У Тарновського в Потоках був невеликий маєток, але з часом він мав отримати у спадщину величезні багатства від свого бездітного дядька – качанівського магната Григорія Степановича Тарновського.
Господар маєтку багато чув про Шевченка, бо Тарас Григорович на той час уже був прославленим портретистом і автором «Кобзаря». Тарновський дуже зрадів поету, познайомив його зі своєю сім’єю і попросив залишитись у нього в Потоках на деякий час погостювати. Шевченко, звичайно, охоче погодився. Він щиро полюбив усіх мешканців Потоків, а особливо – сестру господаря – Надію Василівну Тарновську.
Простота і щирість панували тоді в скромному домі Тарновських у Потоках. Шевченко став для них найдорожчою людиною. Мало було тоді в Україні людей, які б могли Тараса Шевченка так глибоко оцінити і полюбити, як потоцькі Тарновські.

28 серпня 1845 року в селі Потоки Шевченко створив олівцевий автопортрет, на якому йому 31 рік. Волею, енергією, рішучістю впевненої у собі людини віє від нього. Ми бачимо дивовижні Шевченкові очі – спокійні, але осяяні яскравим внутрішнім світлом. За якихось кілька місяців по тому він напише «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний яр», «Заповіт».
Цей автопортрет Шевченко подарував Надії Василівні Тарновській, разом із якою він хрестив дитину в диякона М. Г. Говядовського у місцевій церкві. На автопортреті є такий напис: «Портрет Т.Шевченко, сделанный им самим в зеркало в 1845-м году в с. Потоках Киевской губернии и подаренный своей куме Н.В.Тарновской».
Під час свого двотижневого перебування у Потоках Шевченко почував себе безтурботним і щасливим. Він багато писав, багато малював і багато дарував своїх рукописів і малюнків Надії Тарновській.
Під час арешту поета в 1847 році родина Тарновських перебувала в Потоках. Вони були попереджені керівником канцелярії генерал-губернатора Бібікова – Писарєвим – про те, що, зважаючи на часте перебування Шевченка в їхній родині, їм може загрожувати неприємність, тобто обшук. Реакція була миттєвою. Василь Васильович Тарновський віддав усі вірші Шевченка, що були в нього, своїй дружині, яка вночі зашила їх у матрац, а кума Тараса Григоровича – Надія Василівна – склала все, що в неї було (його листи, автографи поезій та цей автопортрет) в скриньку, яку закопала в землю у своєму саду.
Коли минув тривожний час, і все заспокоїлося, Надія Василівна відкопала свою дорогоцінну скриньку з творами Шевченка. Всі папери з рукописами і цей автопортрет цілком збереглися. Поет був у далекому засланні. Писати йому про те, що всі рукописи неушкоджені та чекають на його повернення, було небезпечно. Тому кумася вирішила залишити їх у себе. Поет, коли повернувся із заслання, забув про них, тому вони так і залишилися в неї. Про те, що у Надії були рукописи Шевченка, ніхто не знав, навіть такий завзятий збирач усього, що стосувалося Шевченка, як племінник Надії Василівни і, відповідно, син Василя Васильовича Тарновського-старшого – Василь Васильович Тарновський-молодший. До речі, саме він зібрав велику колекцію шевченківських матеріалів (автографи поезій, малюнки, картини, документи, особисті речі поета тощо), яку 1897 року заповів Чернігівському земству для музею.
У Потоках Шевченко гостював два тижні, а потім виїхав до родичів у Кирилівку.
Олена Слободянюк, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка





Засновник та видавець