Врубель, Сєров, Коровін – цей творчий союз визначив найяскравіші сторінки мистецтва Срібного століття

Центральною фігурою у цьому чудовому «тріумвіраті» був Костянтин Коровін (1861 – 1939). З Валентином Сєровим (1865 – 1911) вони разом працювали, їздили на етюди, брали участь у спільних виставках, на запрошення Сави Мамонтова здійснили творчу подорож на Північ. «Коров і Сєровін» – називали їх жартома знайомі, дивуючись і захоплюючись їхньою міцною дружбою.

З Михайлом Врубелем (1856 – 1910) Костянтин Коровін познайомився в сім’ї Трифоновських на Полтавщині. З того часу його цікавило все, пов'язане з Врубелем. Після невдачі, що спіткала Михайла Олександровича (а саме: неприйняті до виконання ескізи розписів для Володимирського собору, від’їзд з Києва до хворого батька), він опиняється у Москві. Завдяки сприянню Коровіна і Сєрова Врубель входить до Абрамцевського гуртка, починає співпрацювати з Приватною оперою Мамонтова, знайомиться з відомими меценатами.

Надзвичайно цікаво дослідити творче життя всіх трьох художників, котрих об'єднувало прагнення до живописно-пластичного затвердження піднесеної краси та поетичної значущості людини. Однак ішли вони до свого художнього ідеалу різними шляхами. Кожен із них був яскравою творчою індивідуальністю, мав неповторний художній почерк, і водночас вони взаємодоповнювали один одного.

Михайло Врубель розпочав професійну художню освіту в 24 роки, коли дипломований юрист став учнем Академії мистецтв. Його учбові роботи були відзначені майстерністю і точністю в передачі натури. В академічний період він захоплюється вивченням акварелі й опановує всі тонкощі цієї техніки, яка вимагає невтомної уваги і практично не допускає виправлення. Акварель «Натурниця в обстановці Ренесансу» є розкішною штудією натюрморту і оголеної натури. В цій навчальній постановці Врубель блискуче вирішує водночас декоративні, колористичні та орнаментальні завдання. Завдяки таланту та майстерності художника різноманітні предмети (гобелен, меблі, шовкові та парчові тканини) дуже гармонійно взаємодіють між собою на площині паперового аркуша.

Академію мистецтв Михайлу Олександровичу закінчити не судилося. Влітку 1884 року на запрошення професора Київського університету А.В. Прахова він приїжджає до Києва для реставрації стародавніх стінописів та створення нового іконостаса для Кирилівської церкви. Роботу над чотирма образами Врубель завершив в Італії, куди поїхав за порадою Адріана Вікторовича наприкінці листопада 1884 року.

Один із найвідоміших творів майстра – «Дівчинка на тлі персидського килима» був виконаний у Києві. У 1886 році Врубель починає писати з дочки власника позичкової каси Марії Дахнович великий етюд на тлі килима. Грандіозний натюрморт і портрет співіснують у картині на паритетних підставах, доповнюючи і збагачуючи один одного. Гармонія відчувається також у колористичному вирішенні картини, побудованому на зіставленні синіх і рожево-червоних тонів килима та одягу дівчинки.

Михайло Олександрович мріяв взяти участь у розписах храму Святого Володимира в Києві. A.В. Прахов запропонував йому виконати для стін бокового північного приділу ескіз на тему «Воскресіння». У виконану в техніці акварелі композицію, крім зображень Христа та янголів, Врубель додав фігури сплячих воїнів і квіти, які заповнюють середину нижньої частини композиції, перетворюючись на орнамент. Ескіз був відхилений будівельною комісією, членам якої не сподобалося, що фігури римських стражів були посаджені художником безпосередньо на землю. Незважаючи на це, Врубель продовжує роботу над ескізами і створює ще один варіант «Воскресіння» та чотири варіанти композиції «Надгробний плач», які теж не були прийняті до виконання.

Звертаючись до євангельської теми, Врубель тяжіє не стільки до образу Христа, скільки до протилежного йому – Демона. Вперше він почав працювати над ним ще в Одесі і Києві, але ці твори до нашого часу не дійшли. Подальша робота над образом продовжилася вже в Москві, де ним була створена серія живописних і графічних творів, починаючи з «Демона, що сидить», закінчуючи «Демоном поверженим». Демон Врубеля уособлює красу бунту, протиставлену християнському смиренню. Але, відчуваючи безплідність цього бунту, художник з безкомпромісною чесністю прийшов до образу Демона поверженого.

У 1896 році Сава Мамонтов замовив Врубелю два панно для декорування художнього павільйону на Нижегородській виставці. Темою стали «Принцеса Грьоза» за сюжетом однойменної драми французького письменника Ростана та «Микула Селянинович» за сюжетом народної легенди. Панно були відхилені журі Імператорської Академії мистецтв. Обурений цим Сава Іванович придбав обидва твори, щоб виставити їх у спеціально побудованому для них павільйоні. Але величезні твори ще не були завершені. Врубель, вразлива натура, не зміг продовжувати роботу. Докінчити панно на прохання Мамонтова взялися Василь Полєнов і вірний друг – Костя Коровін, який на той момент працював над експозицією павільйону «Північ». Панно Врубеля перевезли до будинку Мамонтова у Москві, і робота була завершена під наглядом Михайла Олександровича, хоча сам він до полотен не торкався. До відкриття виставки публіка натовпом йшла до «забракованого» павільйону, і панно одразу стали головною темою сезону.

Михайло Врубель створив особливий світ, не схожий на навколишній. Цей світ художник будував за законами гармонії та краси. Реальне життя Врубеля пройшло в атмосфері повного нерозуміння. І хоча він часто казав, що засмутився б, якби його роботи подобалися, йому було нестерпно важко без доброзичливості. Він знав про свою геніальність, але тільки одному Кості Коровіну, котрий любив і тому розумів його, вишептав: «Я – Моцарт».

Обдарованість Валентина Сєрова виявилася досить рано. Рисунки хлопчика дивували професійних художників. Відомий живописець Ілля Рєпін взяв активну участь у подальшій долі і художній освіті Валентина. Сєров жив у Рєпіних, і кожне літо вони гостювали в Абрамцевому у відомого мецената Сави Мамонтова. На розвиток талановитого підлітка вплинули не тільки уроки Рєпіна, а й атмосфера дому Мамонтових, зустрічі й бесіди з художниками.

Влітку 1880 року в Абрамцевому багато говорили про Україну. Всіх захопила історія Запорізької Сечі – вільної козачої республіки. Рєпін задумав написати картину про запорожців. Разом із Сєровим вони здійснили поїздку в Україну, побували на Дніпрі, в Одесі, Криму, Києві. Дніпровські пороги, Хортиця, Запоріжжя справили неймовірне враження на хлопця. Він виконав багато маленьких етюдів та рисунків із зображенням запорожців та коней. Багато замальовок було зроблено і в Криму. В невеликій замальовці з натури «Бахчисарай» Валентин уважно фіксує низенькі татарські саклі серед гір, їх своєрідну архітектуру, точно передає рельєф місцевості, татарські типажі. Згодом, в 1889 році, Сєров задумав картину «Запорожці в поході», яка так і не була написана. Про цей задум нагадують ескізи та етюди, що збереглися: «Запорожець в червоному каптані», «Запорожець з конем», «Запорожець на коні, що скаче в степу».

Повернувшись з України, Сєров подає документи до Імператорської Академії мистецтв. Туди приймають із шістнадцяти років, а йому на той час було лише п'ятнадцять. Але завдяки клопотанню Рєпіна Валентина прийняли вільним слухачем до майстерні видатного педагога Павла Чистякова. Академію, так само як і Михайло Врубель, Валентин не закінчив. Після літніх канікул 1885 року він вирішив до навчання не повертатися.

Валентин Олександрович був одним із найблискучіших портретистів свого часу. Як майстер, що відбувся, він заявив про себе в 1887 році картиною «Дівчинка з персиками» (Портрет доньки Мамонтова – Віри). Цей твір ознаменував поворот від критичного реалізму передвижників до «реалізму поетичного». Художник звертає свій погляд до світлого, прекрасного та щасливого. На перший погляд «Дівчинка з персиками» – це зразок імпресіоністичного живопису, відмінними рисами якого є динамічний мазок, тонка передача світлоповітряного середовища, велика кількість фрагментарних предметів, що породжують враження випадково кадрованого простору. Пейзаж, інтер'єр, натюрморт, портрет – складові цього твору, утворюють новий жанровий синтез, характерний для нового стилю. В цьому творі художник поступово переходить на шлях модерну.

З 1890-х років моделями Сєрова часто стають актори, письменники, художники, музиканти. Він майстерно передає різноманітні прояви творчої індивідуальності. Надзвичайно виразним є образ, створений Сєровим у малюнку «Бетховен». В обличчі і постаті Бетховена вгадуються риси батька художника – композитора Олександра Миколайовича Сєрова. У 1891 році Валентин створює портрет Кості Коровіна. Приятель позував у своїй майстерні в будинку Червенко на Долгоруківській вулиці, де поруч була й майстерня Валентина. Вільно розташувавшись на дивані, Коровін спирається правою рукою на довгу подушку в яскраво-червоних смугах. Ці смуги, білі рукави сорочки, темний костюм могли б внести в портрет зайву строкатість, але Сєров зумів усе це колористичне багатство зробити тлом, на якому виділяється головне – смагляве обличчя здорової та веселої людини у розквіті літ і сил. Образ «пажа часів Медічі», як його називали друзі, сповнений задумів та творчих планів, був блискуче схоплений і переданий Сєровим. Виконаний в манері, близькій до живописного стилю Коровіна, портрет можна вважати доброю пародією на друга. Костянтина Коровіна потім не раз писали і рисували. Але ті зображення пройшли і забулися. Залишився в історії мистецтва радісний, веселий і прекрасний портрет одного з найталановитіших художників кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У портретній творчості Валентина Олександровича можна виділити три основні напрямки: портрети близьких та друзів; портрети представників артистичних кіл та замовні портрети. До останніх слід віднести і портрет Єлизавети Олексіївни Красильщикової. За спогадами онуки, вона була особою норовливою, владною, мала успіх у суспільстві, займалася благодійністю, тобто була яскравою представницею класу підприємців, що набирав силу з кінця ХІХ століття. Художник, мабуть, симпатизував моделі, тому зробив акцент на її зовнішню привабливість, жіночність, чарівність. У портреті відбито пошуки нових форм, помітні риси стилю модерн: силуетне прочитання фігури, умовне тло, трактування деяких об’ємів узагальненою плямою. Використовуючи відтінки вишуканих тонів (перлинно-сірих, зеленуватих, білих, чорних), Сєров створив надзвичайно багату колористичну гаму портрета.

Коли тяжка хвороба накрила своїм крилом Михайла Врубеля, Сєров на замовлення Н.П. Рябушинського в клініці Ф.А. Усольцева зробив у 1906 році начерк графічного портрета геніального друга, який було завершено в 1907 році. На той момент Михайло Олександрович почав втрачати зір. Майже нікого, крім близьких та рідних, він бачити не хотів, але дуже зрадів, коли попросили його згоди на приїзд Сєрова. Цей відомий рисунок став останнім, зробленим з натури, портретом Врубеля.

Валентин Сєров прожив лише сорок шість років, але три десятиліття його творчості стали переламною епохою в образотворчому мистецтві. Дехто називав його традиціоналістом, для якого правда життя і реалістичні принципи – понад усе; інші – новатором, який відкидав рутину, косність, застарілі канони. Ті та інші були праві, тому що Сєров був художником, хто жив інтересами свого часу, був тісно пов'язаний із художньою культурою минулого і водночас спрямований у майбутнє.

Костянтина Коровіна називали «живописцем щастя». Красивого, веселого, безпечного, щедрого до нерозсудливості, доброго Костю любили всі. Він був центром художньої богеми тієї пори, мав багато друзів. Але головним у житті для нього була творчість. Шлях художника він пройшов яскраво, працював багато, із захопленням, надзвичайною легкістю та свободою. Коровін був унікально обдарованою людиною. Писав портрети, пейзажі і декоративні панно, жанрові композиції та натюрморти. З успіхом випробував себе в монументальному живописі, прикладному мистецтві, архітектурі, театральній декорації. В будь-якому творі, великій картині, ескізі декорації або етюді з натури з чудовою цільністю виступають особистість художника, його світобачення, талант та невгамовна радість буття.

У 1875 році Костянтин Олексійович вступає до Московського училища живопису, скульптури і архітектури на архітектурне відділення. Але любов до живопису все-таки виявилася такою сильною, що з 1876 року юнак переходить на живописне відділення в пейзажний клас. Він навчався спочатку у О. Саврасова, потім у В. Полєнова. Ці художники мали найбільший вплив на формування творчої особистості Коровіна. У 1884 році він отримав звання «некласного» художника, провів в училищі ще два роки, але вищого звання «класного» художника так і не отримав. Однак завдяки Полєнову познайомився з Савою Мамонтовим та увійшов до його гуртка. Саме тут розпочалася діяльність Коровіна як театрального декоратора. На жаль, ескізів декорацій тієї пори не збереглося, проте, як згадували очевидці, на сцені з’явилися легкість, пленер.

У 1894 році Коровін і Сєров здійснили надзвичайно цікаву подорож на Північ. Полотно «Льодовитий океан. Мурманськ» було написано під впливом побаченого художником. На полотні панує безмежний океан, над яким – прозоре холодне небо, що набуває біля горизонту зеленуватого відтінку. Сталевий туман пронизує водний і повітряний простір єдиною перлинно-сірою гамою, гармонізує все багатство відтінків.

У 1900-х – 1910-тих роках Коровін майже щороку буває в Парижі. Однією з провідних тем його творчості стають види Парижа – вулиці, площі, кафе. Особливо часто художник звертається до зображення нічного міста, створює серію краєвидів «Вогні Парижа». Один із краєвидів цієї серії «Париж. Бульвар Капуцинок» (1911) дуже близький до робіт французьких імпресіоністів – життя великого міста, фрагментарна композиція з вибором незвичайної точки зору різко зверху, динаміка мазка, розмиті дощем контури будівель та предметів. Однак, при всій схожості з міськими краєвидами французьких імпресіоністів, є й відмінності. У Коровіна помітна підвищена декоративність, він схильний до театралізації. Він створює сценічну інтерпретацію образу Парижа, міста-свята, що сяє фарбами і вогнями. У підвищеній інтенсивності кольору та у романтичній напруженості емоційного ладу картини позначився вплив модерну.

Так само, як і французькі імпресіоністи, Коровін часто звертався до натюрморту. Але в його натюрмортах немає ні мертвої натури, ні тихого життя. Він писав квіти, що буйно розпустилися, виблискуючий посуд, пляшки з віном. Натюрморт «Троянди на терасі. Крим» (1910-ті) був написаний влітку на дачі в Гурзуфі. Будинок на березі моря, побудований за задумом Костянтина Олексійовича, слугував місцем відпочинку для нього та його друзів – артистів і художників.

Перше, що бачив Коровін прокидаючись вранці – троянди на терасі і море. Натюрморт був виконаний в імпресіоністичній манері. Фрагментарна композиція. Здається, що предмети випадково потрапили в поле зору художника, що краї стола випадково зрізані рамою. Контури предметів нечіткі, мов розмиті. Широким впевненим мазком художник майстерно передає ніжні пелюстки троянд, глибокі тіні на скатертині і скелі вдалині. Виникає відчуття спекотного півдня, гарячого нагрітого сонцем повітря, який пом'якшує контури прибережних скель і предметів, що стоять на столі.

Театральні роботи К. Коровіна – видатне явище мистецтва. Ним був створений новий тип пишнобарвних видовищних декорацій, емоційно пов’язаних з ідеєю і настроєм музичного спектаклю. У 1915 році у Великому театрі з декораціями Коровіна йшла опера «Ніч перед Різдвом» на музику Римського-Корсакова. Композитор зумів поєднати фантастичні елементи з тонкою лірикою й соковитим зображенням побуту українського села. Такою ж соковитістю відмічені ескізи декорацій «Вулиця на селі» і «Місячна ніч». Їх холодна колористична гамма, звучні акорди синього і білого, що збагачені жовтуватим відтінком незафарбованої основи, еквівалентні звукам музики чудової опери.

Костянтин Коровін сприймав світ як скарбницю краси. Він зумів звільнити живопис від рутини і сіро-коричневих фарб, повернув кольору його колосальні емоційно-образні можливості. В епоху лихоліття і песимізму Костянтин Олексійович стверджував естетичну цінність реального життя, життєрадісний, яскравий живопис. Зазнавши нестатки і негаразди, Коровін провів останні роки свого життя далеко від батьківщини в бідності і забутті, переживши і талант, і славу.

Кожен із цих трьох художників яскраво, своєрідно і переважно опосередковано відобразив суттєві сторони суспільного буття. Саме тому їхні твори залишаються найціннішим мистецьким свідоцтвом епохи. Все, що було створене великим і прекрасним «тріумвіратом», не втратило для нас принадної сили, секрет якої в глибині і багатстві змісту, чудовій майстерності і неповторній творчій своєрідності.

Н.Є. Агеєва, мистецтвознавець

За темою: Скарби з музеїв

№7, 2026

Врубель, Сєров, Коровін – цей творчий союз визначив найяскравіші сторінки мистецтва Срібного століття

№8, 2024

Лео Мол. Погляд крізь віки

№1, 2024

Художник і воїн Петро Сисойович Косолап