Чи багато знайдеться у світі чоловіків, які змогли б надіти на свою дружину золотий убір царівни Олени Троянської? А ось Генріх Шліман – зміг.

Сімейство Шліманів, мешканців німецького міста Любека, відоме з кінця XV ст. Були у ньому купці, аптекарі, священнослужителі; мали  Шлімани і власний герб. Черговий нащадок старовинного роду, Генріх, народився шостого січня 1822 року і був зареєстрований у парафіяльній книзі… власним отцем, пастором Ернстом Шліманом. Усього в сім'ї було четверо дітей; жили у неабиякій бідності.

Початки освіти, у тому числі знання латинської мови, Генріх отримав від батька та від дядька; вступив до гімназії, але… З чотирнадцяти років хлопцеві довелося працювати. Став він помічником господаря невеликої крамниці у Фюрстенберзі. Вставав о п'ятій ранку, лягав об одинадцятій годині вечора: рубав дрова, топив піч, колов цукрові голови, стежив за апаратом для вигонки шнапсу... Так минуло п'ять років. Потім Шліман перебрався до Гамбурга, але й тут не знайшов достатку. То він працює на рибному ринку, то підробляє в порту… при тому, що Генріх був хлопчиком слабким, зріст мав лише 156 сантиметрів і згодом почав страждати на кровохаркання.

Подальші події життя Шлімана відомі не надто добре, його власні записи мало що прояснюють: майбутній воскреситель Трої був схильний до містифікацій... Є відомості, що Генріх відплив на кораблі до Голландії, зазнав корабельної аварії, врятувався. Принаймні він безумовно опинився в Амстердамі. Там він знайшов постійну роботу, пов'язану із знанням мов, а також з бухгалтерським обліком; підлікувався, вивчив голландську, а потім італійську, португальську та російську мови. Шліман, з його надзвичайним розумом і талантом, за два роки пройшов шлях від розсильного до начальника одного з відділів фірми.

 Російська мова допомогла нашому герою остаточно поправити свої справи: на пропозицію московського купця, Сергія Живаго, він відкрив спільний торговий дім «Живаго і Шліман». Половина прибутку стала надходити до Амстердама, Шліману. Потім Генріх прожив деякий час у Санкт-Петербурзі, побував у Москві… Почалася його успішна купецька кар'єра. Торгуючи оловом, барвниками, чаєм, об'їздив усю Європу. 1847 року Генріх Шліман офіційно прийняв російське підданство, став купцем другої гільдії.

Справи пішли добре: з жовтня 1851 по квітень 1852 р. Генріх відправив у банк Ротшильдів до Сан-Франциско золотого піску у сумі 1 350 000 доларів; особистий дохід підприємця становив сотні тисяч...

Здобувши  пристойний статок, Шліман зважився на одруження, хоча не мав успіху у жінок і не любив світського життя. Ще 1849 року він познайомився з Катериною Петрівною Лижиною — дочкою процвітаючого адвоката, за деякими відомостями, племінницею Сергія Живаго. Пішло жваве листування. Через три роки вони повінчалися в Ісаакіївському соборі Петербурга.

Надзвичайно збагатила Шлімана Кримська війна. На всьому її протязі він торгував сіркою, селітрою, свинцем, оловом, залізом та порохом. Тільки один день, третього червня 1854 року, Генріх поставив військовому міністерству 1527 злитків свинцю; під час війни його місячний оборот сягнув мільйона рублів. Навіть пожежа, що сталася на складах у порту Мемеля, допомогла купцеві додатково збагатитися: згоріли всі товари, крім тих, що належали Шліману, і він зміг торгувати, не знаючи конкуренції.

Цієї пори в житті Генріха сталася подія з тих, які прийнято називати «доленосними». Продовжуючи відчувати пристрасть до вивчення мов, Шліман освоїв грецьку – і прочитав в оригіналі «Іліаду» та «Одіссею»…

Досягши рубіжного віку тридцять три роки, наш герой почав замислюватися про вихід за межі кола інтересів звичайного комерсанта. Його тягнуло в античний світ, до пам'яток давнини. На жаль! У той самий час Генріх переконався, що дружина зовсім не поділяє його душевні прагнення… Виникла й стала зростати напруга в сім’ї.

Потім до особистих неприємностей додалася біржова і торгова криза 1857 року. Багато угод виявилися настільки невдалими, що Шліман посивів. Але, володіючи залізною волею, він швидко поправив свої справи – і знову занурився у вивчення грецької філології, став студіювати поетів і філософів Еллади.

У листопаді 1858 року Шліман вирушив подорожувати Європою. Зупинявся у Римі, Неаполі. Різдво зустрів на Сицилії. Не боячись переходу через пустелю, з Єгипту з караваном верблюдів рушив до Єрусалиму; відвідав Петру, Баальбек, Дамаск… Хворий на лихоманку, все ж таки на пароплаві відплив до Ізміру та Афін. Але з Грецією тоді так і не познайомився.

Повернувшись до Петербурга, він повів, як то кажуть, здоровий спосіб життя: у вільний від бізнесу час займався гімнастикою, верховою їздою, влітку плавав у Фінській затоці, а взимку катався на ковзанах. Вечори були зайняті вивченням мов чи писанням листів. Дружина, як і раніше, не поділяла інтересів чоловіка (в одному з листів із дачі просила «не привозити Гомера»). Справи йшли чудово – в одному з листів сестрі Вільгельміні Шліман згадував, що з часу повернення з Європи ще раз подвоїв свої статки...

У наступні роки йому довелося, то заради вивчення «економічної кон'юнктури», то з цікавості відвідати Туніс, Цейлон, Індію, побувати в Китаї, Японії. До речі, остання країна ще була закрита для відвідувань з-за кордону: Генріх через американського консула домігся дозволу приїхати в Едо, але, як іноземець, перебував там на положенні бранця. Його постійно супроводжували п'ять кінних поліцейських та шість коноводів. За цим слідували новий візит до США, поїздки до Мексики, Нікарагуа, Куби...

На пароплаві Генріх написав свою першу книгу, про Китай і Японію; причому, написав... французькою мовою.

Сорока трьох років від народження цей вічний студент оселився в Парижі і, незважаючи на болі у вухах, почав вивчати в університеті відразу кілька курсів: французької та арабської поезії, грецької філософії та літератури, єгипетської філології та археології… Не забував і про свій купецький статус: купив кілька паризьких доходних будинків. 270 квартир у них приносили Шліману неабиякий прибуток.

Ми можемо вільно опустити розповідь про його метання світом у наступні роки, про хвороби, які одного разу потребували навіть «кумисолікування» в Росії, про те, як ускладнювалися стосунки з дружиною – і перейти тепер до опису головної справи життя Генріха Шлімана. Справи не торгової, а тієї, завдяки якій він здобув вічну і всесвітню славу.

Археологічні розкопки він відвідував уже давно. На Палатинському пагорбі у Римі, на руїнах знищеної виверженням вулкана Помпеї. Але доля занесла його на грецький острів Ітаку, батьківщину легендарного царя Одіссея. Натрапивши там на якісь руїни, він щиро вважав їх залишками Одіссєєва палацу – і почав свої розкопки. Можна сказати, що тоді, 10 липня 1868 року, народився великий археолог Генріх Шліман!

Продовжуючи свою першу справжню подорож Грецією, Шліман відвідав Корінф, Мікени, знову – Афіни… І тут – німецький архітектор Ернст Ціллер, який намагався знайти залишки «міцностінного Іліона», остаточно привернув його увагу до Трої. До міста, яке ось уже третю тисячу років більшість учених вважало вигаданим, казковим, на кшталт Шамбали або «острова Буяна».

«Троя існувала насправді», –  рішуче сказав Шліман – і почав це доводити.

Строго кажучи, він був не першим, хто помістив легендарне місто саме в цій точці Туреччини. Тотожність пагорба Гіссарлик з Троєю Гомера припустив ще 1822 року Чарлз Маккларен. Прихильником його ідей був Френк Калверт, який розпочав у Гіссарлику розкопки за сім років до Шлімана. Але лише купець із Любека зумів довести правоту своїх попередників. І з яким успіхом!

Відвідавши Петербург, він переконався, що Катерина з дітьми пішла з дому. Розпад сім'ї стався ... Наприкінці року Генріх зайнявся підготовкою до пошуків Трої, відправив своєму уповноваженому в Греції листа, що містив два десятки практичних питань, в основному – щодо найму робітників на розкопки та особливостей клімату Троади. Цю місцевість історики умовно розміщували у Туреччині, на березі Егейського моря. Якщо десь і міг стояти Іліон, то тільки там, на пагорбі Гіссарлик.

На той час вийшло кілька наукових книг Шлімана, за які, за сукупністю, Ростокський університет у Німеччині надав автору ступінь доктора філософії. Купець другої гільдії міг тепер почуватися цілком своїм у світі вчених!

У лютому 1869-го Шліман відправив своєму другові, єпископу Теоклетасу Вімпосу, до Афін дуже примітний лист, в якому просив підшукати йому... дружину-гречанку. Зокрема, там говорилося: «Клянусь прахом матері, всі мої помисли будуть спрямовані на те, щоб зробити мою майбутню дружину щасливою… Нехай вона буде бідною, але освіченою. Вона має захоплено любити Гомера і прагнути відродження нашої улюбленої Греції. Для мене не має значення, чи знає вона іноземні мови. Але вона має бути грецького типу, мати чорне волосся і бути, по можливості, красивою. Однак моя перша умова – добре і любляче серце…»

Неабиякою мірою для того, щоб розірвати осоружний шлюб з Лижиною, Генріх прийняв тоді громадянство США. У цій країні процедура розлучення була простішою, ніж у Росії… Троє їхніх дітей, син і дві дочки, залишилися в Петербурзі, з Катериною.

Поставившись цілком серйозно до прохання друга, єпископ Вімпос «засватав» для нього 17-річну Софію Енгастромену, дочку своєї кузини. Шлімана збентежила вікова різниця в тридцять років, але він все ж таки зустрівся з Софією. Побачення це відбулося у присутності родичів дівчини. На пряме запитання Генріха, чи хоче вона вийти за нього, красуня-гречанка відповіла так само прямо, що хоче. А чому? «Така воля моїх батьків; ми бідні, а ви людина багата…» Фраза, наче взята з «купецьких» п'єс Олександра Островського! Глибоко засмучений Шліман залишив Софію, втім сказавши, що вона може йому писати в Париж.

Зрештою, після недовгого листування (ймовірно, натхненного батьками дівчини), весілля все-таки відбулося. Однак Шліман змусив Софію та її батька підписати угоду, що вони не претендуватимуть на його капітал, якщо тільки це не буде обумовлено в заповіті…

Нарешті першого квітня 1870 року Генріх почав розкопки на Гіссарлику. Вони виявилися, по суті, розвідкою: незважаючи на те, що було знайдено залишки кам'яної стіни, господарі дільниці змусили нашого героя засипати траншеї… Турецька влада теж заважала — довго не хотіла давати дозвіл на масштабні роботи. Виявилося, що кілька років тому на пагорбі було знайдено скарб із 1200 срібних монет; тому на Шлімана дивилися, як на шукача скарбів…

Генріх був чоловік настільки ж упертий, наскільки і вольовий. Оселившись в Афінах, він почав наполегливо добиватися свого. Ось рядки з одного його тодішнього листа: «Я навіть був готовий до того, щоб заплатити... подвійну ціну всіх знайдених мною скарбів, оскільки мною рухає лише одне бажання вирішити проблему місцезнаходження Трої. Я готовий витратити на це всі роки, що залишилися, і будь-яку, нехай навіть найбільшу, грошову суму, але земля ця повинна бути моєю, і поки цього не буде, я не почну розкопок...»

Його захоплення давньою Елладою і Гомером виросло настільки, що дочку, яка народилася у Софії, назвали не як-небудь, а, знову ж таки, ім'ям однієї з героїнь «Іліади»: Андромаха. Син отримав ім'я вождя гомерових ахейців, що напали на Трою: Агамемнон. Няньку ж доньки, німкеню Ганну, Шліман перейменував... в Навсікаю.

Ну, та Бог із ними, генію дозволені дивацтва. Головне, пішла робота у Туреччині! Якщо можна так висловитися, «однієї рукою» борючись із місцевою владою за право широких розкопок, «іншою рукою» наш герой наймав у навколишніх селах робітників. Найняв не менше сотні — і копав, копав.

До кінця листопада 1871 року Генріх дістався величезних кам'яних блоків, подібних до тих, що бачив колись у Мікенах. Проте зливи перетворювали розкоп на болото, і незабаром довелося закрити перший розкопочний сезон.

Через рік розмах робіт став грандіозний. Через весь пагорб проклали траншею завдовжки 70 і глибиною 14 метрів. Сезон почався з навали отруйних змій, яких, на подив Шлімана, зовсім не боялися робітники: вони вірили в силу якоїсь «зміїної трави»…

Але незважаючи на всі зусилля, слідів гомерівської Трої не виявлялося. Шлімана мало цікавили культурні шари римського та елліністичного часу, тому руїни нагорі він просто зносив, залишаючи лише найефектніші знахідки.

У липні почалися курні бурі, стояла страшна спека. Щоб заохотити землекопів, Шліман збільшив їм платню на третину та довів команду до 150 осіб. Спека та пил провокували напади лихоманки. До серпня малярією була вражена вже вся експедиція, самопочуття самого Генріха погіршувалося. І в цей час робітники натрапили на циклопічну кладку, зроблену без застосування розчину! Вона начебто була фундаментом вежі... Однак у середині серпня роботи довелося зупинити, оскільки Шліману не допомагали вже жодні  дози  ліків.

Навесні наступного року Шліман переконав себе, що виявлена ним вежа та залишки стародавньої дороги є Скейською брамою та палацом Пріама, описаними в «Іліаді». В одній газетній статті він категорично заявив тоді, що виконав своє завдання та довів історичне існування гомерівської Трої. Але сам, здається, не був у цьому повністю впевнений…

А невдовзі було знайдено «скарб Пріама».

Він включав 8833 предмети: налобні прикраси, діадеми, маленькі золоті листочки, зірочки, кільця та гудзики із золота, фрагменти намиста… Саме речі з цього скарбу і були надіті на Софію, щоб вона сфотографувалася в образі Олени Троянської. Ці фотографії публікувалися у всіх найбільших газетах світу. Сенсація була неймовірною, слава Шлімана одразу злетіла до неба.

Критики Шлімана відразу висунули гіпотезу, що ці знахідки археолога є безліччю розрізнених предметів, які дослідник виявляв поступово, протягом всього трирічного періоду розкопок, і таємно збирав їх, після чого влаштував світовий переполох. Але листування Генріха з колегами, друзями та видавцями спростовує цей образливий здогад…

Скарб був оцінений в один мільйон франків (тоді гігантська сума), з яких, за домовленістю, уряду імперії Османа належала половина. Сам Шліман оцінив свої витрати за трирічний період розкопок на півмільйона франків... Що називається, він вийшов на нуль!

Але цінність знахідки вимірювалася не лише грошима. Греція, яка завоювала незалежність від Туреччини менш ніж за півстоліття до знахідки Шлімана, велике значення надавала вихованню у своїх громадян почуття національної гордості: тому в грецькій пресі розкопки Трої подавалися як «повернення грекам шматочка їхньої живої історії». Грецький уряд пропонував взяти на себе експозицію знахідок, але... купець все ж таки залишався купцем! Шліман хотів вигоди, а суми, здатної його зацікавити, Афіни не запропонували. Зрештою, наш герой залишився лише володарем золотої колекції, якою він прикрашав Софію…

Чесно кажучи, науковий світ не був у захваті. Серйозні історики та археологи обурювалися безапеляційністю Шлімана, який прямо ототожнював свої знахідки з реаліями гомерівського епосу. Писали, що його методи – варварські, що він фактично вдруге зруйнував Трою…

Нові розкопки, на островах Сицилія та Капрі, не принесли Генріху нічого, вартого уваги. Але удача, мабуть, набагато більша, ніж «скарб Пріама», чекала на подвижника в одному з найдавніших еллінських міст, в Мікенах.

Ці розкопки розпочалися сьомого серпня 1876 року – і тривали до грудня. Вже у вересні зрозуміли, що у Мікенах виявлено цивілізацію II тисячоліття до н.е. Знахідки були набагато ефектніше троянських і цілком співвідносилися з описами античних авторів.

У жовтні Шліман був змушений перервати роботи: турецький уряд наполегливо запросив його до Троади служити гідом на власних розкопках  для імператора Бразилії Педру Другого… Бразильський монарх жваво цікавився побаченим, і Шліману вдалося переконати його, що саме Гіссарлик є гомерівською Троєю.

І ось, повернувшись до Мікен, Генріх Шліман пережив найбільший тріумф у своєму житті. Він відправив королю Греції наступну телеграму: «З великою радістю повідомляю вашій величності, що знайшов могили, які переказ, а слідом за ними і Павсаній (античний історик — А.Д.) вважають могилами Агамемнона, Кассандри, Єврімедона та їх супутників. Я знайшов у могилах величезні скарби у вигляді архаїчних предметів чистого золота. Одних цих скарбів достатньо, щоб заповнити великий музей, який стане найдивовижнішим у світі музеєм і завжди залучатиме до Греції тисячі іноземців. Так як я працюю лише з любові до науки, то, зрозуміло, жодною мірою не претендую на ці скарби, а з тріумфуванням в серці приношу їх всі в дар Греції. Нехай вони стануть наріжним каменем неосяжного національного багатства...»

На жаль! Згодом з'ясувалося, що знахідки Шлімана в Мікенах, у тому числі знаменита золота «маска Агамемнона», набагато старші за події Троянської війни, описані Гомером. За останніми даними, знайдені гробниці датуються XVI століттям до нашої ери. До речі, те саме, на думку сучасних археологів, озброєних радіовуглецевим аналізом та іншими досягненнями нинішньої техніки, — те саме стосується і експонатів з Гіссарлика, і «скарбу Пріама»…

Завдяки пізнішим успіхам науки, питання про те, чи була розкопана Шліманом археологічна культура залишками гомерівської Трої, вдалося вирішити… не на користь нашого героя! На цей час археологи виявили на Гіссарлику сліди дев'яти фортець-поселень, що існували в різні епохи. Час руйнував  одне поселення, люди на його місці зводили наступне… Інакше кажучи, Трой було ДЕВ'ЯТЬ!

Найдавніше зі знайдених на Гіссарлику поселень, так звана Троя I, було спорудою діаметром менше ста метрів і, очевидно, стояло протягом тривалого періоду. До епохи, описаної в «Іліаді», належить сьомий прошарок. У цей період Троя вже була великим (площею понад 200 тисяч квадратних метрів) містом, обнесеним міцними мурами з дев'ятиметровими вежами. Великі розкопки 1988 року показали, що населення міста в гомерівську епоху становило від шести до десяти тисяч жителів — на той час дуже значне число.

Одним словом, Шліман розкопав Трою II, яка існувала в 2600-2300 роках. до н.е. Ця високорозвинена культура була знищена пожежею, але вона сталася не з вини ахейців, що висадилися. Їх тоді просто не було. Агамемнон з підлеглими йому вождями, якщо так звали главу агресорів, зруйнував Трою VII-A (1300—1200 рр. до н.е.). Саме до цього періоду належить Троянська війна…

Втім, як би не було, внесок Генріха Шлімана в археологію надзвичайно великий, а більшість знайдених ним скарбів входить до колекції Пушкінського музею у Москві та Державного Ермітажу в Петербурзі.

У його житті було ще багато розкопок – у Греції, на Криті… Повертався Шліман і у Троаду. Під кінець своїх днів, уже зовсім хворий, він знайшов останній троянський скарб — три кам'яні сокири з різних сортів нефриту і одну яскраво-синю, лазуритову сокиру…

Він знепритомнів на вулиці в Неаполі. Археолога доправили до готелю, де він жив, на П'яцца Умберто. Випадковим свідком цього став знаменитий польський письменник Генрік Сенкевич, який зупинився в тому ж готелі: «У готель внесли людину, яка вмирала. Тягли його четверо; руки його безсило бовталися, очі були заплющені, обличчя землісто-сірого кольору. Ця сумна група прослизнула якраз біля мене, а за хвилину до мого крісла підійшов розпорядник готелю і спитав: - Ви знаєте, хто цей хворий? – Ні. – Це великий Шліман…»

Стан хворого був дуже важким. Лікарі поставили такий діагноз: двосторонній гнійний отит (запалення вуха), що перейшов у менінгіт, та односторонній параліч. Того ж дня, 26 грудня 1890 року, помер Йоганн Людвіг Генріх Юлій Шліман – бізнесмен, романтик, трудівник, містифікатор… у будь-якому випадку – один із тих людей, які народжуються раз на сотні років.

Андрій ДМИТРУК