У різні історичні часи та в різних регіонах Мезоамерики домінували численні цивілізовані народи. На узбережжі Мексиканської затоки – спочатку ольмеки, потім – тотонаки, на Юкатані, у Чіапасі та Гватемалі – майя, у Оахаці – сапотеки та міштеки, на заході – тараски, або пурепеча, у центрі – славнозвісні ацтеки та їхні попередники – тольтеки. Ці народи не були спорідненими, проте мали багато спільних рис в культурі. На історичному шляху вони часом перетиналися, а часом йшли окремо. Але міфологія була у кожного своя.
Наразі ми зосередимося на міфах і легендах народів центральної Мексики – ацтеків, їхніх предків, родичів та попередників. Ці народи мешкали у долині Мехіко та прилеглих областях (Толуці, Морелосі, Пуеблі) і в пізні посткласичні часи відносилися до спорідненої етнічно-культурної спільноти науа (з домішками інших народів). Більшість з них розмовляли однією мовою – науатль, мали схожі господарські звичаї, релігійні уявлення (проте – різних богів), у деякій мірі – спільне минуле й легендарних попередників.
Долина Мехіко й прилеглі території – дуже комфортна для життя місцина. У центрі розташовувалося декілька озер. Найбільше – озеро Тескоко, і прилегле до нього оз.Шалтокан мали солонувату воду, озера на півдні – Чалько й Шочимілько – були прісними. Озера сполучалися одне з одним і являли собою спільну систему.
Навкруги озер – родючі землі, на схилах гір – багаті дичиною ліси. Долину з усіх боків оточували гори.
Ця благодатна земля приваблювала мешканців з доісторичних часів. На узбережжі озера Тескоко були навіть знайдені рештки мисливців на мамонтів.
У ІІ тисячолітті до н.е. у цій місцевості вже були значні поселення давніх землеробів. Наприклад, поселення Тлатілько (зараз воно знаходиться у межах Мехіко) існувало приблизно з 1250 р. до н.е. до 700 р. до н.е. Мешканці Тлатілько вміло обробляли землю, знали гончарство і мали певні уявлення про потойбічне. На місці їхнього поселення археологи знаходять багато теракотових статуеток. Можливо, ці фігурки виконували якусь ритуальну функцію. Деякі з них мали досить дивний вигляд – були двоголовими.
Отже, ідея про подвійну природу всього, що існує на землі й на небі, єдність та боротьбу протилежностей з’явилася у центральній Мексиці ще на зорі цивілізації. І, щоб зрозуміти цю цивілізацію, нам треба також прийняти цю ідею і подивитися на неї під цим ракурсом.
А тепер повернемося на початок часів, проте мова далі піде не про земні, а про небесні справи. Про творення світу.
Міфи кажуть, що колись давно у космічному просторі жив двоєдиний бог на ім’я Ометеотль – одночасно чоловік і жінка. Він також мав інші імена, для кожної половини окремо: Ометекутлі та Омесіуатль (Подвійний Пан та Подвійна Пані) або Тонакатекутлі та Тонакасіуатль (Пан – Володар нашої плоті та Пані – Володарка нашої плоті).
у кодексі Борджіа
З часом богу, мабуть, стало нудно, і він вирішив народити дітей. В нього народилося четверо синів – четверо богів-Тескатліпок.
Першим з’явився на світ червоний Тескатліпока, який згодом отримав багато імен, одне з яких – Шипе (у Тлашкалі – Камаштле).
Другим народився чорний Тескатліпока, який так і залишився Тескатліпокою.
Третім з’явився білий Тескатліпока, який згодом став Кецалькоатлем.
Найменшим і наймолодшим з братів був блакитний Тескатліпока. Він був шульгою і згодом, у ацтеків, отримав ім’я Уіцілопочтлі.
Формально з’явилося четверо богів. Але в наступних міфах про творення світу діють здебільшого двоє – Тескатліпока та Кецалькоатль. Уіцілопочтлі зливається з Тескатліпокою, Шипе вважається чи то товаришем, чи то однією з аватар Кецалькоатля.
Цей міф записаний місіонерами зі слів ацтеків вже у ранньоколоніальну добу. Не виключено, що у первинному варіанті було лише два бога-деміурга, а інших потім додали заради симетрії та символізму кольорів.
Боги-брати відпочивали 600 років, а після цього вирішили створити світ.
Доручили цю важливу справу парі богів-деміургів. Першим з них був Кецалькоатль, другим – Тескатліпока чи Уіцілопочтлі (за версією ацтеків).
Деміурги створили вогонь, сонце (спочатку – чомусь лише половину), чоловіка та жінку, яким наказали „не лінуватися, а працювати”. Після цього упорядкували час на дні, місяці та роки, а простір – на 9 рівнів пекла, 13 небес та воду, яка розділяє потойбічне та небесне. У воді деміурги виростили чудовисько, яке розчленували та створили з нього землю.
У новоствореному світі боги почали швидко розмножуватися. В першої пари людей теж з’явилася дитина – син на ім’я Пільтекатлі. Дружини з людського роду для нього не знайшлося, тому боги створили йому пару з волосся богині Шочикецаль.
Врешті-решт, боги зрозуміли, що половина Сонця дає недостатньо світла. Тескатліпока став Сонцем. Так почалася Перша Епоха. У той час на землі жили гіганти. Проте цей стан речей тривав недовго.
За ацтекськими міфами світ, перш ніж стати таким, як він зараз, пережив низку катастроф. Майже все живе зникало, потім знов відроджувалося. Кожна з міфічних праепох називалася Ерою, або Сонцем.
У різних версіях міфу назви та навіть кількість цих ер відрізнялися. За версією ацтеків, було так.
1) Перша ера називалася Науи Оселотль (4 Оцелот). Це була ера стихії землі. Сонцем був бог Тескатліпока. Землю населяли гіганти.
Кецалькоатль також захотів стати Сонцем, тому від вдарив Тескатліпоку палицею. Той впав у воду, перетворився на ягуара і почав вбивати гігантів. Так завершилася перша епоха.
2) Друга ера називалася Науи Еекатль (4 Вітер). Це була ера стихії повітря. Сонцем був бог Кецалькоатль.
Тескатліпока у подобі ягуара вдарив Кецалькоатля. Той впав з неба. Здійнявся сильний вітер. Люди перетворились на мавп.
Варто зазначити, що давні індіанці Мезоамерики сповідували, так би мовити, „теорію еволюції навпаки”. За їхніми уявленнями, не люди походять від мавп, а навпаки: мавпи – то колишні люди.
У майя також є подібні мавпячі легенди. Вони пішли навіть далі – вважали, що мавпи – то колишні напівбоги.
Проте вже у ранньоколоніальні часи спорідненість з мавпами стала вважатися чимось образливим.
3) Третя ера називалася Науи Киуитль (4 Дощ). Це була ера стихії вогню. Сонцем був бог дощу Тлалок (за деякими версіями, „намісник” Тескатліпоки).
Завершилася ера вогняним дощем. Люди загинули або перетворилися на індиків.
4) Четверта ера називалася Науи Атль (4 Вода) Це була ера стихії води. Сонцем була богиня води Чальчіутлікуе – „намісниця” Кецалькоатля.
Завершилася ера потопом. Люди перетворилися на риб.
Після четвертої катастрофи „небо впало на землю”. Тескатліпока та Кецалькоатль попросили допомоги в інших богів, а потім перетворились на дерева і всі разом „підняли вгору небо та зорі”.
Проте на небі ще не було Сонця, а на землі – людей.
Так почалася наша, П’ята Ера – Науи Ольїн (4 Землетрус). Вона колись завершиться землетрусом, проте коли – ніхто не знає.
А на початку ери перед богами стояло завдання – створити Сонце та людей. Про те, як вони впоралися з ним, розповідає наступний цикл міфів.
За найбільш популярною легендою, боги зібралися у Теотіуакані, священному місті, щоб створити Сонце нової епохи. Хтось з богів мав пожертвувати собою – стрибнути у вогнище, згоріти та перетворитися на Сонце.
Два боги погодилися виконати цю важливу місію – багач Теккістекатль (Текукістекатль) і бідний та хворий Нанауацин. Перед стрибком у вогонь боги виконали цикл обрядів та піднесли іншим богам дари. Текукістекатль подарував коштовності, у Нанауацина не було нічого, тож він пожертвував... колючки, змащені кров’ю, яку він пролив під час ритуалу очищення.
Нарешті, настав час ставати Сонцем. Текукістекатль повинен був стрибнути першим. Саме він мав стати Сонцем, бо його пожертви були найціннішими.
Проте багач злякався. Чотири рази підходив він до багаття, і чотири рази відступав. Вогнище було дуже великим... та гарячим.
Настала черга Нанауацина. Той не вагався ані миті. Стрибнув, затріщав у вогні – і перетворився на яскраве Сонце.
Слідом за ним стрибнув і Текукістекатль. Проте не у центр вогнища, а скраєчку, у попіл. Тому він отримав менше блиску і перетворився на Місяць.
(За одним з варіантів легенди, спочатку і він світив достатньо яскраво. Проте хтось з богів вважав, що боягуз не заслуговує такої честі, і тому кинув у Місяць... кролика. Кролик оселився на Місяці, і тому той став світити більш тьмяно).
Цікаве трактування цього міфу. За однією з версій, в ньому – пропаганда людських жертвопринесень.
За іншою – він закликає до добровільної самопожертви.
Є також версія – міф закликає позбутися всього зайвого, „земного”, вивільнити творчу енергію й духовну сутність, тобто – до трансформації та перевтілення.
У міфу є і зловісне продовження. За однією з версій, Сонце спочатку не хотіло рухатися небом, поки інші боги також не принесуть себе у жертву.
Цей міф ніби схиляє до першого варіанту трактування, якби... не цікавий момент. Якщо боги померли, чому вони, живі та здорові, незабаром діють у наступних міфах? Померли не всі боги – лише декілька? Боги воскресли? А може... вони зовсім не вмирали – просто віддали дещицю крові згідно з мезоамериканським ритуалом? У давній Мексиці знать (царі, жерці) спілкувалися з богами, віддаючи їм дещицю своєї крові. Цей ритуал відомий з часів класичних майя. Можливо, у первинному варіанті міфу йшлося саме про це, а войовничі ацтеки згодом „згустили фарби” і зробили світлий міф похмурим й кровожерливим?
У цьому міфі яскраво проявляється подвійність світосприйняття давніх мексиканців.
Отже, Сонце та Місяць, земля і вода – все на місці. Не вистачає на землі лише людини.
Кецалькоатль визвався вирішити цю проблему – спуститися до підземного світу, володінь Міктлантекутлі, бога смерті, і забрати в нього кістки людей минулих ер.
Він впорався з цим, хоч і не без пригод. Зловісний бог пекла намагався йому перешкодити.
Врешті-решт Кецалькоатль забрав кістки та приніс їх до Тамоанчану – райської обителі, де, за переказами, жили боги. Одна з богинь змолола кістки в порох. Боги додали до цієї субстанції свою кров. Так, з праху та крові богів, постали люди П’ятої ери – масеуали, тобто „ті, хто заслужений покаянням”.
Новонародженим людям потрібно щось їсти. Кецалькоатль також подбав про це. Він чи то попрохав, чи то вкрав у мурах зерна маїсу.
Творіння нашого світу остаточно завершилося. Міфи поступаються місцем історії.
На відміну від переказів про минулі ери, у циклі міфів про створення П’ятого Сонця згадані цілком конкретні географічні місця – Тамоанчан та Теотіуакан.
Тамоанчан, за думкою деяких вчених – не райське місце, розташоване на небі, а тропічне узбережжя Мексиканської затоки, де у 2 тисячилітті до н.е. народилася перша розвинута цивілізація Мезоамерики – ольмеки.
Ольмекам було відомо землеробство, ремесла, архітектура та скульптура. Вони мали писемність та календар. Кам’яні голови ольмеків, створені 3 тисячі років тому, є „візитівкою” цієї загадкової цивілізації та донині викликають подив та зачарування.
Саме у мистецтві ольмеків з’являється вперше зображення „пернатого змія” – символу неба.
Теотіуакан – це перший мегаполіс давньої Америки. Він процвітав у І тисячолітті нашої ери і деякий час був найбільшим містом не лише Мезоамерики, а й всього світу. Тоді кількість його мешканців, за деякими підрахунками, могла досягати 100 чи навіть 200 тисяч осіб.
„Визітівкою” Теотіуакану є величезні піраміди Сонця та Місяця.
Який народ побудував ці піраміди, який народ мешкав у Теотіуакані – невідомо. Існує багато припущень. Одні кажуть – то були тольтеки, інші – ольмеки або тотонаки – прибульці з Мексиканської затоки, інші – сапотеки, дехто стверджує – то були нащадки місцевих землеробів, творців двоголових фігурок. Якою мовою спілкувалися ці люди, також важко сказати. Деякі кажуть, теотіуаканці розмовляли на науатль, тобто були родичами тольтеків та ацтеків. Інші вважають, що це питання – без відповіді.
Наразі найбільш поширена думка, що населення Теотіуакану було багатонаціональним. У місті мешкали і нащадки місцевих землеробів, і купці та ремісники з інших країв. Достеменно відомо, що у Теотіуакані був „сапотекський” квартал вихідців з Оахаки.
Також підтверджено, що теотіуаканці підтримували тісні зв’язки з майя і навіть посилали в їхні землі загарбницькі загони. У 378 році ватажок з Теотіуакану, якого майя прозвали Сийях-Какх, захопив місто Тікаль і заснував там нову династію. Протягом 100 років тікальці були васалами Теотіуакану.
З часом гігантське місто почало занепадати, і біля 650 року було залишено.
Коли ацтеки прийшли до долини Мехіко, церемоніальний центр міста був пусткою. Ацтеки дивилися на гігантські піраміди і гадали, що спорудити таке під силу лише богам. Так Теотіуакан став місцем богів і творіння ацтекських легенд. Навіть сама назва міста перекладається з науатль як „Місто богів” або „Місце, де людина стає богом”. Відомі також майянські назви Теотіуакана: Хонохвіц та Вітенах. Як називали місто самі мешканці, невідомо.
Про релігійні уявлення теотіуаканців ми можемо лише здогадуватися. Але відомо, що у місті поклонялися Пернатому Змію (тобто, Кецалькоатлю) і божеству, схожому на Тлалока. Не виключено, що Кецалькоатль та Тлалок – справді, одні з найдавніших богів, успадковані згодом ацтеками та їхніми попередниками ще з Теотіуакану.
Після його занепаду у долині Мехіко і прилеглих до неї територіях настали „темні віки”. Хоча, можливо, цей період просто недостатньо вивчений...
Наступною яскравою цивілізацією центральної Мексики, яка передувала ацтекській, була цивілізація тольтеків.
Тольтеки – напівлегендарний народ, який ацтеки вважали своїми вчителями й попередниками. За деякими свідченнями і гіпотезами, тольтеки розмовляли мовою науатль, як і ацтеки, і були етнічно споріднені з ними.
Тольтеки панували на історичній арені приблизно з VIII (IX) по XI (XII) сторіччя. Хоч місто Тула (Толлан), яке вважається столицею держави тольтеків, розташовано за межами долини Мехіко, у штаті Ідальго, однак її вплив розповсюджувався і на долину, і далеко за її межі.
Коли ацтеки проходили повз Тулу, це місто вже було покинуте, проте відносно недавно, і ацтеки могли бачити у ньому рештки високої культури, яка, безсумнівно, була створена людьми: залишки величних споруд, битий посуд. Про відвідини Толлану вони згодом складали легенди, які вже у колоніальні часи переказували місіонерам.
Археологічні та історичні дані свідчать, що тольтеки були досить войовничим народом, проте у ацтекських легендах вони відомі як „народ майстрів”. Термін „тольтекайотль” („тольтекність”) у ацтеків означав „найкраще”, „вишукане” та „майстерне”. Якщо ацтеки хотіли сказати, що щось зроблено напрочуд добре, вони казали, що воно „тольтекське”.
Ацтеки створили цикл легенд про розквіт та занепад держави тольтеків. Головним героєм багатьох з них був славнозвісний Кецалькоатль, цар-напівбог, та його антагоніст Тескатліпока.
Таким чином, тольтеки подарували Мезоамериці (і всьому світу) світлу утопію про Кецалькоатля, володаря мексиканського Міста Сонця – Толлану.
У вульгаризованій версії, яку часто переказують у ЗМІ, Кецалькоатль – то „білий бог”, який з’явився невідомо звідки (імовірно, із Старого Світу), навчив „диких індіанців” усьому, починаючи від землеробства, відмінив людські жертвопринесення та ввів культ єдиного бога. Потім він відплив морем на схід Сонця, проте обіцяв повернутися. Саме за цього білого „місіонера”, як вважають, ацтеки згодом прийняли Кортеса.
У цій спрощеній, прикрашеній місіонерами історії злились міфи про Кецалькоатля-деміурга, його світоустрійну діяльність та боротьбу з братом-суперником, а також тольтекська легенда про напівбога-жерця, могутнього володаря Толлану.
Аборигенний міф про царя Кецалькоатля суттєво відрізняється від вульгаризованого, проте і в ньому той – світла, трагічна особистість, яка обігнала свій час та намагалася створити ідеальне царство. В певний час того навіть вважали... реальною історичною особою!
У роботах деяких дослідників Кецалькоатль зображений великим реформатором, який намагався впровадити монотеїзм серед тольтеків. Він нібито заборонив людські жертвопринесення та ввів поклоніння одному, проте двоєдиному богу – єдності та боротьбі протилежних начал.
Що тут правда, що – пізніша вигадка, судити важко. Письмових джерел не збереглося, а легенди записані вже у XVI сторіччі християнськими місіонерами і були перероблені кілька разів (і ацтекськими, і християнськими філософами). Проте символізм імені героя-бога підказує нам, що у цій концепції щось таки є. Кецаль-коатль – це „птах”–„змія”, тобто, поєднання небесного й земного, духовного, творчого з мерзенним, низьким, плотським. За переказами, вчення Кецалькоатля полягало в тому, щоб придушувати у собі „низькі” плотські інстинкти (агресію, сексуальну розбещеність тощо) і пробуджувати творчий потенціал.
У Толлані всяко заохочувалася творча праця. Там поважали людину-творця.
Кецалькоатль створив зразкову державу, Місто Сонця, у котрій в пошані натхненна праця та засуджуються марні вбивства, терор та війна.
Толланська Утопія зазнала краху завдяки руйнівному впливу зловісного Тескатліпоки та його жерців. Тут наявна паралель з циклом міфів творіння. Що первинне, що вторинне – невідомо.
Проте цікаво простежити за трансформацією образів двох супротивників – Кецалькоатля та Тескатліпоки. У міфах творіння вони спочатку рівноправні, ніхто з них ані „безперечно хороший”, ані „безперечно поганий”.
У міфі про останню епоху Кецалькоатль набуває більше позитивних рис, а Тескатліпока відходить у тінь.
У міфах Толланського циклу Кецалькоатль – безперечно позитивний персонаж, а Тескатліпока та його жерці – безперечно негативні. Деякі місіонери навіть згодом прозвали його „мексиканським дияволом”.
Кецалькоатль та його антагоніст Тескатліпока давно стали надбанням світової культури та героями багатьох творів мистецтва...
(Докладніше про Кецалькоатля – див. Плихневич Т.В. Кецалькоатль – міфологічний персонаж давньої Мексики)
Далі буде
Тетяна Плихневич, письменник
Засновник та видавець