Про органи і органістів. Науково-популярний журнал для юнацтва «Країна знань» №1, 2022

Я – музикант, виконавець-органіст і починала свій музичний шлях, навчаючись грі на фортепіано. Вступивши до Київської консерваторії як піаністка, я навіть не передбачала, наскільки зміниться моє життя після знайомства з органом. Коли студентам фортепіанного факультету оголосили про набір до класу органу, мені стало цікаво, і я записалася до групи.

Зізнаюся, на початку підходити до органу було страшно: наявність педальних клавіш, на яких треба було грати ногами і не дивитися на них, декілька клавіатур (замість однієї, фортепіанної), незрозумілі назви регістрів… − все було незвичайним і питало: «Впораєшся?». Однак у процесі занять на цьому інструменті − об'ємність звучання, різноманітність барвистих поєднань голосів, нескінченність звуку і навіть труднощі у грі ногами − підкорили мене. Я в нього закохалася і згодом стала органістом-виконавцем!

Сьогодні я викладаю гру на органі в Національній музичній академії України і відкриваю таємниці цього інструменту молодим музикантам. І зараз мені хочеться відкрити «двері в артистичну» і розповісти про складну і водночас захоплюючу працю органіста-виконавця.

Слухачі, які приходять до концертної зали, щоб послухати якусь музику, як правило, не замислюються над працею виконавця, завдяки якому цей концерт відбувається. Давайте поговоримо про це.

Музична творчість, при всій своїй різноманітності, обов’язково має три складові: композитор, музикознавець та виконавець. Іноді поняття «виконавець» або «музикознавець» може складати не одна людина, а велика група людей (наприклад в оркестрі). Розглянемо кожного з них.

Композитор (від лат. compositor – упорядник) – автор музики, її творець. Професія композитора передбачає наявність творчого обдарування та вимагає від музиканта спеціального навчання багатьом музичним дисциплінам. Композитор записує свої твори нотними знаками, які потім інтерпретує музикант-виконавець.

Національний будинок органної музики м. Києва
Національний будинок
органної музики м. Києва

Життєві обставини автора, його душевні переживання та ідеали обов’язково відбиваються у його творчості. Якщо прийняти думку, що музика – це емоція, висловлена звуками, стає зрозумілим, чому твори, написані декілька століть тому, нам стають такими близькими – вони входять у резонанс із нашою душею і наші почуття стають схожими. Саме тому ця музика захоплює нас, допомагає думати і радіти, згадувати і плакати, насолоджуватися, а іноді й відпочивати.

Перед тим як написати будь-який твір, композитор повинен добре вивчити інструмент (або групу інструментів), для якого він хоче написати свій твір, тому що кожний з інструментів має свою специфіку, свій «голос», який часто підходить для зображення певного кола образів. Це його фарба, тільки його «колір» у спільній музичній палітрі. Якщо композитор не враховує специфіку інструменту, його твір може звучати не виграшно, обов’язково буде «незручним» для виконання, і тому буде виконуватися дуже рідко або взагалі ніколи не прозвучить.

Музикознавець – це музичний учений. Він вивчає нотну тканину музики, закони її побудови, численні виразні засоби, види музичних форм та жанрів. Не уникає його уваги і біографія композитора, його творча спадщина. Вивчення старих рукописів – це особлива сфера його діяльності. Наприклад, ґрунтовне вивчення творчості Йоганна Себастіана Баха настало зовсім не відразу. У першій половині ХІХ століття було опубліковано 37 невеликих робіт про творчість великого композитора, у другій половині століття – їх стало 163, а протягом лише першого десятиліття ХХ століття таких досліджень у друку з'явилося близько 300! Зараз багатотомні праці про Й.С.Баха склали широку галузь музичної науки – бахознавство. Підставою для її існування послужив той факт, що дуже мало творів композитора були опубліковані за його життя. Основна частина його музичної спадщини дійшла до нас у копіях, часто суперечливих та недосконалих. Текстологи скрупульозно вивчали автографи Баха, його почерк, що змінювався з роками, якість нотного паперу, водяні знаки на ньому, звіряли різні варіанти копій, час їх написання і т.д. − і все це для встановлення автентичності нотного матеріалу, для підтвердження його авторської справжності.

Виконавець – це музикант, який відтворює написану композитором музику. Цей вид діяльності серед музикантів виявляється синтезуючим – він вимагає від виконавця творчої співпраці з композитором та накопичування суми знань, як у музикознавця. Виконавцю належить грамотно розібратися в написаних автором нотах, розшифрувати в них (в повному розумінні цього слова) його наміри, відобразити авторські ідеї якнайкраще і виконати твір так, щоб і слухачеві все стало зрозумілим і цікавим, адже кожен, хто сидить у залі, повинен знайти для своєї душі щось близьке, що дозволить йому після концерту відчути задоволення, наповненість радістю та світлом.

Орган епохи бароко
Орган епохи бароко

Всі сучасні музиканти знають, що виконавська майстерність ґрунтується на дуже дбайливому ставленні до авторського тексту та акуратному виконанні всіх авторських ремарок. Ми, виконавці, звикли до того, що авторське право священне і будь-який композитор перед написанням свого твору ясно уявляє музичний образ, яким він хоче захопити слухача. Для найповнішого його розкриття автор вибирає найпридатніший з його погляду інструмент та використовує його музичні можливості. Композитор робить все можливе, щоб образ став рельєфним, цікавим та живим. Завдання сучасного виконавця – грамотно інтерпретувати цей твір.

Заглянемо до Музичного словника: «Інтерпретація – тлумачення музичного твору». «Тлумачення – пояснення, роз'яснення».

Орган роботи А. Р. Мартінеса. 1792. Ла-Сека
Орган роботи А. Р. Мартінеса. 1792. Ла-Сека

Іншими словами, завдання виконавця полягає в тому, щоб, використовуючи накопичені професійні знання, свою творчу уяву та майстерність, розкрити перед слухачем задуманий автором образ, зробити його яскравим та зрозумілим.

Тут знову ми маємо справу з трьома складовими: внутрішнім світом автора, рівнем професіоналізму виконавця і неоднорідним внутрішнім складом публіки, що сидить у залі. Навіть програма твору, якщо вона є, часто не може повністю розкрити всі наміри композитора, пояснити хід його думки і підказати виконавцеві ту міру використання засобів виразності, яка гарантувала б точність виконання його твору. Мабуть, тому кожне виконання завжди індивідуальне і є лише версією, спробою поринути у світ авторських фантазій та ідей.

Слід зазначити, що при всій повазі до особистості композитора, роль виконавця ніколи не виглядала підлеглою. За часів епохи бароко композитори, що писали для органу, часто виконували свої твори самі. Однак і вони вже усвідомлювали, що їхні композиції звучатимуть на різних за своїми можливостями інструментах і виконавцями будуть непрофесіонали − численні любителі музики або їхні учні. Для того, щоб «в інших руках», часто невмілих, їх твір не втратив «своє обличчя» і прозвучав саме так, як цього хоче він, автор, деякі композитори у передмові до своїх збірників виписували тлумачення різних прикрас, потрібні для виконання регістри, темпові зміни тощо.

Цікаво, що навіть у стародавніх трактатах ми можемо знайти висловлювання композиторів про поганих і добрих «гравців» їхньої музики. Наприклад, у передмові до свого третього зошита п'єс для клавесина Франсуа Куперен пише: «Мене завжди дивувало, що після тих старань, які я поклав на позначення придатних для моїх п'єс прикрас, …мені все ж таки доводилося чути виконавців, які не виконували мої приписи. Ця зневага неприпустима, тому що зовсім не байдуже, які прикраси вставляти в мої п'єси. Я наголошую, що мої п'єси повинні виконуватися так, як написані, бо вони ніколи не справлять належного враження на людей, які безперечно мають справжній смак, якщо виконавці не будуть дотримуватися буквально всього, що я написав, причому нічого не додаючи і не зменшуючи»!

Карл Філіп Емануель Бах пише: «Різним виконанням можна так змінити ту саму музику, що її важко буде впізнати», і там же: «Кожну п'єсу треба виконувати відповідно до її справжнього змісту та необхідного афекту; у зв'язку з цим треба віддати належне композиторам, які призначають для своїх творів, крім позначення темпу, ще й слова, які пояснюють їх зміст. Однак, як не похвальна така передбачливість, навіть вона недостатня, щоб запобігти поганому виконанню їхніх творів...»

Ми часто і сьогодні спостерігаємо, що саме завдяки зміні виконавських рук твір на тому самому інструменті звучить по-різному, а головне, той самий орган щоразу демонструє слухачеві свої нові, ніким раніше не відкриті можливості. Поганий виконавець може «вбити твір» так само, як і хороший пожвавити його.

На перший погляд авторське обурення виконавцями цілком виправдане. Але професор Фердинанд Клінда (Словаччина), великий знавець старовинної музики, у своїй книзі «Інтерпретація» пише: «Хоча кожен органіст в епоху бароко свої твори виконував сам і намагався захистити їх від надмірно вільного поводження з ними інших виконавців, з чужими творами він чинив згідно зі своїм смаком…»

Йоганн Себастіан Бах
Йоганн Себастіан Бах

Слід враховувати, що в епоху Ренесансу та бароко вимога «постійно імпровізувати» робила текст, написаний композитором, лише сировиною для власної, виконавської музичної творчості. Така свобода на той час не лише схвалювалася, а й була передбачена. Органісти, які часто виконують старовинну музику, знають, що застосовуючи деякі види нотного запису, композитор наказує імпровізувати, тобто додавати до основного тексту різні прикраси або нотні доповнення, приєднати додатковий показ запропонованої автором гармонії і таким чином показати свій рівень фантазії. Невміння вставляти свої імпровізації серед музикантів того часу вважалося поганим смаком.

Все це дозволяє нам стверджувати, що функція виконавця у створенні «музичного вигляду» твору є надзвичайно важливою. Якщо розглянути особистість органіста як необхідної ланки для життя музичного твору, то він є: «тлумачом» музичної думки автора (без глибоких знань, досвіду та смаку виконавцеві не вдасться розкрити авторський задум), «посередником» між автором та слухачем (органіст має зробити твір близьким та зрозумілим, захопити увагу слухачів своїм виконанням) і «чарівником», що перетворює нотні знаки на звуки (іноді змінюючи ці знаки, і таким чином певною мірою будучи співавтором композитора)!

У процесі виконання твору музикант здійснює подорож до глибин душі людей, що сидять у залі, водночас до дихання того часу, в якому жив автор, до його і нашого життєвого вибору. Так виходить, щоб оживити нотний текст, вселяючи «душу живу» в чорні значки-ноти, виконавець повинен впустити музику і в свою душу, зробити її своєю частиною і почати проживати її життя.

Будь-який автор хоче, щоб його музика була неодмінно виконана. Сьогодні в гонці за різними видами композиторської техніки сучасний автор не завжди контролює, що саме робить його музика із внутрішнім світом виконавця (який мусить вивчати її) та слухача (який потім її слухає)! Як виконавець, який не завжди сам вибирав собі концертний репертуар, я стикалася з тим, що після розучування деяких сучасних творів з'являлося почуття роздратування. Щоб позбутися його та повернути внутрішній спокій, а значить, внутрішню гармонію, я мала пограти щось милозвучне, заспокійливе, наприклад, хорали Баха чи твір композитора-романтика. Слово «гармонія» перекладається як «порядок». Коли він порушений в нашій душі, ми погано почуваємося.

 Орган називають інструментом-оркестром, інструментом-гігантом. Він часто встановлюється у величезних залах, з високими склепінчастими стелями та вологою акустикою, мабуть тому здається, що головним його завданням є «обгорнути» слухача своїм звуком, взяти його у свої темброві обійми і заглянути в його неспокійне серце, щоб неодмінно навести в ньому порядок, поселити спокій та гармонію, а нескінченність його звуку, чисельність наявних фарб та широта динамічних можливостей робить його не схожим на всі інші інструменти.

Андреас Веркмайстер писав: «…музика є даром Божим. Оскільки музика впорядкована і ясна, вона є нічим іншим, як відображенням Божої мудрості та її законів; і людина, якщо вона не уподібнюється до лютого звіра, легко схиляється до радості, коли закон і мудрість милосердного Творця, завдяки звучанням, наповнюють її слух, а потім серце та душу. Завдяки чистій гармонії сатану буде вигнано; навпаки, завдяки різким дисонансам, душа втрачає основу єдності, збентежується і стає дикою…»

Цілющі властивості музики Йоганна Себастіана Баха ми відчуваємо на собі і сьогодні. Виходить, виконавець несе відповідальність не лише за хороше виконання твору, але й за його вибір: він не повинен зруйнувати внутрішній світ слухача! На цій підставі, мені здається, серед музикантів давно настав час підняти проблему «зцілення» чи «руйнування» внутрішнього світу людей, і головним законом усіх виконавців слід зробити медичний принцип: «не нашкодь».

Безумовно, наше життя є далеким від гармонії, його страшні сторони також мають місце в музичній творчості. Для зображення дисгармонійних подій в органі є свої динамічні можливості та способи вибору регістрів (органіст їх вибирає за принципом «чим страшніше, тим краще»). Таких образів у концертах не повинно бути багато, і слухач повинен піти зі Світлом у душі, а не з пітьмою.

Сезар Франк за органом
Сезар Франк за органом

Орган – чудовий та величний інструмент. За всіх часів він служив Духу. Навіть в епоху романтизму, коли орган став повністю концертним інструментом, автори ставилися до нього серйозно, часто як до інструменту-сповіднику і для органу писали найглибші свої твори.

Наприклад, Йоганнес Брамс, композитор-симфоніст, останні свої твори (одинадцять хоральних прелюдій) написав саме для органу. Це найсумніші сторінки його творчості, прощання зі світом (через 4 дні після написання останньої прелюдії автор помер).

Сезар Франк, французький композитор, на завершення своєї органної творчості залишив нам Три хорали. Їхня музична мова говорить про посвяту: Перший хорал, згідно з символікою епохи бароко, присвячений іпостасі Бога Отця, Другий – Сину, Третій – Духу Святому. І це не випадкові збіги.

Коли я навчалася в школі, мені подобалися не всі предмети (напевно, як багатьом із вас). Пояснюючи ухилення від їх вивчення, я пояснювала батькам, що мені це не цікаво і тому не подобається. Але тато казав: «Ти просто не розібралася, не зрозуміла чогось, тому тобі і не цікаво, тому і не подобається. Давай розберемося разом…» Мого батька давно немає в живих, але його слова виявилися пророчими, і я часто стикалася в житті з їхньою правотою – чого не розумієш, то здається не цікавим.

Насамкінець мені хочеться сказати читачеві: не поспішайте відкидати незрозумілу для вас музику. Почитайте про композитора, поцікавтеся часом, у якому він жив, погляньте на події, які його оточували… Впевнена, ви зрозумієте, що ви і він не такі вже й різні. Люди, яких вже немає, часто відчували те саме, що й ми. Якщо тільки припустити цю думку, то музика, на перший погляд далекого від нас композитора, стане зрозумілішою і відторгнення пройде. Спробуйте.

Г.В. Булибенко, професор Національної музичної академії України, лауреат національного конкурсу органістів України; заслужений діяч мистецтв України