Не переказуватимемо сюжет і не оцінюватимемо фільм. (Це справа кінокритиків). Як і належить, тут є неочікувані повороти долі, випробування, боротьба за справедливість, кохання, історичний фон. Він випущений українською, англійською, російською, кримськотатарською мовами.
Фільм розповідає про долю хлопця з Полтавщини, Івана Додоки, який стає радянським військовим льотчиком, Героєм Радянського Союзу. Але доля складається так, що йому доводиться пройти німецький полон, радянські табори, і, зрештою, потрапити до Канади, де він стає вождем тамтешнього індіанського племені.
Цікаво – хто ж цей Додока? Усі Герої Радянського Союзу відомі, їх подвиги описані. І немає герою з таким прізвищем А чи був прототип?
Подібна унікальна біографія була лише у Івана Івановича Даценка. Дуже коротка, з багатьма невідомими. Ми вирішили зробити історичну реконструкцію. На основі матеріалів з "Енциклопедії сучасної України", спогадів знаменитого артиста Махмуда Есамбаєва, історії Канади та інтернету. І врахували особливості життя корінних народів Канади. Цей важливий "фон" забули (або не знали) творці кінофільму.
(1918 – ...)
Відповідно до офіційної біографії Іван Іванович Даценко народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр Полтавської області. У 1937 році закінчив зооветеринарний технікум. Однак, як і всі хлопці та дівчата того часу захопився авіацією. За три роки він закінчив військово-авіаційну школу льотчиків і служив у 93-му авіаційному полку.
Капитан, командир ескадрильї. З першого дня нападу Німеччини він вступає у бій. Здійснив 213 бойових вильотів на бомбардування військових об’єктів ворога, отримав нагороди. Особливо відзначився у боях за Сталінград та Орел. Даценку присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка.
Далі – бої за визволення України. 19 квітня 1944 року при виконанні бойового завдання по бомбардуванню залізничної станції Львів-2 літак збили. Це був останній бій Івана Даценка. За офіційними даними 19 квітня 1944 літак, пілотований Даценком, не повернувся з бойового вильоту на бомбардування залізничній станції поблизу Львова. Екіпаж викреслили зі списку полку.
Однак існує й інша версія, за якою гвардії капітан Даценко вистрибнув з парашутом з охопленого вогнем літака. Він потрапив до німецького полону, перебував у партизанському загоні на території Польщі, а наприкінці війни його бачили у Берліні. Далі сліди його губляться.
А далі те, що розповів нібито сам Даценко під час зустрічі з Есамбаєвим. Танцюрист перебував у 1967 у Канаді в складі радянської делегації. І чеченець захотів дізнатися, як живуть корінні канадці - індіанці. Його привезли в резервацію одного з племен. Поки Махмуд шукав у англійсько-російському розмовнику слова привітання, вождь племені сам звернувся до нього російською.
Індіанець говорив не замислюючись, чітко та точно, по військовому. Махмуд мав добрий слух і уловив, що деякі слова вождь племені промовляє м'яко, з українським акцентом. Ще більше здивувався, коли за обідом гостям подали горілку, український борщ та галушки. Тут він дізнався, що вождь племені з англійським прізвищем John McComber є Герой Радянського Союзу Іван Іванович Даценко. Коли індіанці узнали його історію, йому дали ім'я Chief Poking Fire (Той, що пройшов крізь вогонь). Цю історію й почув гість.
Німці не одразу відправили полоненого льотчика - асса у табір. Ймовірно, вони планували використовувати його в якихось «заходах». Але Даценко втік і патрапив до польських партизанів. Основне завдання - диверсії на дорогах він виконував не гірше, ніж в ескадрильї. Коли бої вже йшли на Польській території, партизанський загін з'єднався з Армією Людовою. А він пішов шукати своїх. Худий, оброслий, у пошарпаному одязі він був схожий на старого біженця.
Війна скінчилася. Даценко хотів повернутися до армії, хотів до дому, в Україну. Але боявся, що його судитимуть як дезертира, зрадника. Досягнув Берліна. Кілька днів він ходив містом, стояв у черзі за супом, ночував у руїнах.
Капітан із заздрістю дивився на льотчиків, проте не наважувався звернутися навіть до лейтенанта. Але одного дня він почув рідну українську мову. Троє льотчиків проходили повз, і він привітався. Даценко розповів їм свою історію, запитав, що треба робити. І тоді почув те, чого боявся. Його засудять, але зараз не розстрілюють, а відправляють до спеціальних таборів. Звідти вже не втечеш.
І замість дороги на Схід він пішов на Захід. У англійській зоні окупації він знову почув українську мову. Розмовляли двоє солдатів з канадського загону. Їхній командир, дізнавшись історію гвардійського льотчика. організував документи та переліт до Канади. На роботу льотчиком його не взяли. Допомогла українська діаспора. Влаштувався волонтером - шефствувати над племенем з конфедерації ірокезів.
До обов'язків Даценко входив захист корінного населення від несумлінних чиновників. Він цікавився умовами життя, звичаями, культурою, легендами.
Колективізм у ірокезів поєднувався з особистою відповідальністю. Чоловіків вчили самодисципліні, самостійності, відповідальності та стоїцизму. Ірокези намагалися усувати будь-які почуття залежності у дитинстві та заохочували прагнення до відповідальності. У той самий час дитина мала брати участь у колективної культурі. Дітей вчили думати самостійно, але при цьому намагатися приносити користь усьому суспільству.
Право користування землею і розподіл продуктів належало жінкам. Земля перерозподілялася серед домашніх господарств раз на кілька років, і клан міг попросити про перерозподіл землі на зборах Ради Матерів Клану.
Роль жінки в економічному житті суспільства була дуже великою і дозволяла їм впливати на прийняття політичних рішень. Так, жінки могли заборонити військовий похід, якщо вважали його невиправданим. Жінки дарували подарунки на святах, підтримуючи внутрішні та зовнішні зв'язки.
Незважаючи на наявність власності, в ірокезькому суспільстві не було майнової нерівності. Володіння матеріальними цінностями не ставило ірокезів вище на соціальні сходи. Соціальні норми та традиції перешкоджали накопиченню великої кількості капіталу окремими членами племені чи групами осіб.
Навіть вожді не виділялися на загальному тлі матеріальним достатком, вони носили такий самий одяг як і інші члени племені, а прийняті подарунки передаровували іншим одноплемінникам. Економіка дарування виправдовувалася ритуальними цілями та цементувала соціальні зв'язки всередині племені.
Даценко вивчив договори, закони та урядові розпорядження щодо індіанців. А закони ці періодично змінювали – то забирали дітей до інтернатів, то змінювали умови промислів, земельні та торгові правила. Даценко за допомогою друзів адвокатів успішно обстоював інтереси племен.
З давніх часів захист племені очолював вождь. І незабаром Даценко в очах індіанців піднявся до цього рівня. Індіанці щиро вірили, що ця людина може проходити через вогонь та інші перешкоди.
Донька вождя чекала на Доценка з особливим почуттям. І він ще за першої зустрічі помітив цю дівчину. Але герой, що пройшов скрізь вогонь вперше не наважувався просити вождя віддати в дружини єдину дочку. Таке зловживання службовим становищем не дозволялося. Дівчина сама виявила ініціативу.
Згідно з індіанськими традиціями, той момент, коли дівчинка стає дівчиною, — велике свято для всього племені. На честь цієї події влаштовується бенкет, який триває багато днів. Дівчину саджають на спеціальне піднесення, підкреслюючи цим її важливу роль, як майбутньої продовжувачки роду. За тиждень до урочистостей дочка попросила виконати єдине прохання. А вождь і сам мріяв про такого заступника.
Друга половина XX століття - це час поступового визнання та підтвердження існуючих аборигенних та договірних прав корінних народів Канади. Вже як вождь Даценко боровся проти обмеження прав жінок, виступив проти політики примусового вилучення індіанських дітей задля їх усиновлення білими, (відомої як «облава шістдесятих»). При ньому, з 1969 року остання канадська провінція зняла обмеження щодо участі індіанців у федеральних виборах. З 1973 року за індіанцями було визнано право на володіння нічийними землями.
Есамбаєв, як належить, написав у звіті про зустріч із Героєм Радянського Союза. Але влада СРСР вважала його зниклим, та змінювати «ситуцію» не хотіли. У 1990-х роках Посольство України у Канаді спробувало розшукати Івана Івановича Даценко або його нащадків. Знайти поки що не вдалося, тому залишаємо цю версію.
О.М. Корнієнко, науковий редактор «Енциклопедії сучасної України»
Засновник та видавець