Адже саме тоді, у першій третині XIX сторіччя, Мексика з боями здобувала свою незалежність. Дві провідних течії повстанців, креольські землевласники та індіанські селяни, боролися кожен за своє, то – разом, то – окремо. Креоли – іспанці, народжені в колоніях, мріяли відібрати владу в гачупінів – іспанців з метрополії, та відмінити закони, які заважали їм збагачуватися. Селяни-індіанці, чиї землі відбирали і креоли, і колонізатори, прагнули повернути своє.
А долі ватажків цієї революції сплелися дивним чином...
Нова Іспанія
Протягом трьох сторіч давня земля ацтеків, Мексика, була колонією і входила до складу гігантського конгломерату під назвою Нова Іспанія. Створена як адміністративна одиниця у 1535 році, вона поступово розросталася і на початок XIX сторіччя займала не лише усю Мексику за виключенням штату Чіапас, а також країни Центральної Америки, Кубу, деякі острови у Карибському морі. Більше того – до її складу входили Філіппіни та низка тихоокеанських островів! Та й сама Мексика була тоді удвічі більшою, ніж зараз. Штати Техас, Каліфорнія, Нью-Мексико, Арізона, Невада, Юта, частина Колорадо, Вайомінга, Оклахоми та Канзаса ще не відійшли до США.
Нова Іспанія була найбагатшим заокеанським володінням метрополії. У ній добувалося більше срібла, ніж у Європі, та щорічно вивозилося дві третини світового видобутку! Монетний двір Мехіко був найбільшим у світі. Розвивалося сільське господарство, промисловість. Проте багатства цієї землі призначалися аж ніяк не її мешканцям. Колоніальна влада намагалася викачати з неї якомога більше. Душила заборонами, податками та протиставляла одна одній різні соціальні та етнічні групи.
Керували колонією віце-королі – держслужбовці найвищого рангу, призначені монархом особисто. Віце-король мав велику, проте не безмежну владу, бо у будь-який момент міг бути зміщеним з посади та відізваним назад до метрополії своїм вінценосним наймачем. Крім того, наприкінці служби він проходив через так звану „резиденсію” – монархом призначався інший держслужбовець для оцінки роботи віце-короля та заслуховування скарг до нього. Відомо, що інколи правителям колонії після „резиденсії” доводилося платити штраф. До більш жорстоких покарань не доходило....
Вирішувати адміністративні та судові справи віце-королю допомагали дві „аудієнсії”. Перша розташовувалася у столиці, Мехіко – їй впорядковувалися південні області. Друга аудієнсія, у Гвадалахарі, займалася проблемами північних областей. Містами та селищами керували корехідори, алькальди чи просто сільські старости.
Монархи XVI – XVII сторіч піклувалися про розквіт колоній. До Америки були ввезені рослини та свійські тварини із Старого Світу. До традиційного землеробства додалося скотарство. Клімат сприяв розвитку виноробства та розведення шовковичних черв’яків. Пізніше, захищаючи інтереси комерсантів з метрополії, королі наказали знищити багато з того, чому сприяли їхні попередники. Виробництво шовку та місцевих вин було заборонено, виноградники та гаї тутових дерев пішли під сокиру. Залишилися лише ті галузі промисловості, які забезпечували потреби середніх та нижчих верств населення. Багатії скуповували товари з Європи, сплачуючи за них в три-чотири рази більше за реальну вартість.
Віце-королі та чиновники найвищих рангів завжди походили із метрополії. Те ж саме стосувалося торговців, які приїжджали з Іспанії жадібними юнаками і поверталися додому багатіями. „Іспанських” іспанців у Мексиці називали гачупінами.
Велику роль у Новій Іспанії відігравала церква. Архієпископ був другою особою після віце-короля, а у часи „міжвладдя” міг навіть брати його повноваження. Допомагала йому ціла армія „святих отців” – від єпископів до парафіяльних „батюшок”. Вищі церковні ієрархи походили з метрополії, нижчі щаблі займали місцеві. Проте всі мали „фуеро” – „привілей” відповідати за скоєні злочини не перед світським, а перед церковним судом.
Духовна влада накопичила чималі статки. За деякими даними, наприкінці XVIII сторіччя церкві належало більше половини земель та третина капіталів у країні. Архієпископ отримував платню в 130 тисяч песо на рік, єпископи Пуебли, Вальядоліду та Гвадалахари – не набагато менше. Багатими були і монастирі. А от більшість парафіяльних священиків мали досить скромні статки.
Багата Нова Іспанія була країною кричущої нерівності. Якщо у Перу багатіями вважалися ті, чий дохід становив 4 тисячі песо на рік, у Новій Іспанії були і такі, хто мав понад 200 тисяч річного доходу. Це – верхівка піраміди. А внизу – знедолені, раби та жебраки „леперос”, які так заполонили міста, що у них „був десяток шевців на одну взуту ногу”.
Колоніальна влада намагалася протиставляти одне одній верстви багатонаціональної та багаторасової країни та вибудувати ієрархічну піраміду, на верхівці котрої „біліші з білих” – гачупіни, а унизу – „чорніші з чорних” – раби з Африки. Проте реальність не завжди співпадала з „ідеальною” картиною.
Сходинку нижче за гачупінів займали „місцеві іспанці” – креоли.
Традиційно креолами прийнято вважати нащадків колонізаторів, народжених у колоніях, проте це поняття – набагато ширше і багато в чому залежить від самоідентифікації та... статків.
Далеко не завжди креоли були білими. Часто – людьми змішаної крові чи навіть представниками корінних народів, проте достатньо заможними та непогано освіченими. Виховані здебільшого на європейській культурі, креоли не цуралися деяких аборигенних традицій, місцевої історії та вважали своєю батьківщиною Америку.
Зазвичай креоли були поміщиками або власниками срібних копалень.
Незважаючи на статки, креоли у колоніальному суспільстві вважалися людьми „другого сорту”. На найвищі посади їх не призначали. Креоли вдовольнялися другорядними постами в органах місцевого самоврядування – аюнтамієнтос і кабільдос, ставали офіцерами чи панотцями. У містах формувався прошарок місцевої креольської інтелігенції: лікарів, юристів, журналістів, вчених та письменників.
Якщо гачупінів у Мексиці було всього 15 тисяч, то креолів – біля мільйону, тобто 18 процентів від всього населення. Гачупіни та креоли вважалися елітою колоніального суспільства. Другі, на відміну від перших, були ображені на метрополію і мали вдосталь часу розмірковувати про своє принизливе становище.
Діти від змішаних шлюбів (і позашлюбних відносин), які не мали ні статусу, ні статків, щоб офіційно називатися „креолами”, займали наступну сходинку в ієрархії. Метиси, мулати та самбо (напівіндіанці-напівнегри) займалися дрібною торгівлею, ремеслами, служили в армії, хоч офіцерами зазвичай не ставали. Деякі отримували освіту, а з нею – професію вчителя, священика або юриста. Більшість з цього прошарку, що становив близько двох мільйонів осіб, формувала трудовий, „середній” клас – основу майбутнього мексиканського суспільства. Деякі опускалися на дно – ставали батраками, або леперос.
Становище індіанців, колишніх господарів країни, спадкоємців великих цивілізацій минулого, було ще гіршим. На початку XIX сторіччя їх нараховувалося біля двох чи двох з половиною мільйонів осіб – від 40 до 60 процентів населення Мексики, проте чи не найчисленніший прошарок суспільства був ледь не самим знедоленим.
Формально індіанці вважалися вільними, проте де-факто були кимось на кшталт кріпаків. Вони або „прикріплювалися” до асієнд креолів, які зайняли їхні прадавні землі, або жили громадами в індіанських селищах, які заборонялося залишати без дозволу. Навіть у містах вони жили в окремих кварталах. Колоніальні закони визнавали за індіанцями права на землю, проте дивилися крізь пальці на її захоплення багатими креолами. Часто бувало так, що земля нібито лишалася за індіанцями, проте плата за користування нею була настільки високою, що ті, хто її обробляв, перетворювалися на спадкових боржників-пеонів. А ось якщо орендарем індіанських земель був креол, то він часом міг забути про платню. Позбавлені землі селяни-індіанці ставали батраками в маєтках креолів.
Індіанці становили основну робочу силу на асієндах, копальнях та мануфактурах. Крім того, вони сплачували подушне-трибуто та мали відбувати репартим’єнто. Останнє було чимось на кшталт панщини – примусовою працею на колоніальну владу.
Найгірше становище мали раби-африканці. Від свавілля хазяїна їх не захищав жоден закон. Раби зазвичай працювали на плантаціях, мануфактурах, у маєтках. У Мексиці їх було небагато – десь біля 10 тисяч осіб.
Ієрархічна піраміда не була чимось абсолютно сталим. Гроші, зв’язки, амбіції та хист дозволяли виходити зі своєї верстви та підійматися на ступень-другий вище. Проте набагато більше було тих, хто скочувався вниз, втрачав зв’язки та ефемерний захист своєї етнічної групи та ставав босяком-леперо.
Всі прошарки населення колоніальної Мексики – від багатіїв-креолів до „кріпаків”-індіанців та африканських рабів – мали підстави бути незадоволеними устроєм та владою. Для вибуху бракувало лише іскри...
Дзвін Долорес
Поштовхом до бунту стали події в Європі.
У 1808 році Наполеон окупував Іспанію та полонив короля. Це стало поштовхом для визвольних рухів у колоніях. Поки метрополія слабка – є шанс позбутись її влади. Якщо його прогавити – можуть не звільнитися ще довго, чи, ще гірше, опинитися під п’ятою ще більш хижих та жорстоких хазяїв.
Повстання спалахнули на всьому континенті – від Мексики до Ріо-де-Ла-Плати. Керували ними креоли, які мріяли позбутися колоніальних законів, які обмежували їхні права на владу і збагачення. Попервах лідери повстанців робили певні реверанси в бік Іспанії. Наголошували, що їхній бунт направлений не проти законної влади, а проти узурпаторів-французів, навіть складали присягу вірності полоненому Фердинанду VII, проте плекали надію, що йому ніколи не стати справжнім королем.
У Мексиці починалося, як і в усіх, проте пішло по іншому сценарію. Замість креольського путчу країну сколихнула селянська війна за землю і за волю.
Наприкінці XVIII – початку XIX сторіч у Мексиці відбулося кілька креольських заколотів, відносно швидко придушених владою.
У 1810 році група заможних заколотників у місті Керетаро планувала черговий креольський путч. Відділення від метрополії в проекті не було. Найбільше, на що сподівалися заколотники – те, що Мексика отримає статус не колонії, а однієї з рівноправних частин Мексиканської імперії. Планували заколот на початок грудня, потім вирішили виступити на два місяці раніше – в жовтні. Та не встигли. Влада довідалася про змову. Почалися арешти.
(1753 – 1811)
Одним із заколотників був немолодий Мігель Ідальго, парафіяльний священик із селища Долорес інтендантства Гуанахуато, багатого краю срібних копалень і родючих земель. Він вирішив, що підготовка до повстання в цілому завершена, тому краще не ховатись, а почати діяти. Проте замість кадрових військових, на участь яких розраховували його колеги, довелося задіяти індіанських селян.
16 вересня 1810 року Ідальго почав бити у церковний дзвін. Коли парафіяни зійшлися, він закликав їх до боротьби з поневолювачами. Ця промова увійшла в історію як „заклик із Долорес” (“Grito de Dolores”) і розпочала багаторічну боротьбу за незалежність.
Селище Долорес швидко перейшло до рук повсталих. Армія селян, зростаючи, мов снігова куля, прокотилася сусідніми поселеннями – Сан-Мігель та Селайя – і без особливих проблем захопила їх. Коли армія Ідальго досягла 50 тисяч осіб (більшість – майже беззбройні селяни), вона пішла на столицю інтендантства Гуанахуато і 28 вересня захопила місто після запеклих боїв. Потім настала черга Вальядоліда, столиці штату Мічоакан, а після цього – інших великих міст: Сан-Луїс-Потосі, Салтільйо та Гвадалахари.
За кілька тижнів іспанська колоніальна влада була повалена у всій Північній Мексиці. На Півдні справи пішли гірше – там агентів Ідальго захопили й стратили. Лише його колишній учень Хосе Марія Морелос партизанив поблизу порту Акапулько.
Популярність Ідальго була обумовлена тим, що він проголошував (ба, більше того – робив) те, чого хотів народ. На територіях, захоплених повстанцями, він відмінив данину, що стягувалася з індіанців, та наказав повернути відібрані в них землі. Проте ця соціальна програма відштовхнула від повстання великих землевласників-креолів, які мали як фінанси, так і необхідну кваліфікацію, так як багато хто з них був професійним військовим. Не могло їм подобатись і те, що „борці за свободу” часто грабували маєтки креолів – місцевий багатій був для селян таким саме ворогом, як гачупін.
Армія Ідальго становила собою натовп погано озброєних селян. Вони йшли у бій з тесаками-мачете, сокирами, пращами, сільськогосподарськими знаряддями. Вогнепальна зброя діставалася небагатьом. Селяни перемагали завдяки чисельній перевазі, фанатизму та відчайдушній мужності. Є свідчення, що вони намагалися вивести з ладу гармати... закидаючи їх жерла власними сомбреро! Проте тріумфальна хода цього „війська” не могла тривати безкінечно.
Наприкінці жовтня 80-тисячна армія пішла на Мехіко та перемогла іспанців біля гірського перевалу Монте-ле-Лас-Крусес. Ідальго був спроможний захопити і столицю, проте... не відважився на це. Можливо, він перелякався розмаху повстання і хотів попередити бійню. Він небезпідставно побоювався, що у багатому місті його армія остаточно перетвориться на зграю бандитів та грабіжників.
Ідальго повернувся до підкорених, вірних йому північних областей. Наприкінці листопаду 1810 року він облаштувався у Гвадалахарі та заснував там щось на кшталт революційного уряду. Ідальго видав декілька декретів, у яких скасовував рабство, подушне, низку монополій, декларував зменшення податків. Він наказав поміщикам, які „орендували” землю в індіанців та „позабули” про орендну плату, заплатити все законним хазяям, а потім передати їм і землю, бо „я бажаю, щоб нею користувалися лише індіанці відповідних селищ”.
Завдяки цим указам Ідальго сприймався і сприймається народним ватажком. Проте розумний панотець робив реверанси і креолам. Він просив вибачення за самовільні реквізиції, які проводили повстанці у маєтках „не лише у європейців, але і у моїх улюблених американців”. Також він закликав вояків-креолів дезертирувати з колоніальних військ та приєднуватися до повсталих, щоб „уникнути безглуздої різанини” та попередити „революцію, якої всі американці бажають уникнути”. Якщо „відібрати в іспанців владу й управління, усе завершиться за один день”, – вважав він.
Незважаючи на його бадьорі заклики, постання вже перетнуло зеніт та йшло до краху.
Іспанській генерал Кальєха відвойовував території, захоплені повстанцями. Ще 24 листопада він повернув Гуанахуато і влаштував там показові страти. Взимку Кальєха пішов на Гвадалахару – „столицю” повстанців.
Ідальго на чолі 80-тисячної армії 17 січня 1811 року чекав його на мосту Кальдерон неподалік від Гвадалахари. Кальєха мав лише 6 тисяч вояків, та вони були добре озброєними професіоналами. Повстанці зазнали нищівного розгрому.
Ідальго та інші ватажки повстанців вирішили бігти до США, сподіваючись отримати там поміч. Цим планам завадила зрада. Офіцер на ім’я Елосіндо, який приєднався до повстанців, а потім образився на них за те, що не отримав підвищення, вирішив отримати винагороду вже у законної влади. Він придумав, як захопити залишки повстанців і влаштував засідку на шляху до Техасу, де дорога оминає пагорб таким чином, що подорожні не бачать того, що попереду. Знекровлене військо йшло окремими загонами, не турбуючись про розвідку та охорону. Кожен загін, оминаючи пагорб, потрапляв до рук офіцера-зрадника.
З нижчими верствами розібралися швидко, на місці. Командирів стратили, а рядових повстанців засудили до примусових робіт. Керівників повстання відіслали до штату Чіуауа, де в той час знаходилися найближчі представники вищої колоніальної влади.
Всіх засудили до страти. Ідальго потрібно було спочатку позбавити сану. Тому він загинув останнім – 30 липня 1811 року.
Вчитель та учень
Повстання не закінчилося із загибеллю Ідальго – воно перетворилося на партизанську війну. Повстанці змінили тактику. На зміну централізованому керівництву в країні з’явилися десятки партизанських ватажків. Вони „замість того, щоб збирати натовпи одягнутих у бавовну та озброєних лише ножами та пращами індіанців... вербували війська з вершників, озброєних рушницями та тесаками-мачетес, які могли атакувати іспанські армії.
Загони... збільшувалися або зменшувалися в залежності від шансів на успіх. Пастухи та ранчерос, які охоче вступали до партизанського загону, коли можна було пограбувати караван зі сріблом або здійснити набіг на місто, перетворювалися на лояльних громадян при наближенні іспанського полку. Армії з’являлися ніби з-під землі та щезали за ніч. Цей спосіб війни становив величезні труднощі для уряду”, – писав американський історик Генрі Паркс.
Найздібнішим з партизанських ватажків був учень та соратник Ідальго Хосе Марія Морелос, сільський священик з Мічоакану.
Долі Ідальго та його послідовника не лише схожі, а й тісно переплетені. До того ж, обоє пов’язані з містом Вальядолідом. Дехто навіть вважав: обидва лідери – далекі родичі! Та, незважаючи на схожість доль обох бунтарів у рясах, між ними була принципова, кричуща відмінність.
Незважаючи на скромний сан, Ідальго за походженням був досить заможним креолом – йому змалку відкривалися всі двері.
Морелос був справжнім представником народу – в його жилах змішалася кров усіх трьох рас. Людина скромного походження і скромних статків, він тяжкою працею досяг того, що діставалося Ідальго лише за правом народження.
Мігель Ідальго народився 8 травня 1753 року. Його батьком був управитель маєтком, матір’ю – дочка його власника. Мігель жив на батьківській асієнді у провінції Гуанахуато, а у 12 років вступив до коледжу Сан-Ніколас у Вальядоліді, який контролювали єзуїти.
(1765 – 1815)
Саме тоді, у 1765 році, в цьому місті народився син теслі та дочки сільського вчителя Хосе Марія Морелос.
У 1770 році юний Мігель склав іспит на ступінь бакалавра мистецтв і розпочав викладати у рідному коледжі, одночасно вивчаючи там курс теології. У 1773 році Мігель Ідальго закінчив „другу освіту” і став бакалавром теології, а у 1778 році прийняв сан священика. Весь цей час він не полишав викладання, поєднуючи його з адміністративною роботою, займаючи в Альма Матер все вищі посади.
Шлях до освіти у Морелоса був важчим. У 1776 році помер дід, який замінив хлопцеві початкову школу, а батько пішов із сім’ї. Хосе Марії довелося піклуватися про матір та меншу сестру. У 14 років хлопець найнявся батраком на асієнду свого дядька Фелипе. Пізніше він став погоничем мулів, які належали дядьку, і декілька років водив каравани між Мехіко та тихоокеанським портом Акапулько.
Якщо 17-річний Ідальго вже був бакалавром та викладачем, Морелос лише у 25 років зміг зібрати кошти на освіту та вступити до вальядолідського коледжу Сан-Ніколас. Сталося це у 1790 році. Саме тоді Мігель Ідальго досяг там найвищої посади – ректора.
Чи перетиналися ректор та бідний студент частіше, ніж дозволено учбовим планом? Як тісно вони спілкувалися? Невідомо. Проте беззаперечно те, що Ідальго добре пам’ятав Морелоса і впізнав його через багато років. Ідеї вчителя, також беззаперечно, вплинули на світогляд його учня.
Ідальго не затримався на посту ректора – вже у 1792 році його звідти „попросили”. Справжньою причиною відставки слугувало вільнодумство керівника релігійного закладу, його симпатія ідеям Французької революції, а формальною – скандальний зв’язок духовної особи з юною вальядолідською креолкою. Ідальго отримав парафію у глушині Мічоакану, проте згодом знайшов ліпше місце – поблизу Гуанахуато. Після смерті старшого брата він „успадкував” і багатий Долорес. У серпні 1803 року Мігель переїхав туди з численною ріднею та... двома дочками вже від іншої коханки.
У Долорес Ідальго став не лише панотцем, але і... підприємцем. Він зайнявся виноробством, бджільництвом, розведенням олив та шовковичних черв’яків – тобто всім тим, що суворо заборонялося колоніальними законами. Коштів на нововведення було достатньо. Незабаром усі „підприємства” Ідальго стали приносити дохід – і йому особисто, і працюючим на них селянам.
Новий священик – вільнодумець і „комерсант” – швидко здобув популярність. Його гостинний будинок називали „маленькою Францією” – у ньому все було просякнуте духом рівності, свободи думки. Там читалися книжки, серед яких було багато заборонених, розігрувалися п’єси Мольєра та Расіна, обговорювалися новини та велися розмови щодо необхідності покінчити з іспанським ярмом. На сміливого священика писали доноси в інквізицію, та до певного часу Ідальго все сходило з рук. Його трохи посварили та порекомендували видалити з дому дочок. Той образився навіть на це – заявив, що не в змозі розлучитися з дівчатами. Його послухали – адже багатий креол був „своїм”. Його вважали всього лише ексцентричним диваком, який не становить загрози.
Ідальго міг би так і залишитися одним із численних „сільських вільнодумців”, „героєм” словесних баталій, прожити комфортне та тихе життя, якби не раптовий удар, який спіткав його на схилі літ.
Іспанія потребувала коштів для війни в Європі, і монарх раптово пригадав про якісь давні борги та велів терміново їх стягнути. Постраждала й родина Ідальго. І сам Мігель, і його родичі з цілком заможних людей перетворилися на бідняків. Його молодший брат через це втратив розум, що підсилило лють священика до гачупінів. Останньою краплею стало знищення його плантацій тутових дерев та виноградників. Сільський панотець вирішив боротися із колонізаторами зі зброєю в руках та приєднався до керетарської хунти.
Як уже йшлося вище, на початку програма змовників була доволі поміркованою, а роль Ідальго – аж ніяк не головною. Існує думка, що Мігель Ідальго став героєм мимоволі, жертвою обставин. Доля зробила його народним ватажком, і він вже не міг „вийти з образу” – йшов, куди його ніс стрімкий потік народної стихії. Хто зна, можливо, саме цим пояснюється його непослідовність, невміння приборкати орду повстанців та перетворити її на дисципліновану та боєздатну армію?
Шлях у революцію учня Ідальго, Хосе Марії Морелоса, був схожим, та все ж – трохи іншим.
Після відставки улюбленого ректора він також не затримався у стінах коледжу. Морелос перевівся до семінарії, закінчив її, викладав у сільській школі, згодом отримав сан та бідну парафію. Спекотливий клімат вбив матір, перш ніж син зміг перевестися до кращого місця поблизу озера Пацкуаро.
Там Морелос провів одинадцять років, завів господарство та... сім’ю. Результати господарської діяльності були значно скромнішими, ніж у вчителя. Якщо Ідальго можна називати підприємцем, то Морелоса – лише куркулем. Той володів невеличким ранчо, та при його скромних статках й це було досягненням.
А от у справах сімейних Морелос перевершив вчителя. Він, не криючись, жив з „цивільною дружиною”. Один із його синів згодом став генералом. Як батько.
Коли Морелос дізнався про „заклик Долорес”, то спромігся зустрітися з Ідальго і запропонував себе в якості військового капелана. Той відповів колишньому учню: „Тобі краще бути генералом, аніж капеланом”.
Так і сталося. Невисокий, хворобливий чоловік, який страждав від малярії й головного болю, від якого стягував голову пов’язкою, виявився талановитим воєначальником та прозірливим політиком. Ще за життя Ідальго він створив більш боєздатний підрозділ, ніж основна армія повстанців, який почав діяти на території, що зараз входить до штату Герреро.
Генерал у рясі
Після загибелі Ідальго вірний учень підібрав талановитих помічників, створив невеличке, проте боєздатне військо і до кінця 1811 року взяв під контроль територію від долини Мехіко до берегів Тихого океану за винятком порту Акапулько.
На початку 1812 року загони Морелоса почали патрулювати дороги, що вели до Мехіко, і перешкоджати доставці продовольства до столиці.
Переможець Ідальго Кальєха теж не спав. У лютому 1812 року він розгромив Сітакуаро, де зібралися останні прибічники страченого ватажка. Проте, повертаючись з походу, він зіткнувся з Морелосом.
Партизанський ватажок чекав на генерала у Куаутлі – місті без жодних укріплень, проте розташованому на пагорбі. Облога Куаутли тривала до початку травня. Кожна зі сторін намагалася вимотати супротивника та змусити його піти. Морелос чекав на період дощів, який викличе епідемію у війську іспанців, незвичних до напівтропічного клімату. Кальєха сподівався, що у обложених закінчаться запаси їжі і вони, рятуючись від голоду, здадуться. Обложені голодували, проте не здавалися, а період дощів все не починався. Нарешті, у ніч на 2 травня, Морелос наважився таємно вивести армію та населення із міста. Його вояки змогли прорватися крізь оточення, проте багато мирних мешканців Куаутли загинуло при відступі. Зіткнення закінчилося нічиєю: партизанський ватажок зберіг боєздатну армію, а іспанський генерал захопив порожнє місто. У Мехіко потім гуляв жарт: „Ось тюрбан мавра, якого я захопив у полон. Сам мавр, на жаль, втік.”
Морелос швидко зібрав свою армію, відбив Куаутлу, а потім перейшов на східну частину плоскогір’я і захопив міста від Веракруса вглиб країни. Його штаб-квартирою став Теуакан – місто, розташоване на південний схід від Пуебли, на вигідній стратегічній позиції. Звідти він контролював дороги від Мехіко до Мексиканської затоки і при нагоді міг би піти на столицю.
Восени Морелос повернув на південь та захопив Оахаку, а навесні 1813 року почав облогу порту Акапулько. Місто трималося п’ять місяців, а потім впало. Під владою революціонерів опинилася вся Південна Мексика за винятком столиці, порту Веракрус та міста Пуебла. Північні області давно були поділені між партизанськими загонами. Здавалося, ще трохи – і влада віце-королів у Мексиці впаде.
Морелос врахував всі помилки Ідальго і залізною рукою керував підкореними землями. Він організував збір податків, призначив місцевих управителів та стримував повстанську вольницю. Мародерів Морелос розстрілював, а натовпам селян, які прагнули влитися у військо, пояснював, що для революції хліб важливіший, аніж беззбройна, неорганізована юрба.
У дечому він перетинав межу. На початку 1813 року Морелос розробив проєкт, у якому наказував революційним військам реквізувати на захопленій ними території майно „європейців та американців, вірних колоніальній владі”, ділити латифундії багатіїв на дрібні селянські наділи, а також... Руйнувати будівлі колоніальної адміністрації, спалювати архіви, запаси тютюну, предмети розкоші... – тобто, руйнувати все, створене колонізаторами, бо, як зазначалося у проєкті, „патріоти всього цього поки що не потребують”, а відновленням вони займуться лише тоді, „коли знищать тиранічну владу та її посіпак”.
Дехто з істориків вважає – цей документ створив не народний ватажок, а інтелігенти-креоли. Як би там не було, повстанці виконували цей наказ з ентузіазмом і завдали непоправної шкоди економіці.
У середині вересня 1813 року у Чільпансінго був зібраний Національний конгрес. Морелоса призначили верховним правителем та генералісимусом, і він представив на розгляд конгресменам свій план перебудови суспільства – документ під назвою „Почуття нації”.
Він остаточно відмовився від ілюзії підлеглості полоненому королю Фердинанду, яку номінально зберігали попередні ватажки повстанців. Мексика повинна стати незалежною республікою Анагуак, яка керується волею народу на засадах народного суверенітету. Програма проголошувала відміну рабства, скасування податків, захист інтересів малозабезпечених, конфіскацію майна церкви та багатіїв. Одна половина відібраного у них повинна була піти на потреби держави, а друга – розподілена з-поміж бідняків. Великі земельні наділи належало розділити на дрібні та надати цю землю селянам. Крім того, Морелос виступав за рівність рас та станів, відміну привілеїв (фуерос) церкви та офіцерів і скасування церковної десятини. Його ідеї на сто років обігнали час.
6 листопада 1813 року конгрес, який взяв на себе керівництво революцією, прийняв декларацію незалежності Мексики та розпочав розробку конституції.
Конгрес у Чільпансінго – кульмінація і водночас початок спаду революції. Допоки війна ще триває – не час відбирати владу у досвідченого, популярного серед народу полководця та передавати її гуртку інтелігентів-лібералів. Іспанці у цей час вчинили з точністю до навпаки – призначили віце-королем жорстокого генерала Кальєху, і той розпочав вогнем і мечем викорінювати смуту.
Поки Морелос був зайнятий облогою Акапулько та реформами, Кальєха відбив Північ, а наприкінці року зібрав сили для стрибка на Південь. Морелос, нарешті, владнав справи із конгресом і знову розпочав воювати. Він вдарив у північно-західному напрямку і у грудні атакував Вальядолід у штаті Мічоакан – місто, де він народився, вчився, де він познайомився з Ідальго. Морелос хотів зробити його столицею революційного уряду.
На допомогу місту були направлені іспанські війська. Одним із командирів був молодий полковник А(в)густін де Ітурбіде, також народжений у Вальядоліді.
Морелос розмістився на верхівці скелястого пагорба, який вважався неприступним і тому практично не охоронявся. Ітурбіде зібрав кавалерійський загін і в ніч на Різдво 1813 року відважився на, здавалося, безглузду витівку. Він дізнався, що Морелос наказав повстанцям вимазати обличчя чорним, щоб впізнавати „своїх”, і наказав зробити те ж саме і кавалеристам. Після заходу сонця загін Ітурбіде прорвався крізь ряди революційної армії, штурмував пагорб та атакував табір повстанців. Збентежені революціонери, не розібравшися, хто є хто, почали стріляти один в одного. Морелос був розгромлений.
За цим пішли інші поразки. Іспанці один за одним відвойовували захоплені революціонерами міста.
Морелос з членами конгресу облаштувався в Мічоакані, де 22 жовтня 1814 року була прийнята перша в історії країни конституція. Вона проголошувала встановлення республіки, рівність усіх громадян перед законом, свободу слова, преси, загальне виборче право. Проте час був втрачений. Іспанія звільнилася від французів і знову відвойовувала право на бунтівні заокеанські землі. Положення Мічоаканської „конституції” лишились тільки на папері...
Після поразок конгрес відсторонив Морелоса від командування. Війну повинен був вести комітет, між членами якого розподілили території, де ще існували повстанські армії. Це рішення остаточно „добило” революцію. Нові командири погано воювали та сварилися між собою. Ітурбіде між тим відкрив полювання на повстанців і за два місяці знищив 19 партизанських ватажків.
Мічоакан ставав дедалі небезпечнішим. Члени конгресу вирішили перевести уряд до Теуакану, який був ще підконтрольний повстанцям. На шляху туди вони зіткнулися з іспанською армією. Морелос відволік увагу ворога на себе. „Конгресмени” врятувалися, а народний генерал був захоплений і страчений.
Як з’ясувалося – він марно пожертвував життям заради них. „Уряду незалежної Мексики” не вдалося не лише захистити революцію, але й домовитись один із одним.
У 1816 році жорстокий та рішучий Кальєха був замінений більш м’яким віце-королем – Аподакою. Той розпочав прощати повстанців, що розкаялися, і незабаром практично усі вогнища незадоволення зникли. У 1817 році лише окремі загони партизан чинили опір владі.
Не дуже милий Августін
Незважаючи на розгром повстанського руху, мексиканці продовжували мріяти про незалежність. Проте різні верстви населення уявляли цю незалежність по-різному. Нескорені партизанські ватажки та їхні прибічники-селяни залишалися вірними ідеалам Ідальго та Морелоса – прагнули землі та волі. Багаті землевласники-креоли мріяли про зовсім іншу незалежність: без ліквідації їхніх багатств та привілеїв, проте з майже необмеженими можливостями для збагачення. Вони прагнули займати високі посади, право на які у колоніальному суспільстві належало виключно гачупінам, отримувати платню з державної скарбниці, торгувати без мит та податків. Якщо Морелос планував розділити асієнди, то креольські землевласники, навпаки, хотіли розширити їх за рахунок земель індіанців, які до того хоч якось захищали колоніальні іспанські закони. Зробити землю товаром, а селян – безправною та дешевою робочою силою – у цьому полягала суть креольського бачення омріяної незалежності, а її девізом: „Все на спродаж!”
Повстання 1820 року в Іспанії, прийняття там ліберальної конституції, дія якої розповсюджувалася і на заокеанські колонії, підштовхнуло це угрупування до дії. Багатії хотіли незалежності не задля демократичних свобод, а навпаки – щоб на них не перейшла „ліберальна зараза” з метрополії. Виразником їхніх інтересів став переможець Морелоса, харизматичний полковник Ітурбіде, який ризикнув розпочати боротьбу за незалежність Мексики і верховну владу для себе особисто.
А(в)густін де Ітурбіде народився 27 вересня 1783 року в тому самому Вальядоліді, де народився, навчався, а згодом був переможений Морелос, де з кінця 70-х до початку 90-х років XVIII сторіччя викладав Мігель Ідальго. Батьком Ітурбіде був гачупін, який збагатів у колоніях, матір’ю – заможна креолка.
Агустін з 14 років обрав військову кар’єру. У 22 роки він вигідно одружився, отримавши за наречену багатий посаг. З кар’єрою складалося не дуже – допоки не розпочалися революційні заворушення.
З самого початку революції Ітурбіде боровся з повстанцями. Спочатку він воював з Ідальго, відзначившись у битві при Монте-де-лас-Крусес, потім захопив та стратив одного з партизанських ватажків, і, нарешті, розгромив Морелоса. Сміливість та жорстокість Ітурбіде допомогли йому зробити стрімку кар’єру. У 1810 році він – капітан, у січні 1813 року – підполковник, а вже у квітні цього року – полковник. Керівник Ітурбіде доповідав віце-королю про його „енергію, талант, вміння командувати, патріотизм, військову майстерність, знання служби та досвід у самостійному керуванні військом”. Та навіть безпринципного Кальєху відштовхувала жорстокість Ітурбіде: той запропонував для залякування повстанців брати у полон та страчувати їхніх жінок. У вересні 1815 року Ітурбіде був призначений головуючим військами на Півночі Нової Іспанії, а також у інтендантствах Гуанахуато та Мічоакан, проте вже за рік був вимушений піти у відставку.
Чому „пан полковник” впав у немилість, пояснюють різними причинами. Одні – тим, що Ітурбіде „своєю незалежною поведінкою дав привід підозрювати себе у зраді”. Інші – тим, що керівництво розлютилося через його розправи над цивільними. Проте, згідно з найпоширенішою версією, Ітурбіде змістили за те, що той додумався зайнятись... рекетом. Полковник брав долю за „охорону” з кожного із срібних караванів. Знахабнів, запросив надто багато за „захист”, та ще, мабуть, не поділився з тим, ким треба – от і все. Кальєху на той час теж відправили у відставку, а новий віце-король Аподака прислухався до скарг ображених власників копалень та покарав Ітурбіде.
Полковник у відставці оселився на асієнді поблизу Мехіко, розтринькував статки у столичних розвагах, упадав за світською красунею. Могло здатися, що колишній військовий цілком задоволений життям. Проте у душі Ітурбіде плекав глибоку образу. Він вважав – уряд Іспанії не оцінив його звитяг за роки вірної та відданої служби. Саме така людина – здібна, безпринципна та ображена на владу – і була потрібна змовникам-креолам.
Впливові друзі допомогли Ітурбіде повернутися на службу. Його призначили бригадиром, командуючим південним військовим округом і у січні 1820 року відправили битися з залишками партизан. На той час у Мексиці діяли лише два відносно великі осередки повстанського руху. В горах над Веракрусом вперто не хотів здаватися колишній студент Фелікс Фернандес, який прийняв промовисте ім’я Гвадалупе Вікторія. А на березі річки Мескала, в області, яка зараз називається його ім’ям, керував загоном з двох тисяч повстанців селянський син Вісенте Герреро. Саме з ним відправили змагатись Ітурбіде. Та той зробив несподіваний фінт – раптово перейшов... на бік повстанців! Такого від офіцера-карателя не очікував ніхто, і менше за всіх – сам Герреро.
Умовити партизанського ватажка було нелегко, та Ітурбіде зміг його переконати, що він, як і той, прагне незалежності Мексики. Вагомим аргументом став внесок „у справу революції” вартістю в півмільйона песо – для цього полковник, згадавши старе, пограбував черговий караван зі сріблом.
24 лютого 1821 року був оприлюднений „план Ігуала”, за яким Мексика повинна була стати незалежною конституційною монархією, римо-католицька церква зберігала свої привілеї, а креоли отримували рівні права з гачупінами. (Про інші верстви ніби позабули.) Конфіскація майна заборонялася. Ці пункти отримали назву „Трьох гарантій”.
Трон Мексики мали запропонувати або самому Фердинанду VII, або комусь із європейських принців із роду Бурбонів. До прибуття короля управління країною брала на себе хунта.
„План Ігуала” розвернув революцію від селянської боротьби за землю і волю до більш комфортних для креольських землевласників засад – недоторканості майнових прав та надію на швидке збагачення. Це був крок назад – від сміливих декларацій Ідальго та Морелоса до первинних, досить поміркованих, планів змовників із Керетаро. Проте заклик до здобуття незалежності забезпечив підтримку партизанських ватажків.
Армія „трьох гарантій”, сформована Ітурбіде, за кілька місяців майже без спротиву зайняла великі міські центри та вступила до Мехіко, де 28 вересня 1821 року була проголошена незалежність Мексиканської Імперії.
Ітурбіде призначив хунту та раду з п’яти регентів, став готувати вибори до конгресу. Сам він спочатку став „всього лише” президентом регентської ради, генералісимусом та верховним адміралом, призначив сам собі посадовий оклад у 120 тисяч песо, проте мріяв про більше...
Місця у конгресі отримали лише великі землевласники-креоли, а герої визвольної боротьби лишилися за бортом. Конгресмени повинні були виробити конституцію та наповнити бюджет, та замість цього при порожній державній скарбниці зайнялися словесними баталіями та суперечками з Ітурбіде. При такому керівництві економіка країни опинилася на межі фінансового краху. У травні конгресмени схаменулися і запропонували скоротити армію з 80 до 20 тисяч осіб. Ітурбіде зрозумів, що може втратити підтримку головної сили і вирішив діяти негайно. Він влаштував виставу й розіграв своє „обрання народом імператором”, а потім погрозами змусив конгресменів підтвердити „народний вибір” голосуванням. Незважаючи на тиск та відверті погрози, 15 депутатів все ж проголосували проти цього, а більш ніж половина утрималася. Проте їхній спротив був марний. У травні 1822 року Ітурбіде був оголошений імператором під ім’ям А(в)густіна І.
Проте „імператора А(в)густіна” мексиканці терпіли недовго – з його ж власної вини. Той, як завжди, захотів надто багато – десяту частину всіх доходів у розореній війнами країні, захопився надмірною розкішшю і... незабаром не зміг заплатити тим самим військовим, які здобули йому трон. Ті знову пригадали про республіканські ідеали...
Розпочав заколот проти імператора молодий офіцер Антоніо Лопес де Санта-Анна, який, як колись Ітурбіде, вважав себе ображеним і недооціненим. На початку 1823 року він проголосив у Веракрусі республіку, хоч сам, як зізнавався потім, досить смутно розумів значення цього поняття. До нього приєдналися ображені партизанські ватажки, а також регулярні війська, які втомилися чекати на платню. У березні 1823 року Ітурбіде був повалений та висланий із країни. Коли за рік він зробив спробу повернутися, його захопили та стратили.
У 1824 році Мексика була проголошена незалежною республікою на чолі з президентом. Багато разів цю посаду займав Антоніо Лопес де Санта-Анна. Проте – це вже інша історія...
Тетяна Плихневич, письменниця
Засновник та видавець