Сталий розвиток суспільства, опанування принципами якого світова спільнота визнає єдиним прийнятним шляхом для людства, виходить із розуміння природних процесів і наукового аналізу діяльності людини як складової ноосфери. Ми вже звикли до швидкого використання набутих і нових знань у соціально-економічному розвитку, до зміни технологій і інформаційних мереж. Інноваційні процеси все більше керуються не тільки суто економічними перевагами нових продуктів і технологій. На порядок денний вийшли вимоги екологізації виробничої сфери, завдання її дематеріалізації, ресурсо- й екоефективності. Цього можна досягти завдяки активізації наукового пошуку, поглибленню системних знань та їх виваженому використанню.

Сучасність поставила на порядок денний і питання щодо ролі та етики вченого. Фундаментом суспільства знань є безперервний процес розкриття нових законів і явищ навколишнього світу, який я би назвав зменшенням нашого незнання про Природу. Як і раніше, вибір напряму досліджень ґрунтується на індивідуальних наукових інтересах ученого. Водночас на нього все більше впливають потреби суспільства. Як творча особистість, учений не може залишатися осторонь суспільного життя. Більше того, від його позиції все більше залежить і прийняття рішень владою, і шляхи соціально-економічного поступу суспільства. Зрозуміло, що в суспільстві знань учений – творець нового – постає ключовим елементом. Таким чином, сучасність від ученого вимагає системного підходу не тільки для успішної діяльності в обраній сфері науки, а й у житті суспільства. Одночасно постає питання високої відповідальності за свої дії й позицію.

Нові знання про світ та прискорений економічний розвиток суспільства порушили низку нових та загострили деякі старі проблеми людства. По-перше, ми нарешті зрозуміли себе часткою ноосфери, безконтрольне втручання в яку й нехтування законами якої може призвести до руйнівних катастроф, поставити питання про сам подальший розвиток. Так, наприклад, проблема зміни клімату, джерела якої все ще недостатньо вивчені, виявила значне забруднення атмосферного повітря діоксидом вуглецю техногенного походження та іншими небезпечними забруднювачами.

По-друге, природні ресурси не є невичерпними – перед людством гостро постали проблеми «меж росту». Запекла боротьба за вуглеводневі енергетичні ресурси, які поки що залишаються базовими для економічного зростання й добробуту – це тільки одна сторінка в продовженні процесу надмірного використання природних ресурсів. На порядку денному стоїть проблема прісної води. Швидкий ріст споживання й розробки мінеральних ресурсів загострив ситуацію з накопиченням відходів, особливо токсичних. Тож постали задачі збалансованого й ощадливого користування дарами планети.

По-третє, незважаючи на так звану «могутність людини», ми ще погано знаємо закони Природи, не можемо ефективно передбачати потужні природні процеси й не готові до протидії в разі катастрофічних природних явищ.

У вирі подібних проблем людства позиція вченого, здатність аналізувати явища в системних зв’язках, уміння зробити ґрунтовний прогноз розвитку подій і запропонувати можливі кроки розв’язання проблем стають ключовими для суспільства.

Громадянська позиція вченого стає особливо важливою як противага поширенню невиправданих чуток або безпідставних «відкриттів», прогнозів «пророків» та астрологів. Віра в «чудо» сприймається набагато легше, аніж тверезий висновок фахівця. Тому етика вченого повинна стримувати його від невиправданої переоцінки результатів своєї праці. Але й «мовчання» вченого, ігнорування необхідності широко інформувати суспільства про власну діяльність, буде помилкою. Тому вкрай важливо знайти належну форму демонстрації суспільству своїх поглядів і результатів.

Ключовим принципом у поведінці вчених має стати гуманістична оцінка у використанні набутих знань. На жаль, життя доводить, що наукові здобутки й знання можуть бути використані не тільки на користь людині. Як бачимо останнім часом, знання все більше використовуються терористами. Не зупиняючись на відомих випадках застосування хімічної зброї, зазначу, що аналітики прогнозують високу небезпеку застосування терористами біологічної зброї. Принагідно нагадаю висновки групи вчених-біологів, які синтезували новий небезпечний вірус, використавши для цього відомі методи біоінженерії та структуру, розміщені в Інтернеті. Учені продемонстрували небезпеку, що може виникнути в разі використання новітніх знань і закликали до обережності й зваженості в оприлюдненні інформації, оцінки її можливого використання не тільки в гуманних цілях.

Якщо раніше керівництво небезпечних об’єктів (наприклад, хімічних підприємств) намагалося довести високий рівень технічної безпеки, широко інформувало про це місцеві громади й навіть розміщувало в Інтернеті інформацію про заходи безпеки, то після терактів 11 вересня 2001 р. політика змінилася на протилежну – засоби та схеми безпеки стали закритими.

Таким чином, уже не протистояння двох супердержав, а нові обставини світової політики вимагають повернутися до питань оприлюднення власних результатів досліджень.

Висока технологічність економіки крокує поряд із досить високим рівнем небезпеки й може в разі помилок призвести до важких аварій і катастроф. Використання хімічних речовин без усебічного вивчення їх можливого впливу на навколишнє середовище й біологічної дії може з часом спричинити масштабні наслідки й відмову від їх використання. Питання життя суспільства – надійність техніки й технологій, рівень їх безпеки для людини та природного середовища. Учений і виробничник мають діяти за ідеологією так званої «культури безпеки», головним принципом якої є те, що рівень безпеки не має верхньої межі, він повинен весь час зростати.

Як відомо, низка професійних товариств розробила та запропонувала своїм членам кодекси поведінки (етики). Мені надзвичайно імпонує проголошене біологами дотримання норм біоетики.

На спільній конференції членів наукової ради при Організації із заборони хімічної зброї та Міжнародного союзу чистої прикладної хімії було висловлено спільну думку рекомендувати всім професійним об’єднанням хіміків розробити та запровадити кодекс етики хіміка на кшталт клятви Гіппократа для медиків. Головним принципом етичних кодексів для фахівців і вчених мають стати особисті зобов’язання використовувати свої знання та досвід тільки на користь людям.

Звичайно, це аж ніяк не виключає можливості порушення подібних норм окремими особами, але запровадження таких кодексів підсилює етичні складові поведінки вчених, стимулює розуміння можливої небезпеки від власної діяльності.

У сучасному світі, коли значно прискорилися темпи застосовування нових наукових розробок, учені виступають у двох іпостасях – як винахідники, і як експерти. Як винахідникові, який у першу чергу бачить користь від використанні своєї знахідки, технології, матеріалу, препарату, йому хочеться якнайшвидше втілити все це в практику. І на цьому етапі дослідник бачить, як правило, тільки користь від своєї розробки. Але немає абсолютно безпечних та безвідходних технологій (думаю, їх ніколи й не буде). Немає абсолютно нешкідливих речовин та матеріалів. Є тільки межі їх токсичності й відносної безпеки.

Незалежний експерт, а надто коли він є опонентом або конкурентом, підходить до оцінки інновацій набагато критичніше. Він має оцінити переваги та вади, висловити своє бачення ризиків, що виникнуть у разі застосовування розробки. Упевнений, що вчений у суспільстві знань повинен якомога повніше об’єднати у своїй особі одночасно й позицію автора винаходу, і позицію експерта. І чим критичніше автор вивчатиме свою пропозицію, тим менше буде зауважень в експертів. Таку ситуацію можна порівняти із сучасним підходом до виробників полімерної тари або електронної техніки в деяких країнах – виробник такої продукції зобов’язаний знешкодити її після використання. Так і автор розробки має запропонувати шляхи зменшення негативних наслідків від її використання, визначити та оцінити ризики, зважити переваги й збитки.

Можна навести силу-силенну прикладів небезпечності технологій і матеріалів, і не тільки відомих великих аварій, а й виявлення небезпеки після багатьох років використання технології або речовин. У країнах Європи демонтують споруди, які мають азбестові матеріали, а колишній «порятунок від шкідливих комах» (ДДТ) та інші поліхлоровані пестициди, що багато років застосовувались у світовій практиці, тепер не тільки заборонені, а мають бути повністю знищені.

Безперечно, коли приймалося рішення про застосування таких хімікатів, ми ще не знали про небезпечні приховані наслідки їх дії. Тепер запроваджено досить тривалі процедури попереднього прискіпливого вивчення і агрохімікатів, і ліків, і матеріалів. Ці приклади змушують ученого-розробника та виробничника зважати на можливі ризики від застосування своїх пропозицій.

На жаль, навіть посідаючи особисту гуманістичну позицію, ми далеко не завжди намагаємось закласти її під час підготовки нових спеціалістів. Упевнений, що у вищій школі треба навчати студентів умінню всебічно аналізувати переваги й вади технологій, розумінню можливих небезпек та вмінню знаходити засоби протидії.

На часі питання про дотримання вченим високих етичних принципів у виробленні власної позиції в суспільстві знань. Тільки в цьому разі він може бути сприйнятий суспільством, ставши генератором сталого розвитку.

Наведу слова нобелівського лауреата Роальда Гофмана: «Я надзвичайно стурбований тим, що нехтування наукою створює бар’єр демократичним процесам і так не повинно бути... Я глибоко переконаний, що «прості люди» та їх представники повинні мати право у виробленні рішень – щодо генетичної інженерії, захоронення відходів, щодо небезпечних виробництв... Експерти можуть пояснити громадськості можливі варіанти, переваги та вади, користь і ризики, але саме люди, скоріше, ніж експерти, мають мандат для прийняття рішень».

Він також підкреслив, що для хімії та хіміків немає нічого іншого, аніж відповідальність, персональна й колективна.

В.П.Кухар, академік НАН України