самостійний творчий шлях Михайла Олександровича Врубеля (1856 – 1910) розпочався у 1884 році у Києві, де художник прожив п’ять років до середини 1889 року.

Тоді ще студент Петербурзької Академії мистецтв, він приїхав на запрошення професора Адріана Вікторовича Прахова (1846 – 1916) для участі в реставраційних роботах у Кирилівській церкві. Врубель прибув до Києва наприкінці весни й побачив квітуче, потопаюче в зелені місто. Уже на підступах до нього, з лівого берега Дніпра, відкривалася велична панорама з пам’ятками старовини, напрочуд красиво та органічно вписаними в природний ландшафт.

Однією з перших київських адрес Михайла Врубеля стала дача на околиці міста в Кинь-Грусті, яку влітку 1884 винаймала родина Прахових. Тут Врубель познайомився з багатьма діячами мистецтва та культури, які складали коло спілкування професора Прахова. Крім художників, що працювали в Кирилівському храмі, там бували письменники, зокрема Володимир Дєдлов (автор книги про творців Володимирського собору) та Ієронім Ясинський (автор оповідань про київських безпритульних), портрети яких виконав того року Михайло Олександрович. Тут-таки він разом із Миколою Івановичем Мурашком (1844 – 1909))  виконав акварель «Види місцевості Кинь-Грусть (п’ять пейзажів)» (три верхніх належать руці Врубеля).

Звідси, з дачної місцевості, як згадував Адріан Вікторович, Михайло Олександрович вирушав до Кирилівського для реставраційних робіт у храмі: «З 6-ї години ранку Врубель і я вже їхали або йшли на роботу і поверталися тільки близько 7-ї години вечора». Перш ніж розпочати роботу в Кирилівській церкві, М. Врубель прагнув осягнути своєрідність стилю візантійського та давньоруського монументального живопису. Він замальовував мозаїки та фрески Софійського собору, мозаїки в соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря, вивчав постановку фігур і відтворення складок одягу. Упродовж 1884 року разом з художниками Миколою Пимоненком, Іваном Селезньовим, Харитоном Платоновим та учнями Рисувальної школи Врубель займається реставрацією первісного стінопису Кирилівської церкви. Усього художниками було відновлено не менше 150 фігур.

Однією з найважливіших задач, поставлених Праховим перед Врубелем, стало створення нових оригінальних композицій на вільних від живопису ділянках, а також у тих місцях, де давні фрески було повністю втрачено або від них лишилися тільки прошкрябані контури. «Дотримуючись смаку та стилю старих образів», він пише на північному передвівтарному стовпі фігуру архангела Гавриїла зі сцени Благовіщення, у центральному нефі – «Вхід Господень до Єрусалима», у ніші нартексу – «Надгробний плач», на хорах – «Ангелів з лабарами» та інші зображення. Велику та складну композицію на склепінні хорів «Зішестя Святого Духа» він виконував без попереднього ескіза, використовуючи для загальної схеми знімок мініатюри з Гелатського Євангелія. За свідченням сина професора Прахова, Миколи Адріановича, у ликах апостолів і Богоматері художник зафіксував риси реальних людей. Серед них – його батько, фельдшериця Марія Єршова, священник Кирилівської церкви Петро Орловський, протоієрей Софійського собору Петро Лебединцев, археолог Віктор Гошкевич.

Ще одним завданням, покладеним професором Праховим на Врубеля, було створення чотирьох образів – Богоматері з Немовлям, Христа, святих Кирила та Афанасія Александрійських – для нового одноярусного мармурового іконостаса. Ним мали замінити високий різний іконостас XVII століття, що затуляв давні фрески й утруднював їх відновлення. До осені 1884 року реставраційні роботи в Кирилівській церкві було майже завершено, а до написання ікон Врубель ще не брався. Наприкінці того-таки року він за порадою Прахова вирушив до Венеції, щоб побачити оригінали візантійських мозаїк, вивчити живопис старих майстрів і «набратися вражень» для виконання цього складного завдання. Закінчивши роботу над іконами, у кінці квітня 1885 року він повернувся до Києва.

У червні 1885 року, не маючи нових замовлень, Врубель поїхав до Одеси, як йому здавалося, назавжди. І все-таки у грудні 1885-го знову повернувся до Києва. Цього разу він оселився в будинку Рейсміллера на Пироговській вулиці й прожив там до кінця листопада 1886 року, виїжджаючи на літо до маєтку В. С. Трифоновського в Полтавській губернії. У цьому будинку Врубель орендував невелику й незатишну кімнату, що так вразила його батька. «…Жодного стола, жодного стільця. Усе вмеблювання – два простих табурети й ліжко», — журився Олександр Михайлович, який навідався до сина у вересні 1886-го. Микола Пимоненко, котрий також бував у цій кімнаті, розповідав Степанові Яремичу, що в холодний час вона не опалювалася.

У будинку на Пироговській протягом зими був зроблений акварельний ескіз картини  «Східна казка», замовленої Іваном Николовичем Терещенком (1854 – 1903), але так і не виконаної. Тут-таки в серпні 1886-го була розпочата й у жовтні закінчена одна з найкращих робіт «київського періоду» – «Дівчинка на тлі персидського килима», для якої позувала дочка власника позичкової каси Маня (Марія) Дахнович. У рік створення картини Марії було близько дев’яти років. У будинку Рейсміллера Врубель пробує писати одного зі своїх перших «Демонів». Він, як і розпочатий роком раніше в Одесі, не зберігся. Поштовхом до створення картини послужили однойменні поема М.Ю. Лермонтова та опера А.Г. Рубінштейна, яку Михайло Олександрович уперше почув у Києві 26 листопада 1884 року.

1 грудня 1886 року Михайло Олександрович переїхав у будинок на вулиці Трьохсвятительській, 16 (тепер вул. Десятинна, 14). На місяць раніше тут заорендував квартиру професор Петербурзької Академії мистецтв В.Д. Орловський, котрий уступив своєму колезі майстерню з прилеглою кімнатою. У листі до сестри Врубель пише: «Наймаю за 30 крб. майстерню, облаштовану Орловським, з кімнатою при ній та балконом на Дніпро, біля церкви Андрія Первозванного з хазяйським опаленням».

1885–1888 роки стали для Врубеля найтяжчими в матеріальному плані. Не маючи постійних замовлень, він береться за будь-яку роботу. Познайомившись у Прахових з відомим київським фотографом Генріхом Лазовським, погоджується ілюмінувати аквареллю фотографії дніпровських порогів (по 25 крб. за штуку), викладає в Рисувальній школі, у 1888-му влаштовується до іконописної майстерні Олександра Івановича Мурашка.

Певною підмогою стали для Врубеля приватні уроки акварелі та рисування. У 1886 і 1888 роках він давав їх Наталії Яківні Мацнєвій, уродженій Тарновській  і дружині професора Київського університету М. А. Бунге – Євгенії Порфирівні. Натурою служили зазвичай квіти: іриси, бегонії, азалії та орхідеї, які поставлялися з Франції та Голландії й прикрашали численні київські домівки. З сім’єю Якова Васильовича Тарновського, великого землевласника Південно-Західного краю, Врубель зблизився в 1887 – 1889 роках. Художник часто бував у особняку Тарновського на вулиці Золотоворітській, 2, підтримував дружні стосунки з сином Якова Васильовича Миколою – колекціонером, який захоплювався археологією.

На той час уже четвертий рік ішли роботи з внутрішнього оздоблення Володимирського собору, збудованого до 900-річчя Хрещення Русі. Керував ними професор Прахов. Над створенням настінних розписів працювали запрошені до Києва Віктор Васнецов, брати Павло та Олександр Свєдомські, Вільгельм Котарбінський, згодом Михайло Нестеров, Андрій Мамонтов, а також місцеві майстри – Микола Пимоненко, Віктор Замирайло, Олександр Курінний, Сергій Костенко, Степан Яремич та інші. Михайло Врубель, який мав дар монументаліста й довів це своїми роботами в Кирилівській церкві, мріяв узяти участь у розписі храму. А.В. Прахов запропонував йому виконати для стін північного приділа ескіз на тему «Воскресіння».

Літо й осінь 1887 року Михайло Олександрович проводить у маєтку Тарновських у Мотовилівці, де крім ескізів для Володимирського собору, він створив полотно «Моління про Чашу» для місцевого храму. Імовірніше за все – для римо-католицького костелу, якій носив ім’я Ісуса Христа, що молиться перед стражданнями. Храм, побудований в 1816 на кошти Юзефа-Казимира-Ігнатія Руліковського – попереднього власника Мотовилівки, був розташований в мальовничому парку неподалік палацу Тарновських, в якому в ті місяці гостював Врубель.

Наприкінці 1888 року було вирішене питання про участь Врубеля в розписі Володимирського собору: Павло Свєдомський поступився йому частиною своєї роботи — орнаментами в бічних нефах. Михайло Олександрович виконав їх у першій половині наступного, 1889 року за ескізами, над якими працював узимку. Однак на меморіальній дошці, де перераховано всіх, хто займався оформленням храму, його імені немає. Дослідники пояснюють це тим, що офіційної угоди на соборні роботи Будівельна комісія з художником не укладала.

Врубелівські орнаменти збудили цікавість до декоративного боку таланту майстра. Наслідком цього стала пропозиція мецената та колекціонера Богдана Івановича Ханенка (1849 – 1917) взяти участь в оздобленні інтер’єрів його нового київського особняка. Навесні 1889 року над парадними сходами Врубель виконав орнаментальний фриз із написом-девізом колекціонера. Цей напис – не зовсім точно відтворена художником цитата з «Божественної комедії» Данте: INTRO DUO CIBI DISTANTI E MOVENTI DUM MODO PRIMA S MORRIA DI FAME CHE LIBERUOM L’UN RECATO AI DENTI. CD. Останні дві літери, очевидно, вказують на джерело — «Commedia Divina».

Напис латиницею Врубель блискуче виконав власноруч. Орнамент фриза за його ескізом й під його керівництвом виконала група молодих київських художників. Ім’я одного з них – Степана Яремича – вдалося встановити достовірно. З-поміж інших з великою часткою вірогідності можна назвати Льва Ковальського, Віктора Замирайла та Григорія Бурданова. Через деякий час (можливо, у червні-липні) Врубель розписує центральну ромбоподібну частину плафона «Дельфтської їдальні», включаючи до композиції елементи родового герба Ханенків: три башти із зіркою над ними та увінчаний короною, зіркою й страусовим пір’ям рицарський шолом.

З осені 1888 року й до від’їзду до батька в Казань у серпні 1889-го Михайло Олександрович жив у «Номерах Кане», у будинку на розі Хрещатика та Фундуклеївської (нині Хрещатик, 40, і Б. Хмельницького, 1).

Після переїзду в 1889 році до Москви художник ще не раз бував у Києві разом зі своєю дружиною Надією Забілою. 21 лютого 1900 року подружжя приїхало до Києва разом із театральною трупою московської Приватної опери Мамонтова. У цей приїзд Михайло Олександрович відвідав із композитором Б.К. Яновським Володимирський собор. Разом із художником Л.М. Ковальським з’їздив до Кирилівської церкви, де оглянув свої роботи, потім вони пішки дійшли до майстерні Лева Мар’яновича, що знаходилась неподалік на Татарці. Милуючись видом, що відкрився з висоти вежі біля майстерні, Врубель сказав: «Який гарний все ж таки Київ! Жаль, що я тут не живу! Я люблю Київ!».

Судилося так, що у ніжно любимому Врубелем місті сталася одна з найтрагічніших подій у його житті. Тут у 1903 році по дорозі до маєтку колекціонера та художника-аматора Володимира фон Мекка Завалівка (зараз с. Завалівка Макарівського району Київської області; садиба не зберіглася), захворів і раптово помер син Михайла Олександровича та Надії Іванівни, дворічний Савочка. Місцем його поховання було вибране кладовище на Байковій горі. І вже ніколи до самої своєї смерті в квітні 1910 року Врубель до Києва не приїжджав.

На згадку про Майстра у київському Міському музеї у 1910 році було влаштовано виставку його акварельних робіт та малюнків. Так кияни вшанували пам'ять видатного художника, творчість якого так міцно була пов’язана з Києвом.

Агєєва Н.Є., Національний музей «Київська картинна галерея»

За темою: Наша столиця

№1, 2026

Київ Книжковий

№5, 2025

Симфонія київських мостів

№9, 2023

Володимирській собор у Києві – «Літургія ангелів» Вільгельма Котарбінського