Зовнішність
Зовнішність Шевченка змінювалася впродовж усього його життя залежно від віку, морального самопочуття та стану здоров’я. Ці зміни можна простежити за різними джерелами, а саме: за спогадами сучасників, автопортретами та світлинами.
У записках офіцера М. Момбеллі, датованих 1847-м роком, є такий словесний портрет Шевченка: «Років зо два тому я зустрічав Шевченка у Гребінки. Він середній на зріст, широкоплечий і взагалі міцної, сильної статури, в талії широкий через особливу будову кісток, але аж ніяк не товстий; обличчя кругле, борода і вуса завжди поголені, а бакенбарди облямовують усе обличчя, волосся підстрижене по-козацькому, але зачесане назад; він не чорнявий і не білявий, але ближче до чорнявого – не лише волоссям, а й кольором червонястої шкіри; риси обличчя звичайні; міміка і загальний вираз фізіономії виявляли відвагу, невеликі очі блищали енергією. Йому тепер років десь із сорок чи тридцять п’ять, але скоріше – тридцять п’ять».
А ось як згадує про Шевченка І.Тургенєв, котрий вперше зустрівся з поетом узимку 1859 року, тобто вже після повернення поета із десятилітнього заслання: «Широкоплечий, присадкуватий, кремезний, Шевченко являв собою образ козака з помітними ознаками солдатської виправки. Голова довгаста, майже лиса; високий зморшкуватий лоб, широкий, так званий «качиний» ніс, густі вуса, що закривали губи; невеликі сірі очі, погляд яких здебільшого похмурий і недовірливий, часом набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжувався хорошою, доброю усмішкою; голос трохи хрипкий, рухи спокійні, хода поважна, постать трохи незграбна і мало елегантна».
Одяг
Одяг як такий Шевченка не дуже цікавив, і своєму зовнішньому вигляду він не надавав великого значення. Малим був «сиротою в ряднині». Коли його, 14-річного, забрали до панського двору, він одразу вдягнув тикову куртку. Під час проживання у Вільні (осінь 1829–лютий 1831) про одяг Шевченка дбала його подруга швачка Ядвіга Гусиковська. Вона шила йому сорочки, прасувала манішки й галстуки. Але значні зміни в зовнішності відбулися в уже вільного Шевченка під час його навчання в Академії мистецтв. Його друг, земляк Іван Сошенко, з яким вони знімали разом житло, згадував: «Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, Тарас часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть з претензією на елегантність. Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі…» В очах скромного художника Сошенка Тарас виглядав справжнім франтом.
Після закінчення Академії мистецтв, повернувшись в Україну, Шевченко багато подорожував. Будучи співробітником Київської археографічної комісії, яка займалася вивченням пам’яток старовини, він змальовував архітектурні пам’ятки та краєвиди на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Поділлі та Волині. Через це поет мав обходитися мінімумом речей. Землемір Д.Демич, з яким Шевченко познайомився 1847 року, згадував, що Тарас Григорович одягнений був «погано, можна сказати недбало; убогі пожитки його поміщалися в маленькому старому чемоданчику».
Після арешту 1847 року постійним одягом поета-засланця стала солдатська уніформа, яка дуже його пригнічувала. Під час Аральської експедиції 1848–1849 років та після її закінчення в Оренбурзі, коли поетові було дозволено жити на квартирі, а не в казармі, він носив цивільний одяг. Учасник експедиції О.Макшеєв згадував: «Весь похід Шевченко проробив пішки, окремо від роти, у цивільному благенькому пальті, бо в степу ні від кого, а надто від нього, не вимагалось дотримання форми».
Поет повернувся із заслання в серпні 1857 року у старому солдатському одязі. Таким запам’ятав його І.Клопотовський в Астрахані: «…Костюм поета не витримував жодної критики: він приїхав до Астрахані в дощенту поношеному солдатському форменому одязі, подертих чоботях; білизни в нього майже не було, грошей – ні копійки».
1859. Джерело
Навесні 1859 року Шевченко знову приїхав в Україну, де провів два з половиною місяці, з яких два тижні у Києві. Київський фотограф і друг Шевченка Іван Гудовський зробив тоді два знімки поета в своєму ательє на Хрещатику. На обох світлинах добре видно одяг: на одній світлині Тарас у білому парусиновому костюмі, а на другому – у чорному сюртуку, білих штанях, на білій сорочці виділяється темний галстук.
Збереглося багато згадок про одяг Шевченка останніх років у Петербурзі. На світлині, зробленій у 1858 році, поета сфотографовано на повний зріст у кожусі і шапці, з-під розстебнутого кожуха видно жилетку. Про шапку та кожух як про національний атрибут українського поета згадують майже всі сучасники. І.Тургенєв: «У високій баранячій шапці, в довгій темносірій чумарці з коміром з чорного смушку, Шевченко мав вигляд справжнього малороса, хохла; портрети, що лишилися після нього, дають загалом правильне про нього уявлення».
Кулінарні смаки
Тарас Шевченко, на відміну від багатьох відомих людей, не був гурманом, проте… однією з найулюбленіших страв поета був борщ із сухими карасями, свіжою капустою і особливими приправами.
Особливо поет знався на рибних стравах. Лящі дніпрові, карасі сушені або смажені зі сметаною, судак і щука, міцно приправлена перцем, астраханська тарань – ці страви часто згадуються в його творах, листах і Щоденнику. У листі до свого родича Варфоломія Шевченка від 22 серпня 1860 року поет просить до свого весілля з Ликерою Полусмак прислати йому «сушених карасів десяток-другий або й третій та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього».
Любив Шевченко також вареники і пельмені. У листі до Я.Кухаренка від 31 січня 1843 року з Петербурга він писав: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник так тобі і лізе в очі».
Любив Шевченко й овочі: часник, цибулю, огірки (свіжі й солоні), а особливо – молоду редьку.
В Академії мистецтв він захопився кавою. А такий напій як чай Шевченко оцінив на засланні, де була дуже погана вода. Чай із лимоном на засланні – це була велика розкіш. А як гарний профілактичний засіб від застуди Шевченко любив і часто вживав чай із ромом. Друг поета О.Лазаревський згадував, що свою останню чашку чаю з вершками Тарас Григорович випив за півгодини до смерті.
Олена СЛОБОДЯНЮК, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
Засновник та видавець