«Було троє братів: один на ім'я Кий, другий – Щек і третій – Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив – на третій горі, що прозвали по ньому Хоривицею. І збудували городок в ім'я старшого свого брата, і назвали його Київ... Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві…» 

Як часто звучали в ефірі ці рядки літописця Нестора сорок років тому, у 1982-му, коли ми гучно відзначали півтора тисячоліття заснування Києва, матері міст руських, столиці України! Ходили такі, популярні на той час, оповідки, чому саме тепер вирішили святкувати цю дату. Нібито один із найвищих у республіці наукових авторитетів сказав за пару років до того, коли «нагорі» тільки-но замислили цю урочистість: «От, вісімдесятий рік у нас – олімпійський, ми на дві частини не розірвемось. У наступному треба відпочити, зібратись з силами, та й з коштами, після Олімпіади. А от вісімдесят другий підходить повністю! Тим більше, що, можливо, Леонід Ілліч приїдуть. Відкладати надалі не годиться, – кажуть, здоров’я його гіршає…»

Вже у дев’яностих, записуючи телепрограму, присвячену гіпотезам про виникнення міста, я спитав у її головного консультанта і учасника, доктора історичних наук, члена-кореспондента Національної академії наук Гліба Юрійовича Івакіна: наскільки серйозно можна ставитись до твердження, що Київ заснований рівно п'ятнадцять віків тому? Бо ж навіть у вітринах магазинів бачив такі категоричні написи: «КИЇВ. 482 – 1982»…

Відповідь була така: «Ви повинні розуміти, що дата ця – досить умовна. Звичайно, точний рік нам невідомий, свідчень або документів не збереглося. Але приблизно – це була дійсно доба, коли Київ міг виділитися з числа стародавніх поселень, як значна соціальна одиниця. Це в нас буде початок або середина шостого століття».

Нагадую про «готську» гіпотезу – тобто, про те, що, на думку деяких дослідників, зокрема, наукового журналіста Анатолія Івановича Желєзного, наше місто могло бути засноване у шостому столітті пришельцями з Півночі, германськими племенами готів. Автор цього припущення розповідає: «В стародавніх скандинавських сагах, таких, як ісландська «Хервер-сага», сказано, що десь на березі Дніпра містилася столиця готів Данпарстад, у прямому перекладі – Дніпроград». У тому ж творі Желєзний знайшов згадку про великий ліс, який росте біля Данпарстада, – а наш початковий літопис прямо вказує: «И был около города темный лес и бор велик». Сага пише про «священну могилу» на шляху до тих місць; не виключено, що йдеться про курган знаменитого готського короля Германаріха, столицею якого, можливо, був «Дніпроград». Згадує ісландський поет ще й про «дивну скелю в дніпровських місцях»: можливо, це вказівка на величезний, у сто метрів заввишки, обрив, який існував на правому київському березі ще у 1900-х роках?..

Гліб Юрійович розмірковує: «Так, судячи з назви, те готське місто дійсно стояло десь біля Дніпра. Але, за логікою автора гіпотези, Данпарстад можна «прив’язати» ще до багатьох точок. І до району Вишгорода, і вище – проти течії ріки, і нижче від Києва. Бо ж густі ліси тягнулися тоді вздовж Дніпра мало не до Чорного моря, їх описує ще картограф XVII століття Гійом де Боплан. Та й примітні скелі, і високі кургани могли знаходитись де завгодно. Певен: якби поховання Германаріха було в Києві чи близько від нього, ми б давно його знайшли. І взагалі – готських матеріалів тут розкопано настільки мало, що й мови не може бути про наявність великого міста, столиці готів…»

Під час підготовки тієї програми до мене приходила парадоксальна думка: Київ – місто, яке просто не могло не бути заснованим! З одного боку – Дніпро, широкий, повноводий, багатий рибою; шлях для суден і на Північ, і до моря. Над рікою – гори, на яких можна будувати неприступні фортеці, з них – контролювати проходження чужих кораблів… і, звичайно, обкладати їх даниною. На півночі – Полісся, величезний запас лісів, простір для князівських ловів. На півдні – щедрі чорноземи та безкраї пасовиська. А ще – безліч малих рік, річок та річечок, які на своїх берегах живлять і дичину, і гриби, і ягоди… Словом, де ж не селитися людям, як у такому благословенному краї? І селилися-таки!..

Ще двадцять тисяч років тому існували на території майбутнього Києва стоянки первісних людей, зокрема, відома в усьому світі Кирилівська. Пізніше – оселялися тут представники трипільської культури, рештки її знайдені в різних районах столиці. Є й поховання епохи бронзи, і матеріали ранньої залізної доби… На початку нової ери тут уже, певно, було перехрестя торгових шляхів: знайдена чимала кількість римських монет. Тобто, діяли зв’язки і з античним світом. Та будь-яка із згаданих епох не лишила ознак не те, що крупного міста, але й будь-якого постійного поселення; місця, де постійно, покоління за поколінням жила б стала громада…

На думку Анатолія Желєзного, з ходом часу готську столицю тут змінило місто, засноване тюрками, вихідцями з Великої Болгарії – ранньосередньовічного об’єднання болгарських племен Східної Європи, землі якого доходили до Дніпра. Ось короткий виклад цієї думки. На початку сьомого століття тодішній правитель і могутній об’єднувач Болгарського ханства, Кубрат (його могилу знайдено у 1912 році на Полтавщині), доручив своєму молодшому брату Шамбату побудувати на Дніпрі фортецю для охорони торгового перевозу. Це, мовляв, і було початком того Києва, який дожив до наших часів. За надто незалежний характер, за неслухняність прозвав хан Кубрат свого родича – Кий, тобто, їхньою мовою, «відрізаний», «відторгнутий». Фортецю Шамбата охрестили його іменем, – а з плином часу почали іменувати «містом Кия», тюркською «Кіоба». Саме під такими назвами, Шамбат (Самбат) та Кіоба, Київ фігурує в багатьох середньовічних документах…

Гліб Івакін певен, що ця гіпотеза не має під собою серйозних наукових доказів. Якби тюрки-болгари проходили нашими місцями, а тим більше, жили тут довгий час і побудували фортецю, яка згодом переросла у місто, – археологи знайшли б речовинні залишки. Посуд, прикраси, зброю, що завгодно! А цього – практично немає…

Щодо вище наведених назв міста, то й з ними не все так ясно. Зі словом «Кіоба» могло відбуватися дещо зворотне, порівняно з припущенням журналіста: тобто, не виключено, що воно у мові тюрків виникло від корінної назви «Київ». Стосовно ж назви «Самбат», наведеної лише у трактаті Х століття «Про управління імперією» візантійського імператора Костянтина Багрянородного, то для неї є принаймні два десятки тлумачень, від класичного, письменника-історика Миколи Карамзіна – «сама мать» (міст руських) до варіантів іранських, скандинавських, єврейських, хазарських…

Отже, є повний сенс повернутись до класичної гіпотези – про заснування Києва слов’янським племенем полян. Звичайно, літописна згадка про трьох братів-засновників – скоріше за все, розповсюджений у світі міфологічний сюжет. Навіть праотцями слов’янських народів легенда називає братів Руса, Чеха та Ляха… Реальність була і простішою, і складнішою, і глибшою. Чи з власної волі, чи натхненні вищою силою, близько п’ятнадцяти століть тому невідомі вожді «кмітливих» полян наказали своїм одноплемінникам валити дерева у предковічній хащі над Дніпром і ставити перші зруби майбутнього Києва, на довгий час – політичного центру і назавжди – духовного серця всієї Русі.

Андрій ДМИТРУК, письменник, науковий журналіст, ведучий телебачення у 1993-2018 рр.