Отже, повернемося до тольтеків, на яких ми перервали розповідь. Вважається, що однією з причин падіння їхньої держави була міграція до центральної Мексики диких кочових племен з пустель півночі. Ці варварські племена отримали в історичних працях назву „чичимеки”.
Десь у XIII сторіччі ці кочові народи осіли у долині Мехіко та у сусідніх долинах, зокрема, Пуеблі, і почали розподіляти сфери впливу і змішуватися з місцевими, більш цивілізованими, мешканцями, серед яких, імовірно, були і нащадки тольтеків. За легендами, давнє місто Кулуакан (Кольуакан) на південному узбережжі озера Тескоко було першою столицею тольтеків. Воно ж стало і останньою – опісля того, як занепав легендарний Толлан, і проіснувало до конкісти. У Пуеблі та на східному узбережжі озера Тескоко значний „цивілізаторський” вплив мав також інший народ з давніми культурними традиціями – міштеки.
У результаті, наприкінці XIII сторіччя у долині Мехіко утворилася значна кількість більших чи менших політій (селищ, містечок та міст), населених різними, проте спорідненими, народами, які сперечалися за сфери впливу. Більшість з цих народів розмовляли мовою науатль, мали схожі звичаї, господарські навички, проте мали й певні відмінності. Так, наприклад, вони обожнювали ті ж самі природні сили, проте поклонялися різним богам, які їх уособлювали. Вважається, всі ці народи практикували людські жертвопринесення. Кожен з цих невеличких народів усвідомлював як свою „національну ідентичність”, так і спільне коріння. Наприклад, жителі Тескоко ототожнювали себе і як народ аколуа, і як нащадків чичимеків, мали родичів і спільних предків серед тепанеків, тлашкаланців Пуебли, а згодом – й ацтеків.
Більші міста прагнули підкорити слабші та перетворити їх на своїх васалів.
Серед найбільш впливових політій кінця XIII – початку XIV сторіч слід зазначити Кулуакан, у якому, як вважається, жили нащадки тольтеків, Аскапоцалько на західному березі озера Тескоко – столицю тепанеків, та Тескоко на східному узбережжі – „столицю” аколуа. Крім того, на півдні розташовувалися могутні політії чальків та шочимільків. З цими центрами здебільшого й мали справу ацтеки на ранньому етапі своєї історії.
Самі ацтеки з’явилися на історичній арені приблизно у XII сторіччі – як напівкочовий, „варварський” народ. Вони почали свої мандри незабаром після занепаду царства тольтеків, але досягли долини Мехіко пізніше, ніж родичі – наприкінці XIII сторіччя.
Вів ацтеків бог Уіцілопочтлі, який був дуже войовничою особою. Воювати він розпочав... ще до народження.
За легендою (створеною, мабуть, іншою жрецькою „школою”, ніж міф творіння) Уіцілопочтлі був сином богині землі Коатлікуе. Вона завагітніла поза шлюбом, магічним шляхом, і тому інші діти (400 синів – зорі та дочка – Місяць) відчули себе зганьбленими і вирішили вбити матір. Проте Уіцілопочтлі ще до народження заспокоював її та наказував нічого не боятися. Народився він дорослим, у військових обладунках, і повбивав і братів, і сестру.
Цей кровожерливий міф уособлює перемогу Сонця і світла над мороком ночі, в якій владарюють зорі й місяць.
Ацтекські легенди про ранній період перебування у долині Мехіко, здається, мають деяке історичне підґрунтя.
Давні літописи кажуть, що спочатку ацтеки оселилися не на острові, де згодом виріс Теночтітлан, а поблизу цього місця – у Чапультепеці. (Зараз це – парк в межах міста Мехіко). Відбулося це, за одним із джерел, у 1279 році.
У 1319 чи у 1299 р. стався якийсь конфлікт ацтеків з мешканцями Кулуакана. В результаті вождь ацтеків Уіцілуітль потрапив у полон до кулуаканців і був принесений у жертву, а плем’я розсіяне по декількох місцях. За однією з версій, саме тоді, однією з груп цих втікачів, і був заснований Теночтітлан.
За другою, більш міфологізованою і більш драматичною версією, відбулася низка цікавих подій.
Вцілілі ацтеки опинилися під владою царя Кулуакана, Кошкоша. Той наказав їм оселитися у місцевості під назвою Тісапан, у якій було багато змій – і більш нічого. Він сподівався, що ацтеки там загинуть. Проте ті не розгубилися – почали вживати змій у їжу.
Згодом вони навіть змогли відзначитися перед своїм новим владарем. Кулуаканці пішли війною на Шочимілько. Ацтекам також наказали взяти участь у військових діях.
Ті захопили багато полонених (за однією версією – 30, за іншою – 8 тисяч), але, перед тим як відіслати їх у Кулуакан, відрізали кожному вухо. Після перемоги над шочимільками кулуаканці хотіли познущатися з ацтеків, мовляв, ті зовсім не вміють воювати, брати полонених. Тоді ацтеки спитали: чому ж тоді у багатьох з полонених бракує вух? Після цього відкрили свої торби та показали „трофеї”.
Через деякий час після того, як ацтеки довели свою військову доблесть (і жорстокість), вони знахабніли настільки, що насмілилися попросити у володаря Кулуакану (за деякими джерелами, то був вже не Кошкош, а його спадкоємець Ачитометль) руки його дочки для свого вождя. Мовляв, у них вона стане богинею.
Після цього відбулася моторошна історія. Бог Уіцілопочтлі (або, за версією деяких дослідників, його жрець, психічно хвора людина) наказав принести наречену у жертву, здерти з неї шкіру та нап’ялити її на одного з жерців. На „свято” запросили батька та пояснили йому, що чесно виконали усі домовленості. Дочка царя справді долучилася до почту небожителів – стала уособленням богині землі та родючості Тосі. До речі, цей моторошний ритуал – здирання шкіри з бранців – існував у ацтеків до часів конкісти.
Реакція батька була передбачуваною. Ацтекам знов довелося тікати. Врешт-решт вони опинилися на якомусь острівці посеред озера Тескоко. Там вони побачили „божий знак” – орла, який сидів на кактусі опунція (нопаль). За пізнішими переказами, у дзьобі в нього була змія. Цей орел був уособленням бога сонця і вказував на місце, де ацтекам слід заснувати столицю.
Мандри „обраного народа” закінчилися. Уіцілопочтлі привів їх до „землі обітованної”. Насправді – досить непривабливого місця, острова посеред боліт, який лишився незаселеним лише тому, що ніхто не хотів жити там з власної волі. Та вигнанцям не було з чого обирати. Тому потім і з’явилася легенда про те, що це непривабливе місце – саме те, яке для них призначив бог.
На цьому острові ацтеки заснували свою столицю Теночтітлан (найбільш поширена дата заснування – 1325 рік), а орел на кактусі увійшов до герба сучасної Мексики.
Щоб облаштуватися там, ацтеки виявили неабияку винахідливість, а також певні знання з іригації. Вони спромоглися осушити болота та створити на землі, непридатної для сільського господарства, систему так званих „плавучих городів” – чинамп. На основу з дерев та хмизу накладався ґрунт та мул, потім у нього саджали городину. Ці штучні острівні городи давали 3 – 4 врожаї на рік.
Ацтеки втекли від кулуаканців, проте потрапили до сфери впливу іншого могутнього народу – тепанеків і стали „васалами” царя Аскапоцалько. У складі його „армії” вони розрахувалися з давнім ворогом – Кулуаканом (орієнтовно у 1347 році). Кулуакан, давнє тольтекське місто, також став „васалом” Аскапоцалько.
Через кілька десятиліть після цієї події ацтеки знову зробили спробу стати родичами впливових владарів. І знову обрали Кулуакан. Проте зараз для цього вже потрібна була згода „сюзерена” – царя Аскапоцалько. Той погодився. Акамапічтлі, син шляхетного ацтека та дочки владаря Кулуакана, став першим тлатоані, тобто царем Теночтітлану. Слід нагадати, що, як вважалося, кулуаканці були нащадками тольтеків, тому цей шлюбний союз вважався дуже престижним, а через владаря-напівтольтека ацтеки немов долучалися до слави і здобутків загиблої цивілізації. Ідея про те, що ацтекські царі споріднені з тольтеками, а ацтекська культура і імперія – правонаступники тольтекської, була неабияк популярною у колах ацтекської знаті.
Слід зазначити, що на той час поселення на острові розрослося і перетворилося на два окремі міські центри – Теночтітлан, мешканці якого звали себе теночками (тобто ацтеками), і Тлателолько, мешканці якого звалися тлателольками. Відносини між цими центрами були складними, часом – навіть ворожими. Царя тлателольки обрали не з Кулуакана, а з тепанекської знаті Аскапоцалько.
Отже, ацтеки на початку їхньої історії – невеличке напівкочове плем’я, яке на початку XIV сторіччя оселилося на частині невеличкого острівця посеред озера. Ацтеки розмовляли мовою науатль і, вірогідно, були споріднені з мандрівними групами, які дісталися долини Мехіко раніше. Проте вони прибули надто пізно, коли всі хороші місця були розібрані, і за „місце під сонцем” треба було поборотися. Звідси – коріння їхньої надзвичайної войовничості.
Акамапічтлі став першим „справжнім” володарем ацтеків у 1376 році, та ті ще довго залишались малим племенем, підвладним царям Аскапоцалько.
Майже півстоліття не відбувається нічого значного, проте у 20-х роках XV століття починається нова легендарна і пригодницька історія.
У долині Мехіко почалася боротьба за сфери впливу між двома найбільш могутніми силами – тепанеками з західного берега озера Тескоко і аколуа (або тескокцями) зі східного берега. Тепанеки перемогли, захопили землі суперників та вбили їхнього володаря. Ацтеки діяли спільно з тепанеками, та, вочевидь, отримали менше, ніж розраховували.
Про те, що відбулося далі, існує цикл легенд – вони докладно зафіксовані у хроніках і наукових працях. Часом оповідь нагадує пригодницький роман, часом – детективну історію. Ці бурхливі події піднесли декількох яскравих особистостей: спадкоємця Тескоко Несауалькойотля, радника ацтекських володарів Тлакаелеля, майбутніх тлатоані Іцкоатля та Монтесуму (Мотехусому) І.
Ворожий табір представлений тепанекськими „тиранами” – старим Тесосомоком і його сином Маштлою, який узурпував владу після смерті батька, вбивши законного спадкоємця. У цих розбірках загинув і володар ацтеків Чимальпопока, який зробив ставку не на того претендента. При владі опинився Іцкоатль, який, за переказами, був сином рабині (як наш Святий Володимир). Ним, Несауалькойотлем та окремими представниками тепанекської знаті була створена нова коаліція, яка не лише повалила Маштлу, але й розгромила і знищила саму державу тепанеків. Участь у боротьбі з тепанеками взяли також союзники з Чалько і держав Пуебли – Тлашкали та Уешоцинко, проте вони залишилися ні з чим. Захоплені землі розділили між собою ацтеки, тескокці та лояльні тепанеки, утворивши Потрійний Союз трьох столиць – Теночтітлану, Тескоко і Тлакопану.
Деякий час між союзниками, зокрема, Тескоко і Теночтітланом, йшли розбори, хто крутіший й головніший. У 30-х роках XV сторіччя Потрійний Союз утвердився остаточно. Теночтітлан і Тескоко вважалися у ньому рівноправними партнерами і повинні були отримувати по 2/5 здобичі від майбутніх військових кампаній. Тлакопан опинився на других ролях і повинен був вдовольнятися 1/5 здобичі. Суперечка між Тескоко і Теночтітланом йшла до самої конкісти. Ацтеки поступово брали гору, проте лише у часи Монтесуми II їхня перемога стала очевидною і незаперечною. З цього Потрійного Союзу і виросло те політичне утворення, яке умовно називають „ацтекською імперією”.
Історія та інтерпретація подій тих часів може викликати сумніви та суперечки, проте результат – повалення тепанеків, створення незалежної ацтекської політії та утворення Потрійного Союзу є беззаперечним.
Після завершення історії з тепанеками почалося протистояння (спершу – ідеологічне) між конкурентами-союзниками – Теночтітланом і Тескоко. Це протистояння персоніфіковане в образах двох видатних, вже цілком історичних особистостей – тескокського царя Несауалькойотля та радника 5 ацтекських володарів Тлакаелеля.
з портретом Несауалькойотля
Тлакаелеля вважають „темним” персонажем та головним ідеологом кровожерливої військово-містичної концепції ацтеків.
Згідно з нею, Сонце харчується кров’ю та серцями бранців, і тому слід постійно вести війни, щоб щоденно постачати для Сонця харчі. Якщо Сонце не отримає щоденної поживи, то загине, і загине увесь світ. Тому, ріжучи людей, ацтеки... рятують увесь світ від загибелі!
Людські жертвопринесення, в тій чи іншій мірі, здійснювали практично усі народи Мезоамерики (хіба що, за винятком тольтеків часів легендарного Кецалькоатля). Проте саме в ацтеків вони набули регулярного, масового характеру.
Кожен з численних ацтекських богів вимагав людських жертв.
Як саме проходив ритуал, докладно і зі смаком розписали ранньоколоніальні хроністи. Потім ці свідчення переказали у безлічі наукових і популярних книжок. Писали про ацтекські жертвоприношення і в художній літературі.
Найвідоміший роман про ацтеків – „Дочка Монтесуми” Г.Р.Хаггарда, створений наприкінці XIX сторіччя. Головний герой – англієць, який за рік до початку конкісти потрапляє до ацтеків і стає на їхній бік у боротьбі з конкістадорами. Та перед цим ацтекські жерці (вірніше, автор книги) випробували на ньому декілька видів жертвопринесень:
1) просте;
2) гладіаторське – коли майже беззбройна жертва обороняється від озброєних до зубів професійних воїнів. Якщо переможе, отримає волю, та шанси мізерні;
3) ритуал на честь Тескатліпоки, коли кандидата у жертви обирають за рік. Рік його вважають уособленням бога і шанують, наприкінці року вбивають.
Герой Хаггарда, звісно, невмирущий – йому вдається вижити в усіх випадках.
Майже через сторіччя з’явився роман „Ацтек” американця Гері Дженнінгса, в якому наведені ще більш шокуючі подробиці. Зокрема, докладно розписаний ритуал на честь бога Шипе зі здиранням шкіри.
Окрім всіх цих жахів, за словами хроністів, ацтеки ще й практикували ритуальний канібалізм.
Чи було те все насправді? Так, було.
І тому є докази – і археологічні знахідки, і свідчення конкістадорів, які застали цю цивілізацію „у дії”.
Але чому точно не слід довіряти – це числам. Вони фантастичні, нереальні.
За легендами, конвеєр вбивств – то вигадка Тлакаелеля. Саме він започаткував цю криваву практику та заохотив вояків вбивати і не боятися загибелі.
Для того, щоб стимулювати воїнів битися і віддавати свою кров – чи то на полі бою, чи то на вівтарі – для них передбачалися певні бонуси. Загиблим гарантувався „рай” – вони ставали почтом бога Сонця. Ті, хто помирав „не геройською” смертю, йшли у похмурий Міктлан.
Деякі дослідники навіть вважали, що ацтеки вели війни лише задля того, щоб брати бранців і приносити їх у жертву. Підтвердженням цієї концепції нібито служили так звані „Квіткові війни” між ацтеками та державами Пуебли, також започатковані Тлакаелелем. За переказами, це були війни не за території, а виключно для тренування воїнів і захоплення бранців. Їх нібито проводили тоді, коли ацтекам не вистачало бранців від „звичайних” воєн.
Як можна усе це прокоментувати?
Безсумнівно, в ацтеків було релігійне та ідеологічне обґрунтування необхідності постійних військових кампаній. Невеличкому племені треба було битися за місце під сонцем, відстоювати своє право на життя проміж багатших та більш цивілізованих народів. Але сприймати цю концепцію буквально й некритично все ж не слід. Зазвичай війни велися не заради бранців, а з суто прагматичною метою – за ресурси, за контроль над торгівельними шляхами, за сфери політичного впливу, як і в усьому світі. Бранців, справді, приносили в жертву, але то була не мета війни, а наслідок, і один зі способів залякування.
Що стосується „Квіткових Війн”, з ними теж не так все просто й зрозуміло.
По-перше, ця практика була започаткована у важкі часи, під час голодного десятиріччя в середині XV сторіччя (тоді у Мексиці йшов сніг, за ним – посуха, сарана і т.д.) – щоб вдовольнити богів, і була наслідком масової істерії.
У пізніші часи, за думкою деяких дослідників, Квіткові Війни розглядали як засіб тиску на держави Пуебли. Повномасштабна військова кампанія коштувала дорожче, ніж очікувана вигода, а шляхом тривалих „ритуальних боїв” можна було знекровити ці центри і згодом легше їх перемогти. До того ж, для обох сторін Квіткові Війни були зручним способом позбутися зайвих претендентів на трон та „незручних” особистостей.
Ацтеки виглядали надмірно жорстокими навіть у порівнянні не з такими вже і „добрими” сусідами. Та чи варто звинувачувати у різанині одну, хоч і впливову людину – питання риторичне....
Залишки давніх кровожерливих звичаїв збереглися у Мексиці донині. Коли при святкуванні Дня Мертвих їдять солодощі у формі скелетів, черепів, це – відлуння давнього канібалізму. До речі, замінники людської плоті почали використовуватися ацтеками ще до конкісти. Можливо, поступово вони б самі відійшли від цих шокуючих обрядів, проте – не судилося.
Іншим „подвигом” Тлакаелеля вважається ... знищення історичних рукописів. Нищив не він особисто, а цар Іцкоатль, проте – за порадою Тлакаелеля. Після цього історію можна було переписувати набіло, забувати здобутки, історію інших народів та возвеличувати, прославляти ацтеків.
Тлакаелель прожив довге життя. Він кілька разів відмовлявся від трону – залишався „позаштатним” радником, таким собі „сірим кардиналом”. Дехто вважає – саме він, а не войовничі царі-тлатоані, мав реальну владу у Теночтітлані...
Почав „політичну діяльність” Тлакаелель на початку XV сторіччя, під час боротьби з тепанеками, а помер наприкінці сторіччя – в часи розквіту й найбільшої експансії ацтекської імперії...
Антиподом Тлакаелеля вважається „добрий” цар Тескоко Несауалькойотль, один із найбільш популярних персонажів ранньої мексиканської історії.
Ще за життя Несауалькойотля про нього складали легенди. Частина з них увійшла до його „офіційного” життєпису. Він зафіксований у „Кодексі Шолотль” – „коміксі” чи то доколумбових, чи то ранньоколоніальних часів. Не виключено, що існували й інші, втрачені літописи, які ще могли бачити ранні хроністи.
„Кодекс Шолотль”, зниклі документи, усні оповіді використовував нащадок царя дон Фернандо де Альва Іштлільшочитль для створення у XVII сторіччі докладної „біографії” предка. Інші ранньоколоніальні хроністи також писали про Несауалькойотля, проте саме версія Іштлільшочитля набула популярності і була поширена у роботах пізніших часів.
Хроністи та історики-романтики перетворили давнього царя на ідеального, „зразкового” володаря. Проте навіть з легенд зрозуміло – справжній Несауалькойотль не був „святим”. Він – жива та суперечлива людина зі складною долею, і за довге життя встиг скоїти багато: як доброго, так і лихого.
Ранні роки Несауалькойотля – сюжет для авантюрного роману. 15-річний спадкоємець Тескокського царства вимушений був тікати й переховуватися від Тесосомока – царя тепанеків, який завоював його державу та вбив батька. Перш ніж повернути втрачене, йому судилося пізнати багато пригод та поневірянь. Несауалькойотль переміг ворогів вже у зрілому віці, та для цього йому довелося піти на „непопулярний” та фатальний крок – укласти союз з войовничими ацтеками та ошукати прихильників з Тлашкали. Згодом це послабило його державу, проте царювання самого Несауалькойотля увійшло в історію як „золотий вік” Тескоко.
Цар-реформатор розробив кодекс законів, який був схвалений навіть ацтеками. Різними сферами життя держави керували кілька „департаментів”. „Фінансова Рада” займалася фінансами, „Військова” – війною, за безпеку і порядок відповідала „Рада Правосуддя”. Неочікуваний для архаїчної держави „департамент” – „Рада Музики” – керував науками й мистецтвами.
Несауалькойотль будував палаци, греблі, храми, вів переможні війни та піклувався про добробут підданих – тобто, діяв, як зразковий володар. А ось в історіях про приватне життя він постає аж ніяк не взірцем доброчесності. Щоб одружитися з тією, що припала до ока, він посилає її нареченого на смерть. Та й потім завдає дружині болю: наказує стратити первістка, віддає перевагу красуням з гарему...
Наприкінці життя воїн, реформатор та бабій перетворився на... шукача істини! Вважається: він розробив релігійне вчення про Єдиного бога – Дарувальника Життя. Крім того, тескокського царя вважають одним із розробників філософської доктрини, відомої як „філософія квітки та пісні”. Суть її в тому, що поезія, „квітка та пісня” – єдиний спосіб спілкування з незбагненним божеством, адже натхнення йде від надприродного. Лише той, хто може пробудити „божу іскру”, здатен вимовити „справжнє” на землі. Талановита поезія – це несвідоме „поєднання досвіду та інтуїції, отже, мова, якою людина може спілкуватись з божеством”.
Давні філософи вірили у те, що творчість – це єдина цінність, яку людина може залишити після себе, єдина реальна можливість здобути безсмертя. Лише „квіти та пісні” здатні опиратися руйнівному плину часу.
Ці ідеї чимось перегукуються із вченням легендарного Кецалькоатля. Чи, може, навпаки – історія Кецалькоатля розглядається крізь призму послідовників та інтерпретаторів „тескокської школи”?
Духовні пошуки тескокського царя також часом ставили під сумнів. Проте є підстави вважати, що його ідеї про „Дарувальника Життя” – не вигадка місіонерів. Цей образ часто зустрічається... в його віршах! Адже крім напівлегендарної біографії, відображеній у кодексах та хроніках, історій про його духовний пошук, які часом здаються підозріло „християнізованими”, існує і „портрет” Несауалькойотля, створений... ним особисто! Тескокського царя вважають... першим класиком мексиканської літератури! Бунтівна душа володаря-філософа віддзеркалюється у його поезіях, які й досі не втратили силу.
Ці твори пережили сторіччя і звучать багатьма мовами світу. У них – роздуми про швидкоплинність життя, ілюзорність багатства, марноту здобутків, жаль від неможливості спинити час, пошук того, що здатне подолати смерть та залишитися навіки.
Вірші Несауалькойотля досі пам’ятають. Отже, він здобув-таки безсмертя – адже у них збереглася частка його душі. І вона промовляє до нас, веде з нами розмову...
А легенди про його земні діяння зберегли історики-нащадки. (Докладніше про Несауалькойотля)
Крім „філософії квітки та пісні” в ацтекській державі були й інші „зони спротиву” офіційній людожерській ідеології. „Військово-містичній концепції” протистояла потужна гуманістична течія. Вона втілювалася, по-перше, у давніх народних звичаях і правилах поведінки, сформульованих у „Настановах Старих”. В них не було нічого про те, що треба вбивати, різати та жерти. Навпаки – цілком нормальні засади, як і в усьому цивілізованому світі: поважати старших, працювати, піклуватися про жінок, старих, дітей. Самі тексти „Настанов” були добрими, на противагу агресивним військовим закликам та гімнам.
По-друге, в ацтеків була у пошані творча праця і творчість. Майстрів вважали послідовниками й учнями тольтеків, тому термін „тольтекайотль” („тольтекність”) використовувався для визначення і найкращих виробів, і самого творчого процесу. Деякі ремесла (ювелірне, прикраси із пір’я) межували з високим мистецтвом.
Ця боротьба світла й темряви йшла до самої конкісти.
Не можна сказати, що ацтеки, їхні боги, легендарні й історичні постаті однозначно „хороші” чи „погані”. Світло і темрява були нероздільні. Часом перемагав світлий бік, часом – темний. У цій двоєдиності, єдності й боротьбі протилежних начал проходила історія народів Мексики.
Невідомо, як би могла скластися доля цієї яскравої цивілізації, якби не трагедія конкісти.
Тетяна Плихневич, письменниця
![Серед середніх [2]](/images/202602/average-value.jpg#joomlaImage://local-images/202602/average-value.jpg?width=850&height=587)
Засновник та видавець