Велике розмаїття світової музичної творчості вражає своєю контрастністю, нерідко суперечливістю і водночас своєю незаперечною єдністю. Світ дивує нас своїм різноманіттям як результат розвитку зовсім малих вихідних засобів. Наприклад, в основі розмаїття всієї кольорової палітри лежить лише сім кольорів веселки, в основі всіх математичних розрахунків задіяно всього 10 простих знаків (від 0 до 9), а в основі всіх будь-коли написаних музичних творів лежить лише сім нот, розтиражованих на кілька октав і підфарбованих кількома знаками альтерації.
Сьогодні для нас уже не є секретом той факт, що все багате розмаїття музичних форм, чергування динамічних контрастів і засобів музичної виразності є тільки спробою відобразити людське життя. Композитори всіх часів пропускали крізь себе ті життєві обставини, в яких вони перебували, і відображали їх у своїх творах відповідно до свого таланту.
Очевидним є і те, що музична творчість будь-якої епохи не лише створювалася передовими діячами свого часу, але й мала величезний вплив на формування життя людського суспільства своєї доби — його прагнень, ідеалів та інтересів. Діячі мистецтва ставали мимовільними «дзеркалами» свого часу і водночас його творцями.
Людство — це душа природи, воно проходить свій шлях і, як мала дитина, пізнає світ методом спроб і помилок. Воно знайомиться зі своїми можливостями і тим самим заявляє про себе дійсності. Спробуємо простежити весь шлях дозрівання людства як єдиного організму, йдучи слідами музичної творчості. З чим сьогодні ми прийшли до порогу нової епохи?
Уже в ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ люди знали хвороби, смерть і магію. За допомогою різноманітних ритуалів вони намагалися домовитися з богами, використовуючи доступні їм музичні інструменти — ритм, ударні та голос. В той час будь-який звук був засобом діалогу, а не мистецтвом. Під час здійснення ритуалу звук лікував, підкоряв, кликав і утримував порядок. В античному світі музика була радше технологією впливу, аніж засобом самовираження.
Головним інструментом був ритм. Повторюваність і сьогодні вводить людину в змінений стан — це працює як налаштування для нервової системи. Тут музикант ще не артист, а служитель і маг; помилився — порушив гармонію (а не «зіграв мимо», як кажуть нині). На жаль, творчості античних авторів ми не знаємо.
Давні ЦИВІЛІЗАЦІЇ СХОДУ (приблизно IV–I тис. до н.е.) — це неймовірно багатий і різноманітний пласт людської культури, який справив величезний вплив на розвиток музики всього світу.
Месопотамія (Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія) ≈ 3500–500 до н.е. Це найдавніша з відомих високорозвинених музичних культур. Як музичні інструменти вони використовували ліри, арфи, барабани, флейти, цитри, літаври. Музика звучала на царських бенкетах, у храмах, на похоронах, у вигляді сигналів в армії. Вже тоді існували професійні музиканти та співачки високого класу.
У Давньому Єгипті музика була невід'ємною частиною життя — від ритуалів до світських розваг. Основні інструменти, якими користувалися музиканти, – це арфи (особливо витончені дугоподібні), лютні, подвійні флейти (зурни-предки), систри, барабани. Жінки-музикантки посідали дуже високе становище. Музика супроводжувала практично всі релігійні церемонії, бенкети та похорони (чудові зображення музикантів траплялися навіть у гробницях).
давньоєгипетська храмова брязкалка
У Давньому Китаї музика розглядалася як найважливіший інструмент управління державою та гармонізації світу. Великий Конфуцій (551 до н. е. — 479 до н. е.) казав: «Керуй за допомогою музики, і народ буде гармонійним». Саме тут беруть початок багато фундаментальних музичних понять: лади, музична терапія, зв'язок музики і космосу, професійна музична освіта — все це зародилося саме в давніх цивілізаціях Сходу.
У Китаї мистецтво було способом налаштувати людину на правильний ритм життя. Музика управляла державою, каліграфія відображала моральний рівень людини, мирний пейзаж існував як модель гармонії людини зі світом.
АНТИЧНІСТЬ — це культурно-історична епоха, коли людина починає відчувати себе людиною. Вона охоплює цивілізації Стародавньої Греції та Риму, період якої припадає приблизно з VIII століття до н. е. по V століття н. е.
З завоюванням Греції (у II столітті до нашої ери) римляни отримали прямий доступ до найбагатшої музичної спадщини. Освічені римляни вивчали грецьку музику, а заможні громадяни наймали грецьких учителів для своїх дітей.
В епоху Античності все мистецтво Греції було спрямоване не на служіння богам, а на пошук гармонії як способу життя.
(570 до н.е. — 497 до н.е.)
Піфагор (570 до н. е. — 497 до н. е.) та його послідовники вважали, що в основі музики, як і всього світобудови, лежать числові відношення. Їхнє вчення заклало основи теорії музичних інтервалів, створило теорію ладів і вважало музику «цифрами у звуках».
За часів Античності музика слугувала не лише розвагам, але й брала участь у вихованні, гармонізації душі та була зв'язком з божественним. Музика входила до системи освіти як «гімнастика для душі», що сприяло її розвитку. Вона супроводжувала ритуали та свята, брала участь у прославлянні богів.
Давньогрецький філософ Платон (428/427 або 424/423 — 348/347 до н. е.) вбачав у мистецтві засіб формування чесноти як основи гармонійної душі. Він вважав, що музика, особливо її лади та ритми, безпосередньо формують психіку людини, тому її слід було спрямувати на виховання доброчесного громадянина.
Частина фрески Рафаеля «Афінська школа»
Арістотель (384 до н.е. — 322 до н.е.) трактує етос (етика) як моральний характер, що проявляється в мові, вчинках і стилі життя. Він вважав, що мистецтво (музика, трагедія) викликає катарсис (очищення), який допомагає привести до рівноваги пристрасті та розум, формуючи практичну чесноту.
Таким чином, для Платона етос — це відображення ідеальних, універсальних форм, що досягаються через музику. Для Арістотеля етос — це формування морального характеру людини через естетичне переживання (катарсис), що веде до реальної чесноти.
Звернімо увагу на впевненість обох філософів у тісному зв'язку музики і душі (як характеру людини). Підсумок їхньої суперечки сьогодні очевидний — вони обидва праві: високу музику створює високоморальна, духовна людина, а її музика, своєю чергою, веде до підвищення вібрацій у тих, хто її слухає.
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ характеризується пануванням релігійного світогляду (християнства в Європі) та феодальним ладом, у якому суспільство ділилося на стани, де домінували землеробство і церква. Початком періоду Середньовіччя прийнято вважати VI століття.
Культура, філософія (схоластика) і мистецтво Середньовіччя (готика) були тісно пов'язані з теологією.
Народна музика переслідувалася церквою — вона відображала побут, виконувалася рідною мовою і була пов'язана з діяльністю мандрівних музикантів. Головний ідеал в епоху Середньовіччя — Бог, все інше вторинне. Краса, знання, влада, навіть любов мали цінність рівно настільки, наскільки вели до спасіння душі. Вважалося, що життя людині дане не для самовираження, а для служіння Богу.
Моральний вплив музики на людину констатує більшість музичних трактатів того часу. У них ми знаходимо постійні твердження про те, що музика здатна виховувати звичаї, пом'якшувати характери, зцілювати хвороби, відвертати від лихих пристрастей. Іншими словами, ми маємо тут справу з поверненням античного вчення про етос. Щоправда, це вчення зазнає у середньовічних авторів суттєвих змін. Головним призначенням музики стає очищення пристрастей, за її допомогою церква має намір досягти зцілення духу і благочестя душі.
РЕНЕСАНС — це епоха, коли людина раптово помічає себе. Відбувається відродження античності — звернення до ідеалів філософії та мистецтва Стародавньої Греції і Риму, перенесення центру уваги з Бога (Теоцентризм) на людину (Антропоцентризм), на її можливості та місце у світі. З'являється нерелігійне мистецтво, розвивається реалізм, з'являються шедеври Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля. В цю епоху Бог ще є, але між Ним і світом тепер стоїть мисляча, відчуваюча, творча людина.
Часи БАРОКО припадають на XVI–XVII століття — це епоха Реформації, релігійних війн і наукових відкриттів, епоха контрастів і протиставлень. Музика прагне виразити сильні людські почуття: захват, гнів, смуток. Відбувається протиставлення: солістів і хору, окремих груп інструментів, а також між динамічними й емоційними відтінками.
Слово «Бароко» перекладається як химерний, вигадливий. Можливо, саме тому Бароко не вписується в колишні межі — воно переповнене перебільшеннями. Його головний ідеал — «переживання до межі»: не міра, а надлишок, не спокій, а крайнє напруження, відсутність гармонії, зіткнення протилежностей.
Музика цієї епохи сповнена яскравими афектами. Вона бере на себе величну місію перетворення людини, зцілення її душі через містичні символи, закладені в її музичну мову. У ній є Творець і бажання взаємодіяти з Ним. Музика бароко покликана впливати на людину, лікувати, вразумляти її, приводити до ладу її душу. Світ композитора епохи бароко — це космос, побудований на числах, пропорціях і афектах. В епоху бароко музика — не розвага, а інструмент для налаштування людини, камертон для душі, тому в ній так багато символів, числових співвідношень і риторичних фігур.
Людину слід було привести до стану спокою, бо хвилювання ніколи не дає добрих рішень, і нагадати їй про чесноту, співчуття, вірність, про служіння Вищому і любов до Творця.
Музика бароко завершує епоху контрапункту — епоху поліфонії, в якій усі голоси важливі, самостійні та рівноправні. У своїй взаємодії вони перебувають у разючій єдності, у взаємодії один з одним. Їхній стрункий хор утворює зцілювальну ходу гармоній, змушуючи слухача сумувати і радіти.
Музику бароко можна назвати психотерапією XVII–XVIII століття. Парафіянин не був зобов'язаний розуміти символіку, щоб вона на нього впливала, як і сьогоднішній слухач, який слухає музику Баха або іншого композитора того часу — він не відає про таїнства, які в ньому відбуваються і гармонізують його душу. Музика епохи бароко, яка і сьогодні нас заспокоює або вражає, по суті — це мова проповіді, тільки без слів, тому вона досі «зцілює».
Пишне бароко, яке звертається до внутрішнього світу людини, впливаючи на її емоції та сприйняття, змінює раціональний КЛАСИЦИЗМ. Це епоха, в основі якої лежить віра в розум людини як головний інструмент перетворення.
Класицизм заперечує почуття, які вирують у бароко. Його головний постулат: не почуття керують світом, а логіка, міра і чіткі правила. Композиція у цей час — як архітектурне креслення: симетрія, баланс, пропорції. Нічого випадкового. Тут немає складної філософії бароко, релігійної тематики, людських переживань за вчинки. Важлива простота розуміння, ясність і легкість.
Історично класицизм збігається з посиленням ролі держави, законів, ієрархій. Не випадково класицизм чудово порозумівся з двором, академіями і «правильним смаком». Музикант XVIII століття — не «вільний художник», він не служитель церкви і не цілитель душі, він обслуговуючий персонал правлячого класу, людина в лівреї. Його музика є тлом життя еліт. В епоху класицизму музика нерідко ставала звуковим тлом на прийомах, балах і трапезах. Композитор розважав, він відчував себе майстром, який просто виконує свою роботу якісно. Класицизм — це епоха, де сенс життя конструюється через розум і порядок.
В епоху РОМАНТИЗМУ людина ніби згадує, що при культі розуму зовсім забули про страждаючу душу. Внутрішній світ композитора-романтика — це кровоточива рана, людина — суперечлива і самотня. Світ його не розуміє, суспільство тисне, розум холодний, а дійсність руйнівна. Єдиний вибір, який людина може зробити у своєму житті, — це залишитися жити або померти.
І знову, як за часів бароко, на перший план вийшли глибокі емоції, але вони вже зовсім інші. Людина не шукає Бога і не чекає його підтримки, тут головне — індивідуальність, свобода самовираження, боротьба світу мрії художника і реальної дійсності, в якій художник глибоко самотній. У романтиків музика стає відображенням кровоточивого, унікального внутрішнього світу автора, своєрідною сповіддю.
Твори в період романтизму автобіографічні, вони відображають особисті переживання композитора та його фантазії. З'являються твори із сюжетом, який спирається на літературу, природу, давні міфи, лицарство, зображення склепів, похмурих образів смерті, а іноді раю, до якого потрапляє загиблий герой. Відбувається ускладнення гармонії, мелодики й оркестровки як похмурих обставин у житті загубленої душі. Віртуозність демонструє унікальність виконавця та його майстерність володіння інструментом. На перший план виходить особистість і її геніальність.
У романтиків публіка анонімна — перед ним не князь, не церква, не двір, а всі й водночас ніхто. Композитор вільний і водночас надзвичайно залежний. В епоху романтизму людина втрачає зв'язок із самою собою, зі світом, з життям. Думається, що недарма в епоху романтизму серед відомих особистостей можна спостерігати так багато ранніх смертей від божевілля, алкоголізму і туберкульозу. Все перераховане відображає глибокий конфлікт зі світом і відсутність місця в ньому.
Але у кожного явища є і своя протилежність. Романтики відчували себе глибоко самотніми в боротьбі проти гедоністичної естетики, вони виступають не лише як музиканти і композитори, але й як борці за високе ідейне мистецтво. Вони пишуть схвильовано і натхненно, на захист музики, яка їм ідейно близька. Разом із душею в них прокидається дух.
Коли світ хитається, мистецтво перестає бути спокійним. СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО — це відображення нашої зруйнованої реальності, без анестезії. Музика XX століття вже не шукає ідеалу, вона не втішає, не зцілює. Вона фіксує стан сьогоднішньої людини, душа якої часто є кривим дзеркалом. Тональність зруйнована, ритм не є опорою, форма перестає бути гарантією смислу, та й смислу часто немає — суцільна «техніка» написання. Музика часто стає незрозумілою, зруйнованою і водночас руйнівною. У хаосі звуків відображається викривлений внутрішній світ людини, відсутність порядку, вже немає понять про красу і гармонію. При прослуховуванні такої музики виникає втома.
Мистецтво XX століття переповнене експериментами. Вираження тривожних емоцій відбувається через нагромадження дисонансів. І хоча в музичній творчості відбувається повільне інтуїтивне повернення до коренів — до старовинних музичних форм — ці форми наповнюються «сучасними» засобами викладу і втрачають свій первісний сенс.
Щоб душа людини вижила в потоці сьогоднішньої жадібності, жорстокості і кровожерливості, їй потрібен притулок, опора, якийсь відпочинок від жахів.
Після потрясінь сьогоднішньої дійсності «романтична опора», де людина по суті втрачає сенс життя, тікає від реальності в лицарство, подорожі і навіть у смерть, не підходить. Оптимізм класицизму, який пропонує нам спертися на розум людини, також нікого не підбадьорить (наш розум і сьогодні доводить свою недосконалість).
Саме час згадати, що світом правлять закони Всесвіту — закони, які створені для збереження всього живого. Людині слід вивчити їх, вписатися в них. І тут доречно згадати про музику бароко з її нагадуванням про справедливість, закон відплати, милосердя, про минущість життя, співчуття і любов — ось що здається сьогодні острівцем спасіння!
Люди зовсім забули про закони світобудови. Саме тому старовинна музика сьогодні знову потрібна! У її неквапливому русі є якась велич, у переплетенні голосів — довгоочікувана рівноправність, у біблійній спрямованості творів — філософія і мудрість. Вона структурно відлагоджена, в ній є гармонія як згода, лад як орієнтир, тональність як налаштування, числова симетрія як порядок, логіка як сенс, ритмічна пульсація як ознака здоров'я, і навіть містичний вплив на клітини нашого організму — все необхідне для зцілення душі людини, що втратила орієнтири.
Зрозуміло, що повернення кудись не можливе, час невблаганно йде вперед. Але поки людство не усвідомило досвіду та помилок минулого, не подорослішало і не створило щось Нове, Живе та Радісне, повернення до втрачених та забутих цінностей є сьогодні чимось рятівним та необхідним.
Перевага музики полягає в тому, що вона минає розум, це завжди розмова з душею. Незалежно від того, хто саме її слухає – скептик, атеїст, віруючий – вона все одно зробить у ньому свою невидиму роботу, оскільки звук – це певна вібрація, яка може зцілювати, але може й зруйнувати.
Старовинна музика сьогодні нагадує нам про те, що бути людиною – це величезна праця. Не секрет, що перед нами всіма, щоб зберегти себе, стоїть завдання заглянути у свій внутрішній світ, очистити його та навести в ньому порядок. А старовинна музика, налаштована на ВИЩЕ та діалог з ним, допоможе здійснити нам складну та благородну роботу з лікування тих, хто слухає музику старих часів.
Г.В. Булибенко, лауреат національного конкурсу органістів, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної музичної академії України
Засновник та видавець